Максим Кідрук: У коментах про себе прочитав: «письменник Кідрук поводиться, як перший хлопець на селі, а село ж з одної хати»…

Опубліковано . в Інтерв'ю

Кількість переглядів - 3783

 

Не український українець, просмалений пустельник з головою, начиненою усіляким технічним залізяччям, і просто симпатичний хлопець Макс Кідрук висадився в Кіровограді на початку жовтня. Подія ця відбулась завдяки старанням дизайнера Артема Дубовика, який, власне, і запросив його та виступив організатором промо-туру у нашому місті. Мета перерубування – презентація роману «Твердиня».


Ми перехопили Макса на півдорозі між домашньою яєчнею (ночівля у знайомих) і склянкою яблучного фрешу у кав’ярні «Мокко», що на Дворцовій. Не зважаючи на формат ранкового спілкування – усе « чисто по дєлу», - бесіда вийшла дуже цікавою, місцями навіть інтимно довірливою. Отже, вирішено було викласти її двома частинами…(Авт.).

 

1. До Стівена Кінга крізь хащі Мадре-де-Діос: Кідрук про свій новий роман «Твердиня»

- Цього разу героїв свого нового роману «Твердиня» ти закидаєш у гущу непролазних перуанських джунглів. Молодим людям, що звикли до комунальних вигод та студентської тусовки Стокгольму, доводиться спати у кучугурах натрушеного листя і з добрий тиждень харчуватися лише вівсянкою. Відтак, - наше перше запитання: кому напевне випадає шанс стати прототипом цікавої пригодницької книжки, на кшталт твоєї, – новачку чи все таки досвідченому провідникові чи подорожньому?

У своїх подорожах я обходжусь без подорожніх, хоча маю й такий досвід. Між іншим, він відображений у моїй книзі «Подорож на пуп Землі». Разом зі своїм університетським знайомим ми дісталися Південної Америки – проминули Еквадор, Перу та острів Пасхи… Ще одного разу, під час мої третьої-четвертої великої мандрівки, – саме обговорювався маршрут вглиб Бразилії – до мене теж підсіли хлопці з навчання. Професійним письменником тоді ще не був, але дехто знав, що є такий Макс - він забрідає далеко, щось там про це пише і його читають. От просяться вони йти разом, типу закаламутити велику пригоду, а я й кажу: «Чуваки, я ж не на пляж Копакабана у Ріо-де-Жанейро збираюся (округлює очі (Авт.).! Ви зрозумійте на кінець: дівчат у бікіні не буде, натомість, буде реальний треш - комарі, надвисока вологість, важкі переходи, крокодили, піраньї, ягуари, та й взагалі там з біса часто йдуть зливи… Коротше, важко!». «О’кей, о’кей, ми готові!». Прибуваємо на місце – джунглі Пантанала. І що ви собі думаєте? Через два дні вони звалюють на курорт. І все на цьому. Далі люди «чіплялися» за мене або ж я за них вже суто ситуативно, на певному відрізку дороги, коли, наприклад, дешевше було в складчину винайняти автівку чи провідника. Чому так? Просто одному завжди легше, я давно в цьому переконався. Але, звичайно, цікавіше писати про чимось примітну людину – того ж новачка, що намагається освоїтися в іншому природному середовищі…

- Тобто, більшість із труднощів перебування у джунглях, зображених у «Твердині» - зустріч із колонією отруйних мурах, прокладання шляху за допомогою мачете, густа кількаденна імла, проблеми з питною водою і т. д. - ти, так би мовити, апробував на собі?

- Мурах не було, визнаю, але я чув таку історію (в тому ж таки Пантаналі) – вона здалася цілком достовірною. Розумієш, у чому фішка - я писав про Мадре-де-Діос, хоча там і не був, точніше, в тамтешніх джунглях я був, але далі форту Пуерто-Мортанадо не заходив. Собі на виправдання скажу, що туди взагалі мало хто виряджався, а повернулося назад ще менше. Описи того краю збирав із спогадів моїх мексиканських подорожей, Еквадору (околиці містечка Пуйо) і бразилійського Пантанала. У джунглях я бував - тричі і подовгу, прекрасно знаю ті місцини… Відтак, можу запевнити, - рослинність, тваринний світ, ландшафт – усе, в принципі, однаков… Ну, хіба хащі Мадре-де-Діос мають бути ще густішими, по-справжньому дикими. Також у нагоді стала книга Такіра Шаха «У пошуках Ельдорадо», який там був, - я поклав її в основу своєї історії. Щодо комах – якраз хочу договорити… Так от, монстри ще ті, реально жеруть все на своєму шляху: пластикові пакунки з-під крекерів (надто, якщо пахнуть печивом), рюкзаки, шкіру на взуті, не гребують і наметами зі спальниками… А ще вони жалять, мов оси. Мачете я сам працював – справді важка робота, але що поробиш, коли в інший спосіб просто не виходить пересуватися? Отже, всі мандрівні історії направду були і більшість з них я пережив.

