Волонтер з двома протезами: Вирішив залишитися у Харкові й допомагати людям з інвалідністю
Якби хтось з-за порєбріка в традиціях кремлівських методичок запитав харків’янина Євгена Струкова, де він був останні 8 років, йому було б що розповісти. Адже з 2014 року, коли російські військові розпочали війну в окремих районах Донецької та Луганської областей, Євген був одним з тих, хто надавав гуманітарну допомогу людям з інвалідністю. Допомагаючи вивезти їх на підконтрольну українській владі територію, він на власні очі переконався, у яке пекло перетворилося життя таких людей за відсутності кваліфікованої медичної допомоги, ліків, спеціальних засобів. Підтримувати цю категорію людей Євгена змусив особистий фактор. У 2010 році на виробництві він втратив руку і ногу. Але з допомогою протезування знову зміг ходити.
У пошуках себе в такому «новому» житті, розпочав опікуватися в Харкові людьми з інвалідністю. Налагодив співпрацю з харківським футбольним клубом «Металіст», організував на його базі параклуб, люди мали змогу виїздити вболівати на матчі. З початком у 2014 році війни, Євген разом з колегами допомагав вивозити людей з інвалідністю та спеціалізовані заклади із зони бойових дій. У 2022 році його навички довелося застосувати знову.
Про перші дні війни у Харкові, самоорганізацію харків’ян, евакуацію родини, прийом за кордоном і рішення повернутися Євген розповів в інтерв’ю «Гречці».
ПЕРШІ ДНІ ВІЙНИ
«Усі прокинулися в новому світі, новому житті»
У лютому весь Харків прокинувся від артилерійських залпів. Ми прокинулися в новому світі, новому житті. З новин дізналися, що окупаційні сили намагаються прорватися в місто. У першу хвилю ті, хто могли, виїхали. Маючи попередній досвід, розумів приблизно, як розвиватиметься ситуація. Тому прийняв рішення залишатися в місті і допомагати чим можу харків’янам.
Дрібні магазини одразу закрились. Лишилось декілька великих супермаркетів. Друга проблема – пальне. Черги на заправки стояли по кілька годин. І найбільша проблема – відсутність ліків. Багато хто має хронічні захворювання та потребує ліків. На фоні цього жаху у людей захворювання загострилися чи почалися нові. З аптек працювали одиниці, люди шикувалися у кілометрові черги, аби спробувати купити ліки.
У Харкові люди почали самоорганізовуватися, створювати чати в телеграм-каналах, надавати взаємодопомогу. Ми вступили в одну з таких груп і там пропонувалося підвозити до аптек провізорів, аби відкривалося більше аптечних пунктів. Своєю машиною ми щодня забирали провізорів з дому та довозили до місця роботи.
В інший час ми розвозили гуманітарну допомогу від волонтерських організацій за адресами для людей з інвалідністю та похилого віку.
ДОРОГА ХАРКІВ-ПАРИЖ
«За кордоном у волонтерських центрах були навіть різновиди кормів для тварин»
4 березня відбувся великий обстріл нашого мікрорайону Салтівка. Це густонаселений спальний район. Там раніше проживало близько пів мільйона людей. Через обстріли артилерією та авіаудари почало страждати дуже багато населення. Снаряд потрапив і в нашу 9-поверхівку, повибивало вікна. Ми надали першу допомогу людям, до ранку закривали вікна дошками.
Тому після цього прийняв рішення евакуювати дружину і дитину. Спочатку ми виїхали до Румунії, а потім знайомі з Франції написали, що готові прийняти у себе вдома. Тому ми залишили авто в Румунії та взяли квитки на потяг до Відня, аби звідти добратися Парижа.
На вокзалі румунського міста Ясси побачили волонтерський пункт. Там роздавали товари першої необхідності, сім-карти, волонтери пояснювали як і куди добратися. Допомагали з транспортом. Багато було волонтерів з інших країн, люди кинули свої справи, купили речі і продукти та приїхали до кордону допомагати.
