План «Б» — шукати кущі: чому у Кропивницькому дефіцит вбиралень та як це змінити
У Кропивницькому є лише дві безплатні громадські вбиральні. Обидві розташовані у парках у різних кінцях міста. Чому важливі громадські вбиральні, як впливають на комфорт, як рятують від забруднень місто та як впливають на його розвиток, про це «Гречці» розповіла урбаністка Ірина Оя.
Джерела: урбаністка та архітекторка Ірина Оя у коментарі для «Гречки», відповідь на інформаційний запит «Гречки» головного управлінням житлово-комунального господарства Кропивницької міської ради.
Яка ситуація з громадськими вбиральнями у Кропивницькому?
Безоплатні громадські вбиральні у Кропивницькому розташовані у двох локаціях — у парках «Ковалівський» і «Перемоги».
За даними управлінням житлово-комунального господарства міської ради вбиральну не території парку «Ковалівський» обслуговує комунальне підприємство «Благоустрій». Востаннє тут капітальний ремонт проводили у 2012 році.
На території парку «Перемоги» туалет зʼявився у 2021 році. Вбиральну обслуговує ТОВ «Аіс “БУДКОМ”». Компанія утримує парк останні п’ять років. Цьогоріч ТОВка відповідні послуги надає за 5,44 мільйона гривень.
В управління ЖКГ додали, що у вбиральнях прибирають щоденно. Вони безоплатні.
Зазначимо, що у місті є також платні громадські туалети — у Центральному сквері та Дендропарку.
«Гречка» звернулася до речника міської ради Сергія Якуніна щодо того, чи планують у місті будувати нові громадські туалети у Кропивницькому. Після отримання інформації оприлюднимо її додатково в цій новині.
Як місто може розв’язати проблему з громадськими вбиральнями?
«Звісно, громадські вбиральні — це дуже важливо, адже це базова потреба. І коли немає можливості її задовольнити у, так би мовити, адекватний спосіб, то зʼявляється план Б — йти шукати кущі», — зазначила у коментарі «Гречці» урбаністка Ірина Оя.
Фото: Instagram-сторінка
За її словами, існує два напрямки міських політик — ставити мобільні вбиральні, тобто малі архітектурні форми (МАФи), або ж інтегруватися з бізнесом та громадськими будівлями. У такому випадку місто не будує окремі МАФи, а фінансово компенсує місцевому бізнесу (або комунальним установам) витрати на прибирання, воду та електрику. В обмін на це заклади відкривають безперешкодний доступ до своїх вбиралень для перехожих, навіть якщо ті не є їхніми клієнтами.
Загалом за типом конструкції та розміщення є такі туалети:
- стаціонарні — капітальні будівлі (цегляні, бетонні), що підключені до централізованих комунікацій (водопостачання та каналізації). Часто розташовуються в парках, на площах чи біля вокзалів.
- модульні — сучасні антивандальні металеві або композитні споруди. Бувають як стаціонарними, так і пересувними (їх легко перемістити у разі потреби).
- мобільні пластикові кабіни (біотуалети) — легкі переносні конструкції, які обслуговують асенізаторні машини (використовуються на будмайданчиках або під час масових заходів).
- розташовані всередині будівель (ТРЦ, станції метро, адміністративні будівлі, підземні переходи), які є частиною іншої інфраструктури.
Ірина Оя наводить приклад, що в Києві з 2008 року діє розпорядження, яке зобов’язує всі заклади громадського харчування безплатно пускати людей у вбиральні.
«Частина киян про це й не знає. Заклади мають пускати всіх, але чи роблять це, чи ні, це вже треба опитувати людей. У мене проблем не було, але зазвичай, враховуючи те, що люди не знають і закладам це не дуже цікаво, бо їм ніхто не компенсує ці витрати, то можуть не дуже охоче пускати, а людям не дуже зручно й соромно буває зайти кудись, щоб не отримати косі погляди, — зазначила урбаністка.
Як кількість вбиралень впливає на їхній стан і чистоту
«Є думка, що всі безоплатні туалети захаращені, не дуже чисті, зі сторонніми запахами. Така ситуація залежить і від того, що громадських вбиралень достатньо мало», — наголошує Ірина Оя.
Якщо в радіусі 5 кілометрів розташована лише одна вбиральня, то навантаження на неї буде набагато більшим, аніж має бути. І відповідно через це набагато складніше буде підтримувати чистоту, — зауважує урбаністка.
«Якщо вбиральні розташувати з комфортною частотою, у радіусі пішої доступності, то їхній санітарно-гігієнічний стан буде задовільним», — говорить Ірина Оя.
Довідково: Піша доступність — це відстань, яку людина може комфортно подолати пішки без використання транспорту. Зазвичай це радіус 500–1000 метрів (або 10–15 хвилин ходи) для повсякденних потреб, та до 2-3 кілометрів для важливих об’єктів.