- Якось ти сказав, що плануєш писати персонажів «Твердині» із своїх універівських друзів. Проте, як на мене, детально проробленими і переконливими, є тільки два з них – українець Левко (поєднує функції відстороненого спостерігача, такого собі дослідника і одночасно головного героя) та росіянин Семен («мозковий центр» компанії). Решта лише заявляють свої титульні характеристики, – американський «золотий хлопчик» Грем, наївняшка Сатомі (Японія) та поступливий добряк Ян із Чехії – щоб наприкінці роману, не надто активно втручаючись у хід подій, показатися вже цілком новими, ніби відформатованими. Ця «диспропорційність» була зумисною?

- Так, саме Левко та Сьома і є головними героям історії, інші учасники товариства зображені штриховано – власне, я й не мав заміру на таке собі викінчене, скульптурне ліплення. Бо й навіщо? Якщо детально пророблю їх усіх - на виході матимемо щось, на кшталт «Воно» або «Під куполом» Стівена Кінга (виводить долонею щось, схоже на політ сокола(Авт.). Тобто, плюс 400 сторінок додаткового об’єму. Між іншим, 170 тис. слів – це вже досить-таки великий роман. Звичайно, було б непогано написати щось у такому-от кінгівському стилі, з багатьма сюжетними лініями й відгалуженнями, але сучукрліт поки що до цього не готова. Я тримаю у голові певні задумки, впевнений, – надалі так і має бути, у тому ж напрямку слід розвиватися… Тільки ще не час, не час. У «Твердині» пішов на усвідомлену жертву; приміром, я вже знав, що Ян з’являться тільки для того, щоб виконати свою функцію. Яку саме - з’ясуєш, прочитавши передостанній розділ під назвою «Флешка».

Життя за кордоном, певна річ, докинуло кілька штрихів у загалом м’яку зовнішність Максима. Чимало звуків він ніби вивертає на «англійський манір», активно працюючи щелепою, чого бубняві слов’яни собі не дозволяють. Як, власне, і живої, надзвичайно мінливої міміки, і вільної демонстрації емоцій…(Авт.).

- Чи ти й досі переконаний в тому, що найкраще місце для подорожі – це все-таки пустеля? У «Твердині» трапляється чимало описів старовинних фортець і кам’яних трактів - є й короткі історичні довідки, фотоілюстрацій, і вражаючі художні візуалізації – але майже нічого про красу природи Мадре-де-Діос.

- Так, погоджусь. До всього, пустеля взагалі є більш доступною, більш відкритою для мандрівників, хоча майже не придатною для життя осілого. Приїздиш в Атакаму, орендуєш джип, і – гасай собі, скільки хочеш, барханами та шерхлими долинами. Із Мадре-де-Діос, повірте, цього не буде! Щоб організувати експедицію, потрібні десятки або й сотні тисяч доларів… Купа всілякого спорядження, провідники, авіаційний нагляд та розвідка. Ну, припустимо, все це знайшлося. Все одно - так-сяк рівно дістатися серця джунглів, а потім ще й повернутися звідти неушкодженими вам не вдасться. Адже просто немає злітних смуг та заправок для літаків, пристрої супутникового зв’язку гарантовано будуть відмовляти…

- А як щодо хиж європейців-відлюдників?

- Ні, немає. Ось ця, що в романі, - так, існує реально. Тільки ж мешкає в ній не вигаданий злочинець-втікач із Норвегії Тор, а перуанець, який доправляє натуралістів вглиб джунглів рікою. Звичайно, на незначні відстані. Заробіток у нього такий.

