«Як колись, не буде ніколи»: кропивницька письменниця поділилася унікальними деталями нової книги

– Вікторіє, про що ваша нова книжка?

– «Як колись, не буде ніколи» – це книга про життя українських жінок у війну. Їхні втрати, хвилювання, тривоги, біль, спогади, життя у війну. Все, що вони носять у собі, чого вже ніколи не відняти, адже ці відчуття вросли корінням у кожне серце. Це внутрішні пошуки, як бути, як жити далі, за що триматися… І водночас тут про світло, яке є в кожної жінки, яка його насить теж завжди з собою. Це п’ятдесят три новели  про жінок, які вчаться жити далі. 

– Коли ви почали працювати над нею? Чи важко давалися тексти? 

– Збірку історій «Як колись, не буде ніколи» я писала воєнного 2024 року – під час тривог, під час заспокійливих прогулянок лісом і долиною між польових квітів, коли не могла заснути, коли готувала на кухні вечерю, коли сиділа в кав’ярні за горнятком какао. Ці історії приходили ззовні і зсередини, навіть з неба, зустрічей, снів чи безсоння. 

Кожна новела для мене вагома, адже прожита серцем. 

– Чому ви обрали саме таку назву? У деякій мірі вона звучить дуже боляче…

– Коли я писала новели, я вже тоді думала над назвою. Я хотіла дати книзі легку назву. Немов дати надію і вже з обкладинки сказати: «все буде добре». Але легкі слова не лягали. Тому я спочатку взяла одне важливе «життя». Так і відправила рукопис у видавництва. Потім я працювала над іншими казками та оповіданнями, але подумки поверталася сюди.

За кілька місяців прийшла відповідь з львівського видавництва «Піраміда», що вони готові взяти рукопис у роботу. Редакторка з видавництва – пані Лариса – працювала над текстом, надсилаючи мені редаговані новели. Я перечитувала їх і знову думала про назву, поділилася із редакторкою. Написала їй, що для мене важлива її думка, адже вона вже торкнулася мого рукопису. І пані Лариса надіслала мені два свої варіанти, взяті з назв моїх новел. Один з них уже був той, який я тримала в собі.

Я відчувала, як на очі повільно, немов легкий світанковий дощ, навертаються сльози. Як колись, не буде ніколи… І якби я не романтизувала життя письменниці у соціальних мережах, правда життя така. Як би ми не працювали над своїм станом, уже не буде, як колись… Не буде спокою у серці, пирога у кухні, якої немає, поцілунку на світанку, який відлетів назавжди… Це все історії жінок, про яких я писала, а десь і мої. Тому ця назва прийшла із серця спочатку в одну з новел, а потім і на обкладинку. 

– Ви дуже відверто пишете про особисте, чи не важко відкриватися перед читачами?

– Для мене важко тримати у серці, адже історії просто так не приходять у наше життя. Коли я пишу і відпускаю на папір або у вордівський документ, стає легше. Для мене ця книга стала своєрідною терапією, адже я відпускала на сторінки те, що слухала, відчувала, проживала, виношувала, засинала, міркувала. А потім в один момент видихнула. 

– У книзі дуже сильна обкладинка, що ви хотіли нею сказати?

– Коли рукопис відлежався і я почала його редагувати, в моїй уяві вимальовувався образ жінки, простої, заглибленої, мудрої. Своїми думками я поділилася з художницею Натальою Ковальовою. Ми зустрілися і обговорили концепцію, кольори. На обкладинці зображена жінка з опущеними очима, яка молиться за Україну. На її волоссі – вінок з колосків, що символізує життя, та квітів – це немов наші надії. Волосся довге і заплетене в косу, як символ жіночої сили, роду, поколінь. У руках жінка тримає глечик, що говорить про домашнє тепло і водночас жіноче начало. Пташка на плечі – про тих, хто відлетів, але назавжди з нами. Темно-синє тло на обкладинці – це глибина спогадів… 

– Хто ваші читачки, для кого ця книга?

– Це жінки, які хочуть побути наодинці з собою, відчути себе, поговорити внутрішньо, відпустити біль і знайти світло…, які переживають втрату, самотність, які втомилися бути сильними і шукають надію. 

– Що має відчути жінка після прочитання?

– Найперше, розуміння, що ти не сама, що поряд завжди є ті, хто підтримає, хто тримає твоє коріння, хто сіє квіти у серці… А також полегшення і трохи любові до себе.  

– Який відгук на книгу запам’ятався найбільше?

– Кожен відгук для мене важливий. Процитую слова кількох читачок зі спільноти «Люблю читати українське», що діє в соціальній мережі «Фейсбук». Пише Юлія: «Мені читати цю книгу було суцільним задоволенням… Хоча це й звучить трохи дивно, бо книга про дуже болючі речі. Але написано так, що ти не просто читаєш, ти проживаєш кожну історію, відчуваєш її кожною клітинкою свого тіла і пропускаєш крізь себе. То про що ж ця книга? Вона про нас. Про жінок. Про таких різних, звичайних, живих. Про тих, які в умовах війни щодня намагаються триматися, навіть коли сил майже не залишилося. Бо жінки теж несуть на собі величезний тягар. Важко самій ростити дітей. Важко чекати дзвінка від коханого й боятися невідомості. І нестерпно важко втратити частинку себе… а потім жити далі, знаючи, що твій коханий тепер оберігає тебе вже з неба». 

Пише Світлана: «Кожна оповідь нагадує щось особистісне, або те, що пережили рідні чи знайомі, або ж зовсім незнайомі люди, але які стали близькими, бо ми всі об’єдналися заради майбутнього. Кожне оповідання проникає в саме серце. Вже від першої оповіді “Не дзвонив, ба” на очі навернулися сльози, бо таких історій, які вміщені в книжці, в реальному житті тисячі. Сотні тисяч жінок по всій країні чекають на повернення з війни синів, чоловіків, братів, а дітки – на своїх татів. Багато хто з них вже не повернеться, бо стали небесними охоронцями. Але серед історій є і такі, що повернули мене в дитинство, коли бабусі вчили робити ляльок з кукурудзяного листя чи жмутика трави, пекли найсмачніші пиріжки і вертути, готували різні страви в казанках на грубці або в печі. Як пахло в хаті сушеними яблуками, травами! Але і цього вже не буде, залишився лише спомин і можливість мандрувати закапелками пам’яті. Дякую за таку щемливу книгу, хоча вона і не біографічна, але є свідченням нашого сьогодення. «От він зателефонував і дихати стало вільніше, і холод не такий холодний, і думки не такі колючі. Він обіцяв телефонувати, як тільки зможе, а вона обіцяла чекати скільки треба. На серці відлягло. Подумала: треба жити. Якось треба жити, і навіть у війну помічати деталі, які тебе будуть витягувати за руку, як його голос у трубці, як квіти на балконі…»

– Чи плануєте ви творчі зустрічі навколо книги?

– У межах презентацій цієї книги уже проходить серія камерних заходів під назвою «Як колись, не буде ніколи». Це формат живих історій, де я ділюся своєю історією написання книги, а також запрошую до себе спікерок, які розповідають про свій досвід, пошук балансу, материнство, про своє «до» і «після», про свої моменти «тут і зараз». Це простір для щирих розмов та підтримки. Якщо хтось бажає долучитися у ролі спікерок або гостей заходів, можна написати мені у соціальних мережах. 

– Як можна замовити вашу книгу?

– Книжку «Як колись, не буде ніколи» можна отримати під час презентацій або замовити особисто у мене з побажаннями. Написати мені можна у «Фейсбук» або інстаграм: vika_semenenko_