Звідти вирушили до Австрії, але на шляху сталась неприємність в Угорщині. На першій станції зайшли угорські поліцейські та почали висаджувати людей з дітьми. Ніхто нічого не розумів, перекладача не було. Усіх провели в автобус і доправили в поліцейський відділок. Угорська сторона ухвалила рішення, якщо на дитину немає біометричного паспорта, то родину знімають з потяга та беруть пояснення, роблять фото, знімають відбитки і потім дають дозвіл пересуватися Угорщиною. З міста, де нас зупинили, потяги до Відня не йшли, можна було доїхати лише до Будапешта. Відтак з пересадками ми поїхали у Будапешт. Він вразив. Туди з усіх пропускних пунктів приїжджали люди. Вокзал був переповнений.
Там було багато наметів, де роздавали їжу, засоби гігієни, дитяче харчування, іграшки, сім-карти. Тут же висіли оголошення українською про можливість проживання. Наприклад, було оголошення, що люди можуть розмістити 10 осіб в Голландії. Волонтери безкоштовно довозили. Були навіть відділи для тварин. Ми з собою забрали песика. Там для собак був великий відділ, де було декілька видів кормів, мисочки з водою. Безкоштовно роздавали повідці, переноски, одяг. Тобто наскільки люди до нас ставилися з розумінням.
До Парижа Євген з дружиною та 9-річною донькою дістався на 15 день після виїзду з Харкова.
В ПАРИЖІ З ЛЮБОВ’Ю
«Друзі підказали, як соціалізуватися на новому місці»
У Парижі нас зустріли друзі, які проживають в селищі за 30 кілометрів. Вони віддали нам половину свого будинку.
Друзі підказали як можна соціалізуватися. Усе можна зробити онлайн. У будь-якому супермаркеті є кабінки, де можна зробити фото за 5 євро. Розплатитися можна картою чи готівкою. Українські картки скрізь приймаються. Ми вклеїли свої фото в анкети та відправили їх електронною поштою в префектуру населеного пункту. Нам прийшла відповідь, що нас повідомлять про час, коли можна прийти на співбесіду.
Катя пішла до школи. Донька друзів познайомила її з вчителькою, яка запропонувала їй походити на кілька ознайомчих занять.
НАЗАД ДО ХАРКОВА
«Розумію, що тут я буду максимально корисним»
Дружина з донькою залишилися, а я поїхав за батьками в Харків. Відправлю їх за кордон, а сам повернуся в Харків, допомагати людям з інвалідністю, возитиму гуманітарну допомогу. Я прекрасно розумію, що тут я буду максимально корисним. Маю багато контактів у різних містах нашої країни, знайомий з багатьма волонтерами ще з 2014 року. Тут я бачу себе потрібним для своїх друзів, мешканців міста, своєї країни.
Проїхавши нашу країну зі сходу на захід до кордону, побачив, що наші люди не перестають дивувати. Коли бачать машину з немісцевими номерами, усі підходять, пропонують допомогу, підказують дорогу, запрошують переночувати чи поїсти. У Вінницькій області шукав в аптеках препарати для інвалідів Харкова. Знайшов у одній аптеці. Коли працівниця винесла все моє замовлення, а це памперси, сечоприйомники, якісь коробки, вийшла велика гора. Вона запитала як я це понесу. Кажу, та я на машині. Вона дивиться на мою руку, каже, та я розумію, а як до машини понесеш все. І каже: іди підганяй машину. Коли я повернувся, люди з черги по ланцюжку все завантажили до багажника. Запитали куди, я сказав, що на Харків. Вони попросили передати привіт та сказали, що теж допомагають, передають їжу, плетуть маскувальні сітки і роблять все, щоб наближати наш день перемоги. І ти розумієш, що нашу країну не перемогти, не захопити й ніколи не покорити. Наша нація це щось неймовірне.
Євген з колегами висловив вдячність за допомогу в організації гуманітарної підтримки партнерам з фінського фонду Abilis.
Записала Анастасія Зубова
