За попередню жертву врадіївських нелюдів сидить невинна людина? Історія Івана Рожка

«Міліціонери вирахували винного у вбивстві вже через кілька днів – підозрюваним став безробітний житель Врадіївки Іван Рожко. Хлопця пресували у райвідділі, і через добу Рожко зізнався. Свідчення були вибиті з нього тортурами», – розповів його односелець Анатолій Бурлак. Цікаво, що затримував Івана Рожка один з фігурантів історії з викраденням і побиттям Крашковой – тоді ще старший лейтенант міліції Євген Дрижак.

“Гречка” має у своєму розпорядженні аудіозапис цікавої телефонної розмови. Ініціював її засуджений за згвалтування та вбивство Яковецької І. Рожко. Технологічно це виявилося навдивовиж просто; наприкінці спілкування зі співрозмовницею “з волі” Рожко домовляється з нею про наступний “сеанс зв’язку” (цей фрагмент з міркувань доцільності не увійшов до тексту, що зараз пропонується). Варто зауважити наступне: батьки й родичі вбитої Віталії Яковецької під час передачі одного з загальноукраїнських телеканалів чесно зізналися в тому, що не впевнені у факті вбивства молодої жінки саме Іваном Рожком. Та правоохоронну систему зовсім не цікавить, вірять чи не вірять якісь там обивателі у нав’язану слідством легенду. Рожко, як і раніше, “мотає строк” у колонії і журналіст “Гречки” наразі не чув про те, що розслідування справи про звіряче вбивство, скоєне у Врадіївці ще у 2010 році, вирішено “реанімувати”.

– Я Іван Рожко, житель Врадіївки. Мене забрали 16-го числа (тобто 16 жовтня 2010 року — авт.) в Одесі міліціонери, які приїхали з Врадіївки. Згідно з документами, я з’явився у Врадіївському райвідділі 17-го числа, тобто не 16-го, коли насправді мене узяли. Упродовж цілої ночі мене допитували різними методами. Є у них «ластівка”, є у них “слоник”. Обидва види катування не залишають слідів на тілі.

Довідка “Гречки” “Ластівка” – спосіб катування, при якому людині пов’язують або сковують наручниками руки і ноги за спиною, причому руки і ноги між собою теж сковують. Він може бути підвішений в цьому стані, його можуть бити або просто тримати в цьому положенні до тих пір, поки він не зізнається.

“Слоник” – всім відомий спосіб, коли затриманому одягають протигаз, перекривається доступ повітря і створюється задуха до тих пір, доки він не зізнається або не погодиться дати потрібні свідчення.

– Чим мотивували ваші кати, нав’язуючи вам провину за “чужий” злочин?

– Нас там було кілька чоловік. Останнім друзі мої запам’ятали мене. Хоча виходить, що я її вивів і вона попрямувала до своєї подружки.

– Тобто ви з Вітою того вечора бачились?

– Так, ми бачились. Ми відпочивали (можна так сказати), нас було четверо. Вона, трохи випивши з нами, пішла до якоїсь подруги, котра працювала у барі. Бар розташований в іншому боці Врадіївки, у напрямку центру. Відповідно, оскільки ми були з нею удвох, я її трохи провів. Йти далі не зміг, позаяк приїхав, аби допомогти братові, а вже було пізно. Приблизно 0:30 — 1:00. О 5-й ранку мав приїхати мій брат, тож я з нею попрощався, розвернувся і пішов додому. Коли ж мене привезли до Врадіївського РВВС, то сказали: от, мовляв, мої друзі написали “бумагу”, що бачили мене останнім з нею, і що, згідно наданим ними показам, вбивцею можу бути тільки я.

– Ви пам’ятаєте імена та прізвища міліціонерів, які вас забирали до РВВС?

– Ні. Я там не так вже часто бував, щоб знати і старих, і молодих співробітників.

– А чи пам’ятаєте Євгена Дрижака?

– Пам’ятаю тільки його обличчя; тоді я не знав навіть, як його звать.

– Він застосовував до вас силу під час допиту?

– Та їх було четверо, кожен що хотів, те й робив заради свого задоволення. Спочатку показали, що робитимуть, потім… або витримаєш, або не витримаєш. У мене був адвокат, якому під час нашої першої зустрічі я зізнався: витримати те все дуже непросто… Він поїхав — і вони знов завели мене до слідчої кімнати. Всі знов там сидять — і почали знов писати покази. Те, що давав раніше, вже буцімто не потрібні, “давай заново”.

– Вони диктували, що вам потрібно писати?

– Ну як сказати… Вони говорили по-своєму. Приміром, скільки разів ти її вдарив? Три рази? Кивнув головою, що три — значить так і записали. В основному не я писав документи. Писали всі повністю папери інші за мене. Я лишень один раз почав писати і коли їм не сподобалося про телефон (про те, що він зник і ніхто не може сказати, де він), сказали, що не треба. Починають писати нашу розмову на телефон: самі диктують і самі це пишуть. Прикол такий. Можна сказати, розповіли, що і як там треба було робити. Позаяк я живу поруч і ту будову знаю як свої п’ять пальців, кожен мені каже: “Де вона була? Ага, там була. Добре. Ти її спустив; далі що?”. Хоч я й зовсім не говорив, що її спустив. От так по потилиці щораз б’ють і з часом ти вже починаєш вловлювати, що вони тим хочуть сказати.

– Чи припускаєте ви, що Віту вбили самі міліціонери?

– Таке можливо. Розумієте, я не можу відповідати за когось іншого…

– Коли вони вам втовкмачували, ніби ви вбили жінку, ви розуміли, що вони чудово знають, куди її били, як її били?