Стосовно того, на якій відстані мають бути розміщені громадські туалети, у містоплануванні конкретних вимог немає, зауважує урбаністка. Зазвичай потрібно орієнтуватися на те, щоб вбиральні були в парках, скверах та інших громадських просторах. Це можуть бути стаціонарні туалети, якщо дозволяє бюджет і є можливість підключитися до інженерних мереж.
Втім, не всюди є доступ до води, каналізації чи електроенергії. Іноді таке підключення коштує надто дорого. Тому місто має оцінювати доцільність: чи варто будувати стаціонарну вбиральню, чи краще встановити мобільну або модульну споруду.
«Зараз є випадки, коли під час будівництва багатоквартирних житлових будинків проєктують на перших поверхах вбиральні для всіх мешканців, гостей. Тому не обов’язково підійматись до себе додому, а можна, гуляючи у дворі, просто зайти на перший поверх. Це зручно», — розповіла Ірина Оя.
Проте саме біотуалети, запевняє Ірина Оя, це не рішення.
«Як тимчасове рішення для проведення фестивалю — так. Як постійне рішення для якогось парку — ні, тому що це незручно, немає освітлення. До того ж важливо все-таки забезпечити цілодобовий доступ до туалетів», — зазначила вона.
Уніфікований вигляд та безбар’єрність
Окрім того, вбиральні, впевнена урбаністка, повинні мати уніфікований вигляд як в історичному центрі, так і спальних районах конкретного міста. За таким принципом зараз створюють зупинки громадського транспорту чи навіть поштомати як у Львові.
Важливою для громадських вбиралень є також безбар’єрність. Урбаністка говорить, що зараз це обов’язкова вимога для всіх нових, реконструйованих або капітально відремонтованих приміщень.
«Це важливо, бо йдеться про базову потребу. Безбар’єрність стосується не лише людей на колісних кріслах. Вона потрібна батькам із дитячими візочками, людям на милицях, дітям, літнім людям, бездомним людям та всім, хто тимчасово має труднощі з пересуванням. Будь-хто може зламати ногу й одразу відчути, наскільки місто незручне, якщо в ньому не продумана доступність», — наголосила Ірина Оя.
Саме тому доступними мають бути не лише громадські вбиральні, а й ті, що розташовані в магазинах чи закладах харчування.
Що робити з вандалізмом?
Повністю запобігти вандалізму неможливо, каже урбаністка Ірина Оя, але його можна зменшити. Для цього у громадських вбиральнях можуть передбачати працівника, відеоспостереження або інші рішення для контролю за порядком.
Важливе й навантаження на такі об’єкти. Якщо одна вбиральня працює на великий парк чи район, нею користується більше людей, тож зростає ризик пошкоджень і швидшого зношення. Також має значення культура користування, адже комунальне майно купують за податки жителів.
За словами урбаністки, безпека в місті залежить не лише від камер чи охорони, а й від присутності людей у публічних просторах. Якщо мобільна вбиральня не працює, про це варто повідомляти відповідальні служби, бо комунальники не завжди можуть оперативно помітити кожну несправність.
Чому громадські вбиральні це не тільки потреба, а й розвиток міста?
За її словами, наявність розвиненої мережі вбиралень у центрі міста впливає на комфорт, доступність та розвиток міста.
«Якщо ми хочемо розвивати ще й туризм, щоб до нас приїжджали з інших міст або з інших країн, то класно було б зробити якусь мапу та навігацію для туристів. Там, наприклад, може міститися інформація, що можна зайти в будь-які заклади та безплатно скористатися вбиральнею», — говорить Ірина Оя.
Так, погугливши «Вбиральні Київ» можна знайти електронну карту громадських вбиралень у столиці на сайті «Київводфонд».
Інформація про доступні вбиральні запобігає випадкам, коли люди справлятимуть потребу в невідведених для цього місцях: під деревами, кущами чи біля стін будинків.
«Ми маємо ще й дуже багато парків, в яких немає ніяких вбиралень або ж їх зачиняють у той час, коли люди починають лише приходити на прогулянку. І тому потім у нас проблеми зі сторонніми запахами та й загалом санітарно-гігієнічним станом цих локацій», — розповіла урбаністка.
За її словами, міста обирають ту політику щодо громадських вбиралень, яка підходить саме їм: платні чи безплатні будуть туалети, комунальні чи приватні.
Щодо підходів у Європі, то Ірина Оя говорить, що нещодавно у Брюсселі, столиці Бельгії, встановили вбиральні, що самоочищуються. Національне інформагентство Бельгії «Belga» пише, що таких туалетів три. Кабінки мають автоматичну систему змиву, механізм самоочищення, який миє та сушить підлогу та стіни після кожного використання, а також безконтактну раковину. Кожен туалет коштував 150 000 євро.
У Римі (Італія) є платні громадські туалети, які можна знайти навіть на Google Maps, а щоб відвідати туалет у закладі доведеться щось купити.
«Але якщо ви хочете потрапити у вбиральню, то маєте щось придбати, хай навіть найдешевше. І, на мою думку, це все-таки правильно, хоч якби мені як споживачці це не дуже подобається. Але це покриває їхні витрати на прибирання, папір», — зазначила урбаністка.
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