- Яка думка становить ідейно-концептуальне осердя твоєї нової книжки?

- На територіях, яку зараз ми називаємо землею інків, колись жив народ, що цивілізаційно обходив своїх загарбників на кілька позицій уперед. Інки присвоїли собі його досягнення. На жаль, у світовій історії таких випадків можна налічити чимало. Я ж пропоную альтернативну історію тих подій, намагаюся пояснити технології, за допомогою яких були зведені деякі архітектурні пам’ятки, стало можливо користуватися тими речами, якими тоді та й сьогодні ще ніхто, окрім творців твердині Паїтіті, не користувався…

- Однім із примітних досягнень «Твердині» є перший детально виписаний тобою жіночий образ і перша еротична сцена, про що одразу було сповіщено френдів на «Facebook». Невже писати про любов справді важко?

- Ох!.. Взагалі було цікаво. Спеціально на це діло я замовив п’ять номерів американського «Рenthouse». «Playboy», думаю, трошки лайтовий, «Hustler» - відверто порнографічний. З нашого нічого вирішив не брати, бо й досі халтурно працюють. Так от, я веду до того, що у виданнях, типу «Рenthouse», вже сформовано певний серйозний сегмент текстів про «полуничку». Невеличкі любовні історії на 3-5 тис. друкованих знаків; в одному номері їх усього п’ять… Але ж яка мова, які сюжети?!! Розумієш, це вона і є - довбана магія! Ніяких картинок, якогось конкретного відеоряду перед очима, проте – ну реально збуджуєшся (розтягує склади, жваво жестикулює (Авт.).! Як тоді було? Сиджу, значить, у своїй кімнаті за комп’ютером, з усіх боків обклався журналами, аж раптом заходить батя… Взяв один - погортав, погортав: «Знаєш, сину, це щось не для мене. Ну то я пішов, угу?». Я – ні мур-мур. Весь такий серйозний, ніби наукову монографію вивчаю…

А ще помітив, коли не говорити про гумор або порно, нам дуже на вистачає адекватного мовленнєвого апарату для зображення любощів. Як ні? Порівняння, на кшталт горошини, – ви вже вибачте – витискає з мене блювотиння. Тому що не цікаво і не чіпляє. Скажімо, в американській мові є слово «pussy» - смачно, хіба ні? Чи «soft»… У нас так: або щось холодне, суто медичне (типу «клітор» - він, як відомо, і в Африці клітор), або ж глузливо-осудливе, грубезне або просто комічне. На превеликий жаль…


2. Морока постпродакшину і критик-алкоголік: Кідрук про свою боротьбу за нашу книжкову полицю

- Чи легко це – задовольняти запити аудиторії читачів, що вже давно склалася? На що вони скаржаться?

- Часто критикують за спойлери. Це такі авторські вставки-натяки, завдання яких – тримати читача «на гачку» інтриги, спонукати до внутрішньої пошукової роботи, постановки й відкидання різних гіпотез. Особисто я не вважаю спойлер за письменницьку хибу - у того ж Кінга вони розкішні, - проте в «Твердині» вдавався до них помітно менше, аніж у «Ботові», і в наступному романі планую відмовитися від них зовсім. Стільки народу плюється! Та навіть не через це… «Жорстоке небо» - цілком реальна історія про авіакатастрофу. У такому форматі спойлери вже не є прийнятним елементом художньої структури. Надалі шукатиму якогось балансу – щоб і собі якісь речі залишити, і читачам догодити…

- Ти читаєш своїх критиків? Які рецензії ігноруєш, залишаєш «відстоятися», а які по-справжньому «чіпляють»?

