Любов до читання змалку: розмова з Іваном Андрусяком

– Як привчити дитину до читання?

– Все дуже просто. Якщо читають батьки, якщо дитина бачить їх з книжкою у вільну хвилину, то і вона буде брати книжку. Є звичайно випадки, коли тато, мама книжкою не цікавляться, а в дитини цей інтерес прокидається, але це такі ірраціональні ситуації, коли дитина йде за покликом. Проте покладатися лише на той поклик, думаю не варто. Мало того, на моє переконання, батьки мають читати не лише те, що їм хочеться, але й те, що читає дитина. Є стереотип такий, що дитяча література, це щось таке малявське, щось несерйозне. Насправді це зовсім не так і сучасна українська дитяча література тому підтвердження. Якщо батьки можуть обговорити з дитиною книгу,читають їй перед сном, тоді велика ймовірність, що з дитини виросте читач.

– Які книжки перш за все цікаві сучасним дітям?

– Мене “присадив” на читання Франко, причому зовсім не тими оповіданнями, які вважаються дитячими. Смаки в кожного різні. І в дитини вони виробляються так само індивідуально.

Сучасних дітей цікавлять книжки про себе. Тобто, де герої такі самі цікав, сучасні, розумні малявки як вони. Тут важливий симбіоз доброго і вічного, тих основ які закладає класика, із сучасним поглядом на життя. Це необов’язково мають бути геть сучасні реалії, але дитина мусить відчувати, що герой мислить як вона. Я не раз стикався з тим, що автори, які тривалий час працюють в дитячій літературі, і розуміння про те як писати для дітей вкладалось їм десь в 70-ті, досить часто не втрапляють в такт. За останні 20 років, якийсь внутрішній рівень свободи, відкритості дуже змінився. Змінився ритм життя світу. Дуже цікаво змінилася мова. Дитина це чітко відчуває. Скажімо, Всеволод Нестайко переробляв, адаптовував  «Тореадорів з Васюківки», коли вони публікувались «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГОЮ». Розумні письменники це бачать.

Те саме з класикою. Наприклад, за моїми спостереженнями, Жуль Верн втрапляє в новий ритм набагато краще ніж якісь автори 70-их років. Ніби парадокс, але не зовсім. Жуль Верн жив у час змін. Він дуже гарно його ловив і передавав у своїх текстах.

– Як так тонко відчути дитячу психологію? Читаючи повість «Стефа і Чакалка», мені постійно хотілось спитати, чи ваша донька «татійка»?

– Так. Там дуже багато автобіографічних моментів. Таж Чакалка – нею лякали в дитинстві мою дружину, яка родом з Харківщини. Вона розповіла про Чакалку мені. Для мене це слово музика. Я ходив рік смакуючи його, яке воно колоритне, красиве. Відповідно, ця Чакалка почала приходити до Стефи в міру її неслухняності. У мене практично всі сюжети будуються на домашніх випадках, на тому що чудять мої діти і їх друзі. Але це не є фотографічна правда.

– Ваші твори потрапили до «Букваря», але з виправленнями. Як ви до цього ставитесь?

– Я б не сказав, що мої твори потрапили до «Ббукваря». Міністерство освіти це загалом матюк, але і там є люди які мислять. Для тих людей, які намагаються мислити, зрозуміло, що дитині треба давати і в шкільній програмі тексти, які їй цікаві. І така тенденція починає проявлятись у програмі 5-9 класів. Це абсолютно розумна тенденція. Інша справа як використовують сучасну літературу.

Якщо брати вірш Романа Скиби, колосального поета. Мої малявки ніколи не вчили його вірші напам’ять, але знають їх, тому що це запам’ятовуються природно. Але сидить же якась ідіота, у якої очі запливли методичками і вирішує: «Так, Скиба щось тут зайві рядки понапридумував. Треба викинути». Що ти розумієш?! Як так можна робити з чужим текстом? Давайте візьмемо такого укладача і вирішимо, що в нього рука, нога і півголови зайві. Це те саме!

Що стосується мого, мені здається, що то текст не для «Букваря». Могли б взяти «Казку про зайчикові знахідки» – текст, який для цього віку. Ні, вони взяли і «типу» переказали. Коли я прочитав дітям, те що вони переказали, то вони самі виправляли елементарні помилки.

Можна сказати, що це хвороба росту. Є нова література і старі кадри, які не знають як з цими текстами давати собі раду.

Я розумію, що в міністерстві на рівні працівників середньої ланки є достойні люди, але система міністра Табачника, який очевидно і залишиться, така, в яку хто б не втрапив того каструють. Я не знаю як боротися з цією системою. Зрештою, боротися – це не моє амплуа.

Але як щось можна змінити, доки керує така людина я не знаю. Якщо покласти такий дебільний буквар і буквар, який вони видали російською мовою швидше за все дитина потягнеться до російського. Бо його зроблено з любов’ю. Я переконаний, що це політика. Робити український «Буквар» дають дебілам, а російський – нормальним людям. Як оце одоробло намальоване лівою ногою, якоюсь істотою, яка взагалі малювати не вміє, написане каліками пройшло міністерські фільтри? Як його не бачив елементарний коректор? Тільки тому, що треба було не бачити. Я нічим іншим, крім політики «руского міра» Табачника пояснювати ці жахи не можу.

– Ваша книга «Вісім днів із життя Бурундука» номінована на премію «Дитяча книга року ВВС». Як ви взагалі ставитесь до подібних премій? Як оцінюєте свої шанси на перемогу?

– Дуже добре, що з’являються такі премії. Добре, що ВВС, з цією ідеєю дійшли до розуміння, що треба розмежовувати дитячу і дорослу літературу. Стосовно того, хто переможе це несуттєво. Насправді у нас дуже мало людей, які серйозно займаються дитячою літературою. Між нами немає конкуренції чи ненависті. Я, скажімо, сподіваюсь, що отримає Леся Воронина. Я вболіваю за неї. Якщо отримає Рутківський – теж буде добре. Суттєво, що діти знатимуть про книжки.

Розмовляла Марта Луцька

Фото: Валерій Лебідь