Замість вшанування пам’яті – «фронтові сто грам»…

 Це свято, як і трагедія Великої Вітчизняної війни, дісталося нам у спадок від Радянського Союзу, який святкував перемогу Радянської армії над фашизмом. Але ця перемога, досягнута такою кількістю крові і мільйонами жертв, змішана зі слізьми. Власне, у жодній війні немає переможців. Є винні перед Богом і є скалічені жертви.

З кожним роком все менше залишається справжніх ветеранів, які пройшли всі жахіття війни. Вони розказали б, як багато віддали б, щоб цього свята не було, як і самої війни. Вони йшли у бій не заради азарту перемоги, а на захист своєї Батьківщини (для когось такою була Україна, для когось СРСР), своїх близьких, своїх дітей. У першу чергу, захистити.

 Тих, хто зміг пережити війну, забирає час. Натомість щороку все помпезніше святкуємо День перемоги, перетворюючи цей день, коли варто вшанувати всіх, хто поліг у бою і хто вижив, на карнавальну ходу, черги за «польовою кашею», шашликами і «фронтовими ста грамами». Сучасні дітлахи, напевно, думають, що їхні вже покійні прадіди виграли у німців, щось на кшталт у футбол чи ще яку забаву, бо ж про вшанування пам’яті і страшну трагедію нагадує лише хвилина мовчання. А потім – пікнік, відпочинок на природі і хіба що тости, тематично пов’язані з днем календаря.

Буває й так, що з червоними прапорами, державною символікою Радянського Союзу, крокують не ті, для кого цей прапор був символом, а спекулянти на почуттях старшого покоління.

Нещодавно пів-України обурювалася рішенням Львівської міськради заборонити у Львові «окупаційну символіку СРСР, комуністичну і нацистську символіку» протягом 8-9 травня. Нібито, це неповага до ветеранів, для яких радянський прапор був рідним. Але невже повага полягає у використанні кольорів? Щороку до Львова з’їжджаються десятки провокаторів і День Перемоги перетворюється на криваву бійню приїжджих з нестриманими місцевим молодиками, що реагують на недостойну поведінку, показуючи кулаки. Отакі криваві «бої» відбуваються на фоні червоних прапорів.

Бувають і такі, що намагаються закинути, мовляв, там, на заході, не шанують радянських воїнів, адже самі воювали проти них – у лавах Української повстанської армії. Керуючись приказкою «хто не з нами, той проти нас», вояків УПА люблять прирівнювати ледь не до фашистів або називати «націоналістами», «бандерівцями», вкладаючи у ці слова чомусь негативний зміст. Парадокс, але для російського громадянина «русский националист» звучить гордо, для громадянина США патріот і націоналіст – це синоніми, а в Україні чи не половина співрозмовників вважає, що «націоналіст» – це образа. Ти пишаєшся своєю державою і національністю? Фу, ай-яй-ай! Як тобі не соромно!?

Ніяк не прийде усвідомлення того, що вояків УПА треба шанувати не менше від тих, хто захищав Україну під червоними прапорами, адже їм, можливо, було вдвічі важче – боролись вони і проти німецького війська, і проти радянських сил. Така собі засада із двох флангів. Підкреслюю ще раз, проти радянських сил, а не конкретно проти окремого солдата українського чи неукраїнського походження. Вони так само захищали Україну, часткою якої є Галичина. До речі, незважаючи на меншу активність, «упівці» були у всіх областях України, і на Кіровоградщині також, але це вже інша історія.

Тим, хто хоче поговорити про злочини, криваві розправи, які нібито здійснювали повстанці, заперечувати не буду. Війна є війна. А «гріхи» є як і в «упівців», так і в радянських вояків та партизанів, перелічувати їх не варто – для цього є фахова література. Головне не забувати, що не можна навішувати ярлики за чийсь вчинок на всіх і кожного.

Досі вважаєте, що подібна заборона «серпа і молота» на свято – це знущання і неповага? 23 квітня на Світловодщині правоохоронці затримали хуліганів, які підняли руку на світлу пам’ять радянських воїнів – пошкодили кілька гранітних плит на братській могилі, де захороненні більше п’яти тисяч вояків, загиблих у Великій Вітчизняній війні. І хто б це зробив? Осквернили могилу не «бандерівці», не націоналісти. Двоє підлітків, жителів Світловодського району, ті, чиї діди-прадіди, швидше за все, воювали у Другій світовій. Не пояснили, не виховали, виростили не достойних юних громадян, а, вибачте на слові, свиноту. І в цьому вже немає кого винити, крім себе. От у таких випадках має щеміти серце. От проти такого виховання варто боротися.

Тож, чи не час припинити міжусобиці у власній державі і погодитись, що шани і поваги достойні всі, хто захищав Україну, як міг і умів? Чи не прийшов час взятись за руки і пробачити винуватцям провини на цьому світі, а далі вже Бог розсудить?

Анастасія Дюбак

“Нова газета”

Фото звідси