- Скажу, що принципово ні на що не відповідаю. І ніколи. А читаю всіх, це безперечно цікаво. «ЛітАкцент», «Друг читача», «ШО» - періодично гортаю, нишпорю сторінками. Передусім, критика має бути об’єктивною, виснуваною на матеріалі певної художньої продукції, яка відповідає чи не відповідає критеріям художнього. Одразу після виходу «Бота» на «ЛітАкценті» з’явилася розгорнута рецензія, що починалася словами: «Кідрук покинув аспірантуру, ще покинув те та се, і в результаті не став ані путнім науковцем, ні інженером, ні програмістом, і, самі бачите, яким письменником…». Хто автор? Та… Він спився, як мені відомо. За все життя тільки й написав чотири книжки, ніхто його особливо й не знає (глузлива усмішка (Авт.). Скажімо, Ірина Славінська рве мене на шматки ще з часів перших тревелів, але ніколи не переходить на особисте. Бо є чітка межа: ось твоя книга, а ось – ти! І, уяви собі, я з нею згодний. Її фігура є цінною для мене хоча б тому, що такі люди причетні до формування особливого дискусного поля довкола моїх творів, іншими словами, привертають до них інтерес. Не секрет, дехто спеціально проплачує негативні коменти та статті про себе. Або ще згадую випадок на одній із своїх презентацій у Рівному. Дівчина написала рецензію – зауважу, абсолютно позитивну - й оформила її заголовком «Нова книга Кідрука: викинути чи дочитати?». Фух!.. Що зі мною тоді було! Це ж миттєво кидається у вічі! А потім читаю - все добре, начебто, повний штиль… Ось такий редакторський хід!

Вочевидь, факт «морального падіння» критика трохи – бодай на один цукровий мікрокубик – підсолодив настрій Кідрука. Під час відбою, коли вже було вимкнуто диктофон, Макс висловив свої міркування про стан науки в Україні. «Питаєтесь, що робити з цією системою? Та просто перестріляти до одного всю професуру! Жартую, стріляти ні в кого не треба. Але ж і чекати, доки зміниться їх покоління, а потім ще покоління їхніх аспірантів доведеться довго…Молодь має навчитися самостійно шукати свою якісну освіту, хай там які несподівані форми вона не прибирає» (Авт.).

А рецензію того дядьки далі й не читав. Щонайменше, він дуже некоректно повівся із чиюсь приватною історію. На 4-5-му курсі я отримував президентську стипендію, на 3-му – працював програмістом на велику компанію, і Стокгольмі вчився не на свої гроші, а з міжнародного гранту. На 1-му курсі у Санкт-Петербурзі було опубліковано мою першу наукову книжку і досить-таки пристойним тиражем. Між іншим, не кожен викладач в КПІ таким похизується. А хто ж я тоді був? Рядовий студент… І от - приїхали: хтось називає мене «недо»… Нехай через художку – тут я мовчу, справа смаків. Щодо решти, - вибачте на слові, - я купу лайна вижер, аби зараз займатися тим, чим займаюсь! Це мій усвідомлений вибір.

Підводячи риску, скажу: так, критику я поважаю і беру її до уваги, якщо, звісно, вона спонукає мене писати краще. До слова, у «Твердині» нещодавно відшукався серйозний ляп (не такий значний, щоб зруйнувати конструкції задуму, втім, він просто є – значить, привід зайвий раз непокоїтись теж знайшовся). Помітив читач, тепер жду, доки хтось із критиків побачить.

- Як напевно зіпсувати книжку, написану в жанрі технотриллера?

- Необґрунтованим хепі-ендом. Щастя всім і за будь-яку ціну, ігноруючи закони фізики і людської психології. Ще дратують надто ідеалізовані персонажі – цим якраз грішить Джеймс Роллінс. У нього головний герой може мати з біса красивий скульптурний торс, доглядати хвору на рак маму та її собачку, а лиходій зображується із кривим носом і страшенними виразками на обличчі; кохана героя носить третій розмір бюстгальтеру, вся така гарненька кішечка, а проте – у свої 23 роки - вже є серйозним вченим у галузі молекулярної хімії (крива усмішка (Авт.). Через те називаю цього письменника переоціненим казкарем: книги розходяться мільйонними тиражами, хоча біля дверей товчеться чимало інших, більш цікавих авторів – Стів Беррі, Скотт Сіглер… Сподіваюся, вони його колись підсунуть.

- Наскільки твоя робота залежить від вдалого маркетингу? Хороша книжка може не відбутися саме через невдалу промо-компанію або прорахунки видавця?

