34-ий батальйон попрощався зі ще одним побратимом (ФОТО)

– Андрій був одним з найкращих бійців. Справжній мужик. – згадує про нього однополчанин Роман. – Він не вмів і ніколи не хотів брехати. Окрім кришталевої чесності він мав неймовірну мужність. Ніколи не пригинався – у повний зріст першим йшов у бій, і жодного разу не вдягнув бронежилет.

На самому початку АТО, Андрій добровольцем пішов у ряди 34-го батальйону територіальної оборони “Батьківщина”. За словами бійців, він міг відремонтувати та налагодити все – від ноутбука до БТР-а. Але все це він робив у вільний від служби час – не марнував жодної хвилини. В останню чергу рядовий Соколенко дбав про себе – все до останнього він віддавав побратимам.

– Поведінка у нього була дійсно лицарська, – каже Роман. – Він надривався але діставав що завгодно, від води та цигарок, до набоїв та деталей. Доречи, останні він розробляв та удосконалював самотужки. Навіть коли лежав при смерті, копався у кресленнях та схемах, бо дуже хотів сконструювати нову деталь для автомату. За свою винахідливість він з перших днів носив позивний “Лівша”.

Проводжали убитого козака всім домом. Мешканці, що висипали на вулицю не могли стримувати ридань – Андрій був тут улюбленцем. Його всі любили та поважали за неймовірну доброту та затяту працьовитість. Він ніколи не відмовляв у допомозі та не терпів несправедливості. Перед труною жителі дому пообіцяли родині вояка, що добиватимуться встановлення меморіальної дошки на стіні будинку.

– Синочку мій… – плакав над тілом Андрія старенький тато. – Якби ти тільки знав як мені тяжко. Пробач, що я тебе не вберіг! Не звозив до Казахстану на могилу дідуся й бабусі. Не відвів на узбережжя океану та не показав місце до стояв наш підводний човен… Я пишаюся тобою, синочку. Пишаюсь тим, що ти віддав своє життя за Україну!

Смерть пришла до Андрія не очікувано. Загін добровольців боронив блокпост, коли терористи почали обстріл з мінометів. Майже всі бійці зайшли в укриття. Всі, окрім рядового Соколенка. Він знав, що десь поряд ховається сепаратист-коректировщик, і рятуючи життя побратимів відкрив з автомату вогонь по “зеленці”, у якій засів терорист.

– Сепар утік, – згадує Роман. – Вогонь по нас припинився. У той день він нас врятував… Але остання міна лягла поряд з Андрієм. Він самотужки відійшов в укриття, і тільки там ми побачили, що у нього в тілі криваві дірки. Він опирався, не хотів лікуватись, але ми віддали його медикам. Лише згодом з’ясувалось, що скалки розійшлися по усіх його нутрощах…
“Лівша” згасав на очах у побратимів. Йому ставало все гірше і вітчизняні медики лише знизували плечима. Було вирішено відправляти козака до Польщі, навіть знайшлися меценати, що згідні були забезпечити його лікування. Але його чомусь перевезли з Харкова до Києва, хоча “Лівша” був нетранспортабельний. Це була остання крапля для знесиленого воїна, який вже страждав від запалення черевини.
– Я прийшов до нього перед Різдвом… – згадує Роман. – Він лежав там, з розкритими кишками, але коли побачив мене, почав радіти, і навіть жартувати. Я дивися на нього, і не міг повірити у таку нелюдську силу духу – попри пекельний біль та муки, він сміявся та розповідав, що хоче перевезти до АТО реанімаційний комплекс, у якому лежав… Дев’ятого числа він помер. Ніби не хотів псувати близьким різдвяні свята…

Так закінчив свій шлях ще один український лицар – душа 34-го батальйону “Батьківщина”. Своєю смертю Андрій довів, що мужність веде нас на небеса, а Бог забирає до себе найкращих.