Бійцю 17 батальйону потрібна підтримка і допомога (ФОТО)

Про це повідомляє «Українська правда».
Волонтери зустрілися з Андрієм у Київському військовому госпіталі.

Скромний, тихий, відчуває себе дуже незручно.
– Так, а що я вам зможу розповісти, я нічого героїчного не здійснював. Був бій, поранило. Та й все …

На війну Андрій потрапив по мобілізації, до призову працював електриком в компанії ТОВ “БФ компанія Укенерго”.
Сам родом з Білої Церкви. Йому 40 років. Живе з батьками. Є ще брат.
Фотографій на фронті не робив – все боявся, що рідні дізнаються, де він. Ніколи не говорив їм, що вже на передовій – розповідав, що несе службу під Кіровоградом.
Закликали Андрія 12 лютого. Три тижні в учебці – і 7 березня вже прибули на Донбас за місцем дислокації. Ніс службу на блокпості під Горлівкою, на самій передовій.
– До сепарського блокпоста метрів 400 було. Видно їх добре.
– Як ти отримав поранення?
– 17 квітня. Був бій, спочатку обстріл.
– Міни?
– З усього стріляли – з САУ, “Градів”, мінометів. Почалося все вдень. Мене поранило, напевно, близько трьох годин, тому що в чотири я вже був на операційному столі … Свідомість не втрачав, все пам’ятаю.
Поранення отримав, коли вибіг з укриття за боєприпасами – тут і відчув удар. Руку свою бачив, що бовтається, і кістки стирчали роздроблені. Рука була майже відірвана.
Дорізали її вже в лікарні. Спочатку в Дзержинському, потім в Артемівськ привезли, потім Харків … А тепер у Києві.
– Ти не хвилюйся, Андрій, ось хлопцям вже поставили протези біоничні, які реагують на нервові імпульси. Проект волонтерський від канадців, по складному протезування.
– Та я, звичайно, не хвилююся. Але геть, сказали, що такий протез буде коштувати не менше 30 тисяч євро.

– Так, він дорогий, але, по-перше, для тебе він буде безкоштовним, а по друге, якщо грошей, закладених в бюджеті не вистачить, дозбираються. А протез насправді хороший, він як справжня рука.
(Розповідаю Андрію про те, що таке бічонічний протез: ти думаєш про рух – і від нервового імпульсу відбувається стискання-разжимание пальців, згинання ліктя, зап’ястя. Потім знову повертаємося до розмови про війну):
– А як батьки відреагували на те, що ти пішов воювати?
– Мама плакала, але потім змирилася, та й не знали вони, де я.
– Зараз як мама себе почуває?
– Приїхали вчора, я сказав, що якщо хтось буде плакати, вижену відразу. Живий, все нормально, чого сльози лити?
– Правильний і здоровий підхід! А скажи, як у вас обстановка була на фронті, ви один одного підтримували?
– Так, звичайно, у нас, Слава Богу, 200-х не було, а за кожного трьохсотого переживали як за себе. Тут, у госпіталі, лежить теж наш хлопчина, з контузією. А коли я потрапив до Харкова, так сім’я побратима до мене щодня приходила, провідували.
– Я у всіх хлопців питаю, що на війні найстрашніше?
– Я найбільше боявся кинути все і втекти. Тобто, боявся злякатися …

* * *
Він не злякався і не втік. Тепер журиться, як би його не звільнили з роботи. Думає, як буде заробляти далі, тому що йому потрібно ще утримувати батьків.
Прощаємося з Андрієм вже в палаті.
Він довго соромився давати номер картки, довелося переконувати, що це найменше, що ми можемо зробити – допомогти в скрутну хвилину.
Карта ПриватБанк 5168 7555 0330 5068 Андрій Шараєнко

Давайте зараз підтримаємо Андрія!