– Я тоді, чесно кажучи, перебував у стані шоку, коли мене привезли до РВВС. Сидів начальник міліції, сидів якийсь керівний чин з прокуратури, здається, Мочалко. Кажуть мені: “Розповідай!” – “Що вам розповідати?” – “Кажи, як ти вбив”. Попросив води. Дали мені води. Кажу: “Я нікого не вбивав”. Тут Мочалко каже: “Ну нічого страшного. За 5 хвилин все пригадаєш”. Завели мене до слідчого кабінету, показали пару прийомів, приводять назад. “Ага, знов не хочеш?”. Завели назад до слідчої кімнати. А там, хочеш чи не хочеш, довго мучитись ніхто не зможе.

– Як ви гадаєте, чому інших ваших друзів не запрошували на допит?

– Мені казали, що їх якраз запрошували на допити і що всі мої друзі сказали, начебто це зробив я. Показували мені якість папери (не даючи їх читати) і примовляли: “Ось тут написано, що от такий то й такий то сказав офіційно: ти був з нею останнім і він на 100 відсотків упевнений, що це зробити міг тільки ти”. А брали вони ось так: в мене 2-га позитивна група крові, у мого друга теж 2-га позитивна. Знайшли там кров — ДНК ж не робиться, щоб точно дізнатись, якій людині кров належить. І чи взагалі та кров належить людині. Бо я тоді брату допомагав свиню колоти. Знайшли – “будь любєзєн, ето ти сдєлал, прізнавайся!”. Хоча ніхто толком й нічого розповісти не міг. Питають, де я дів телефон? Кажу їм одне, вони шукають, ніде знайти не можуть. Гаразд, кажуть, а де SIM-картка? Теж не можуть знайти. А я не знаю, що казати. Мій адвокат теж був у шоці, почувши від мене все це.

– Вам обіцяли щось? Не пропонували зменшити якось термін покарання в разі, якщо візьмете провину на себе?

– Так. Мені сказали, що буде 7 років. Не 10, як попервах казали.

– Ви розуміли, що не маєте іншого виходу, крім як визнати свою провину?

– А який може бути інший вихід? Я сидів в ізоляторі, а там якраз приїхав етап. Люди, котрі “по тюрмі катаються”. Вони й поцікавились, що я тут роблю, як мені тут? Розповів, що сталося. І почув: “Казатимеш “так” чи “ні” – все одно буде як вони захочуть. Твоє “мнєніє” нікого не цікавить. Аби слухали “твойо мнєніє”, потрібні або зв’язки, або гроші. Якщо ні того, ні другого нема – “єзжай”… Це я зрозумів, можна сказати, в останній момент. Одна людина підказала, що можна підписати 63-тю статтю – і взагалі ніяких показів не давати.

Під час слухання справи у суді головуючий запитав: “Коли вас взяли під стражу?” Я відповів: “16 числа” – “А чому ж тоді по документах дата затримання — 17-те?”. Тут підводиться мій адвокат і каже: “Навіщо сперечатись? Кажіть, що 17-го. І все буде нормально”.

– Виходить, адвоката підкупили?

– Не знаю. В мене відчуття, ніби йому було все одно. Він раніше служив начальником ДАІ.

– А вам не погрожували санкціями до членів вашої родини — в разі якщо не підпишете зізнання про скоєння злочину?

– Як такої сім’ї у мене офіційно немає, мої рідні живуть зовсім в іншому місті. Мені просто сказали: “Вас із Віталією було четверо, ти з нею був останнім. Бери все на себе і матимеш 7 років. Почнеш “викаблучуватись”, змінювати покази, якусь свою версію висловлювати — буде “група осіб”. І тоді будеш всім розповідати, як воно так сталося. І нікого ніщо не хвилюватиме. Позаяк “злочин, скоєний групою осіб” – всім чотирьом передбачений термін від 10 років і вище. Візьмеш на себе — дадуть 7 років, з них відсидиш 4, потім підеш на умовно-дострокове звільнення.

– Чи запитували про щось ту подружку, до якої пішла Віта?

– Не знаю. Вона десь там у центрі працює. Віта якось так її називала… Здається, “Анакондою”.

– Віта була нормальною дівчиною?

– Вона була доброю, чуйною людиною. Більше про неї нічого не можу сказати, бо то був перший день, коли мене з нею познайомив мій друг. Може, раніше я її й бачив, просто уваги не звертав.

– Іване, що б ви хотіли сказати її мамі?

– Я казав це їй ще у залі суду. Що жалкую з приводу того, що сталося. В залі суду навіть не міг сказати більше. Бо знав: скажу щось не так — а мені ж знов повертатись до тої КПЗ. Хотілося, аби якнайшвидше все закінчилося. Зникнути. І щоб ніхто навіть не знав, де я знаходжуся. А спершу, коли мене закрили, було навіть таке, що жити не хотілося. Бо ж ганьба на всю мою сім’ю. Міг би просто повіситися.

– Ви б не хотіли ще раз звернутися до батьків Віти Яковецької, що ви її не чіпали, не вбивали?

– Я думаю, що вони й так про це знають. Та й решта врадіївців теж знають. Краще було б сказати не за допомогою телефону, а — дивлячись у вічі. Щоб людина бачила, що це щиро; кожен-бо ж вважає, ніби телефоном можна будь-що сказати.

Олег БАЗАК
Автор щиро вдячний своєму тезці, правозахисникові Олегові Веремієнку, за наданий аудіозапис з голосом Івана Рожка.