20-те сторіччя очима кіровоградського “ворога народу”(ФОТО,ВІДЕО)
Любомира Григоращенко понад 50 років живе у Кіровограді. За своє життя їй довелося пережичити чимало: війни, тюрми, табори, несправедливості. Проте все це не зламало її і сьогодні жінка щаслива та сповнена оптимізму. Про життєву історію «ворога народу» Любомири Григоращенко розкаже сама героїня.
Спілкувалися з пані Любомирою активістка ВГО «СОКІЛ» Юля Вічко та журналіст Валерій Лебідь 16 жовтня 2013 року.
Народилася пані Любомира на Львівщині в містечку Миколаїв. До школи маленька Любомира пішла ще за Пілсуцького за польської влади. У школі її прийняли до лав ОУН. Але ще до школи в родині виховували дівчинку в національному дусі.
«Мені було років 10, як почилася війна і у 1939 році нас визволили. Польська влада попрощалася по радіо з панством польським, радіо вимкнули і скінчилася у нас Польша.
Як перші війська вступали, бігли з квітами, обнімалися, цілувалися. А у нас особисто двір був дуже великий. Поставили польову кухню і завели солдат. Я запам’ятала на весь вік, які вони були страшні, змучені, чорні. А у нас цибуля сушилася під дашком і ті бідні солдати напали на ту цибулю і почали її їсти».
«А тоді визволили від радянської влади нас німці. Транспорту не було і люди збирались гуртками і йшли у Стрий, Дрогобич до Львова і шукали там своїх рідних і близьких, які були там закатовані по тюрмах».
«Вже у 44-у році прийшли до нас з великої України. І тоді вже пішла господарювати совєцька влада і вони робили вже все що хотіли на свій лад. Почали вивозити людей не сім’ями, а поїздами…
Це ж одразу, як німці у нас побували. Хтось у когось працював, а хтось і не працював, а знав німецьку – то всьо пішло в Сибір».
«Таким чином 16 квітня я потрапила у Лонцького(в’язниця, – авт.) і отримала вирок у фірмочку: «10 років заслання». Тоді як судили, ніхто не бачив тамтого суду і тих суддів. А люду по тюрмах стільки було, що коли спали на підлозі і хотів повернутися, то мусили всі повертатися разм. Там нам було «добре» і воші їли…»
«У Магадані нас вигрузили. Це ж ми і після тюрми, дороги … У товарних вагонах дали нам кірки та ломики і ми ними кайлували ту вічну мерзлоту.
Понумірували, оділи. Відправляли до тайги».
«Я познайомилася зі своїм чоловіком коли ще була в зоні. Він працював зривником на тій шахті, де я працювала. Тільки він відбував військову службу. Він відслужив і залишився працювати по договору. Тоді вже Сталін помер і всі чекали, що будуть переміни. І він чекав поки я вийду із зони і ми будемо разом.
25 березня 1955 року я одержала документи, що я вільна. Майже через місяць ми розписалися на тому руднику і народилася у нас дівчинка. Незадержуючись ми виїхали з чоловіком на Кіровоградщину.
Коли ми приїхали сюди, було дуже трудно і морально і фізично жити з тавром «ворог народу»».
«Оце така історія.
Дуже складно все це і дуже обідно і тяжко прийшлося, а все ніяк нічого не міняється. Ми маємо зрозуміти, що ми самі собі маємо помагати, що ми повинні гуртом – нас так багато, у нас така багата земля і працьовиті люди . А ми десь тепер по світах шукаємо роботи і шукаємо собі щоб хтось нам помагав…»
Відео: Валерій Лебідь