- В плані публікації – ні. Гарній історії ніяка редакція завадою не стане. Наприклад, мені не дорікають за надто розтягнуті наукові описи. А от з промо у нас дійсно є проблеми, великі проблеми… Хотілося б дозволити таку розкіш – мати найманого агента, який би займався «розкруткою» та продажем книги, доки ти працюєш над новим романом. Але в Україні просто немає такої маси оборотних коштів, щоб все це проплачувалось. Я, щоправда, співпрацюю з одним агентом – ця жіночка домовляться про контракти на переклад моїх книжок за кордоном… Повторююсь, за кордоном – не тут. Тому всі ці питання я розрулюю самотужки або ж за допомогою людей на місцях.

- Скільком людям ти платиш за те, щоб твоя книжка нарешті побачила світ?

- Пояснюю. Всі свої першодруки я, здебільшого, надсилаю у великі видавництва. Правильні, які давно працюють за європейськими традиціями. Там рукопис роздається трьом-чотирьом рідерам (тобто, читачам-експертам) – людям різного віку, статі, освіти, професії тощо. Ті читають і дають свої оцінки. Свою чергою, на основі отриманих даних комерційний відділ визначаться на предмет купівельної привабливості чтива, призначає його початкову ціну і тираж. Останнє ж слово – за редактором, адже він підписує дозвіл на друк. Потім зі мною укладають угоду, за якою на кілька років усі права на книгу дістає саме це видавництво. Відповідно, усі видатки за її вироблення художнє оформлення, розвезення по книгарням теж лежать на ньому. Я ж отримую певний процент із продажу. Отже, на цьому етапі я ніяк не вкладаюсь. Інша справа – організація промо-туру. Тут моєю конвертованою валютою є скоріше час і міра фізичної готовності, ніж гроші. Тому що приймають скрізь гостинно, намагаються забезпечити всім що, вказане в рейдері…

- Чого, на твою думку, не вистачає сьогоднішній українській літературі?

- Купу всього. Ніша драматургії майже не заповнена. За десять років існування премії «Коронація слова» друком вийшла лише одна збірка п’єс. Це ж кошмар просто (зривається на шепіт (Авт.).! Щодо іншого – абсолютно обнадійливі тренди! Стелаж новинок у «Книгарні Є» вгинається під вагою різнокольорових палітурок; і у топі читацьких рейтингів не один-два місця, а кілька імен, що змінюються чи не кожного тижня. Якось давав інтерв’ю для «Буквоїду», і от у коментах побачив приблизно таке: «Кідрук поводиться, наче перший хлопець на селі, а село ж з одної хати…». Бляха, так воно і є! Стьоб у точку! Насправді мало хто розуміє… Краще бути кращім із п’ятьох, що пишуть в одному жанрі, ніж тим одним, що взявся розробляти цю форму. Впевнений, мене б ще жвавіше купували! Було б що і з ким порівнювати.

- Чи плануєш ти появу своїх книг в аудіоформаті?

- Хе-хе, у Львові вже зробили піратську версію «Подорожі на пуп Землі» - оформлено, як аудіокнига для сліпих. Тупо взяли текст, без ніякого юридичного погодження із видавництвом… Звичайно, ніхто їх не трусив (для сліпих все-таки), але за правилами все мало б зовсім інакше робитися. Так, як автор, я безперечно зацікавлений ще й почути свої книги. Тільки народ слід потроху привчати платити за культурний продукт, що споживається. Адже це нормально - оплачувати послуги перукаря, розраховуватися із офіціантом у кафе чи не вимагати назад грошей за квиток, якщо фільм не виправдав ваших глядацьких очікувань. Наприклад, нещодавно у Рівному я мав успішний досвід платної презентації мої книги. Чому мої друзі повинні бігати у пошуках спонсорів для чергового заходу?.. По-моєму, це не правильно. На першому такому заході ми зібрали справді пристойну суму: вистачило, щоб «відбити» всі організаційні витрати та ще й хлопцям своє заплатити. А квиток коштував усього лиш 10 гривень за попереднім замовленням і 20 гривень у день презентації. Прийшло 120 чоловік, плюс – 15 приставних стільців.

Далі буде…

Валентина Головань

Фото: Артем Дубовик

 

Сподобалася стаття?
Поділитися:

Коментарі  

 
+1 # леся 23.10.2013, 10:35
от візьму і прочитаю! хоча розчарування після "піраній" було ще те...
Цитата
 
 
+7 # Оля К. 22.10.2013, 17:45
А можна колір тексту змінити? Аж очі виїдає оця "сінєва"...
Цитата
 
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв