«Влада часто не чує, що нам дійсно потрібно»: історія ветерана, який хоче змінити свою громаду
Андрій Янко родом з Кіровоградщини з міста Гайворон. Підписав перший контракт із ЗСУ у 2015 році, звільнився в 2021 році – за кілька місяців до початку повномасштабного вторгнення. І коли почалася велика війна – повернувся на фронт.
У 2024 році чоловік отримав поранення – ворожий танк поцілив поруч, через уламкове поранення Андрій втратив руку. Зараз чоловік займається громадською діяльністю, очолює громадську організацію «Воїни Світла Прибужжя». Допомагає ветеранам своєї громади і бере участь у ветеранському освітньому проєкті «Трайб» від Amnesty International Ukraine. Планує у себе в громаді організувати простір для ветеранської спільноти, щоб підтримувати своїх і бути серед своїх.
Далі історія Андрія Янка від першої особи.
***
“Армія змінює людей, багато про це кажуть. І мене змінила. Я служив за контрактом тричі. Мав 7 бойових і 8 небойових поранень. Після одного з них я вийшов з госпіталю, допоміг батькам посадити город і поїхав знову в армію. Я пробував знову займатися бізнесом, але не зміг. Я повернувся.
Армія – це велике навантаження. Пройти кілька кілометрів з, наприклад, кулеметом, зі станиною (основа, на яку кріпиться кулемет – ред.), з коробом, з рюкзаком – це надвелике навантаження. Спортзал відпочиває. У спортзалі це відбувається контрольовано, а тут – ти просто валишся з ніг, але мусиш відпрацювати. Ти боїшся снайперів, обстрілів. Постійний стрес, постійне недосипання, чергування – можеш 2-3 години поспати, можеш і пів години. З армії я вийшов іншою людиною.
Мене поранило в Часовому Яру в 2024-му. Була складна ситуація. Це славнозвісний мікрорайон “Канал”. Там багато хлопців загинуло. В один захід було все добре. Хоча думали, що я вже зниклий безвісти, але я вийшов з групою, в мене навіть жодного “трьохсотого” не було.
В другий захід, на жаль, не пощастило – були загиблі і поранені. А в останній захід частина людей пішла в СЗЧ або у відмову. Ми з хлопцями заходили втрьох – всі на різні позиції. І там мене поранило серйозно.
Танк влучив у дерево поруч. . Уламок пропоров весь бронежилет і розрубав мені руку, застряг в нозі – у мене там шрам майже 30 см. Але ногу врятували. Що тут сказати? Це війна.
Так моя служба закінчилася. Я хотів би служити далі, отримати звання офіцера, але в офіцери беруть тільки здорових. Армія для мене була і родиною, і роботою. Я мав можливість отримати протез, все оформити і повернутись до ЗСУ, але не був готовий стати військовим бюрократом.
Зараз я займаюся громадською діяльністю, є головою ГО “Воїни Світла Прибужжя”, навчаюся у ветеранському проєкті “Трайб”. Розумію, що можу бути більш корисним тут. У нас є багато ветеранів, які зараз, на жаль, є найбільш незахищеною категорією людей. Вони сидять в глухих селах. Нічого не отримують, або не можуть добитися. А хтось і не збирається навіть добиватися. Я й сам зараз ще не маю оформленої інвалідності, не маю протезу – це процес, який ще довго буде тривати. Може, рік.
Я хочу достукатися до кожного глухого села, до кожного ветерана, який десь там є, зневірений, який думає, що ніхто йому не допоможе.
От в мене є хлопець, який живе фактично в себе на городі – побудував якусь халабуду. Живе там вже два роки. Він був в армії з 2014 року. Здоров’я псувалося, допомоги не надавали – збирали цілі консиліуми, але сказали йому, що нічим не можуть допомогти. То він у 2023 році просто поїхав додому. В нього відмовляють кінцівки, майже кожен хребець проблемний.
Або ще одна історія: в мене є побратим, який вже роками не виходить з кімнати. Він не п’є, не курить, але потребує допомоги психологічної. Він звертався за допомогою, їздив по різних закладах, поки не зрозумів, що це взагалі не має сенсу. І просто пішов в СЗЧ (самовільно залишив частину – Ред). Поїхав додому і все. Цей хлопець був в артилерії. І коли почалась повномасштабна війна, він надивився на це все “м’ясо”, коли валяються голови, нутрощі, ноги, руки, просто розірвані тіла. Він це все побачив. І в якийсь момент в нього стався приступ, психіка не витримала. Я звертався в Гайвороні – кажу, треба психолог військовий. Але там лише цивільні. Чи може допомогти ветерану цивільний психолог? Ні. Він одразу викликає відразу. Бо ти думаєш: “Господи, ну чим ця людина може допомогти, вона ж нічого не розуміє”.
Зараз не вистачає дієвих механізмів допомоги ветеранам. Придумали фахівця з супроводу ветеранів. Так, ця людина може мати мотивацію, але вона не уповноважена юридично представляти ветерана. Цей фахівець опитує, збирає проблеми ветеранів, але далі нікуди достукатися не може. А потрібні фахові юристи, психологи в громадах – не лише у великих містах.
Я хотів би на базі нашої організації зробити ветеранську спільноту – нам треба для цього приміщення. Хлопці хочуть спілкуватися, чимось зайнятися. Ми могли б робити це цілодобово, тому що деякі ветерани не сплять. Більшість з нас – холості. Ми могли б собі збиратися там, реалізовувати різні проєкти, ідей у нас багато. Наприклад, створити соціальне таксі. Це б допомогло і ветеранів зайняти – хтось міг би стати інвестором, хтось – бути водієм, комусь допомогли б дістатися туди, куди потрібно. У нас в громаді немає спорту для ветеранів. Не всім підійде спортзал, куди нам радять йти. Комусь потрібні спеціальні тренажери, фаховий реабілітолог, масажист. До реабілітаційних центрів в місто ще спробуй доїдь: треба гроші на дорогу, або орендувати житло десь поруч, поки проходиш курс реабілітації – це багатьом недоступно. Влада часто цього не розуміє, бо це в більшості люди цивільні, які не дотичні до війни. Вони знають про проблеми ветеранів лише в теорії, не чують, що дійсно нам потрібно, а “допомагають” для “вітрини”, для картинки. Але ветерани багато віддали, щоб інші цивільні жили спокійно. Коли державі треба захищатися, ми – ресурс держави. Коли ми захистили державу, то держава повинна виступити ресурсом для нас.
Якщо у вас немає в громадах ветеранських об’єднань – створюйте їх, тому що це дає набагато більше важелів впливу і інструментів. Ви представляєте не тільки себе, а й спільноту. Тоді і влада буде з вами по-іншому працювати. Ветерани мають бути почутими. Я розумію, що серед нас багато запальних, емоційних людей, але це тому, що є відчуття справедливості. Воно нікуди не зникне, воно з нами до смерті. Якщо до нас ставляться несправедливо, ми діємо.
Ветеранів потрібно чути, про них потрібно знати і розповідати. Про простих звичайних людей. Я наводжу завжди такий приклад: от Ейфелеву вежу побудував один дядько? Всі знають про інженера – Ейфеля. Але насправді її будувало купа людей: будівельники, зварювальники, архітектори, інженери, та інші. Хтось про них чув, хтось знає їхні імена? Але ці люди заслуговують на повагу, бо всю роботу зробили саме вони. От так і з ветеранами”.
