ВОЛОДИМИР ГРОСУЛ: ” У Кіровограді авіамоделюванням не займаються ґрунтовно…”
Часи, коли всі хлопчики мріяли бути льотчиками минули, але залишилося прагнення висоти й польоту. Кожен досягає цього по-своєму: хто з парашутом, хто за допомогою комп’ютерного авіасимулятора. А 53-річний Володимир Гросул уже 42 роки пілотує авіамоделі. І не лише пілотує, а й сам конструює і створює. Заняття складне та досить рідкісне. Тому „Гречка” не втрачає шансу поспілкуватися з цікавою людиною.
– Як давно Ви займаєтеся авіамоделюванням? Із 12 років (здається, 5 клас).
– Це все зі школи почалося? – Зі школи. Але взагалі-то раніше. У дворі майстрували літачки й пускали їх на мотузці. Робили пропелери і змагалися один проти іншого – хто кого зіб’є. Але не просто робили, а вирізали за картинками із книг. Намагалися і красиво зробити, і якісно, щоб літало.
– А не шкода було розбивати? – Ну як…Жаль. Але розбили один – зробили інший. Вже якась зацікавленість. А одного разу потрапили на картодром, що був біля старого автовокзалу, там запускали авіамоделі з двигунами. Стало цікаво, а з 1 вересня ( це був 60-ий рік) прийшли у Палац піонерів, тоді він на вулиці Леніна був, там була авіамодельна лабораторія. Це було моє власне бажання, а не батьків чи там ще когось. А потім чим я тільки не займався: і самбо, і боротьбою, і велоспортом, і плаванням, і картингом, але залишився в моделізмі.
– Душа до нього лежала? – Так. Бо тут усе є і для творчості, і для голови, і для ніг. Спробуйте побігати за планерами на аеродромі, там до трьох кілометрів в один бік, а то й п’ять. Це за тур ( за 1 годину) треба встигнути запустити літак, пробігти за ним, забрати й повернутися, щоб приготуватися до наступного запуску. А їх сім! От і порахуйте, скільки дитина тоді наганяла за цілий день. І це все на свіжому повітрі. Зараз діти так не бігають. «Дохлі» стали, просто жах. (Сміється)
– Коли Ви з моделлю вже взяли участь у змаганнях? – У сьомому класі почав брати участь у змаганнях, займав десь 5-ті місця. А вже в 9-10 класі ми з товаришем стали чемпіонами області. Я – тричі, а він чотири рази. І на республіканські змагання їздили. І до Харкова, і до Києва, і до Житомира… А потім армія. Інститут. Я навіть до інституту вступив тільки для того, щоб досягти певних результатів. Наш КІСМ ( зараз КНТУ – авт.), тоді цінувався більше. І дійшло до того, що в 1987 я став майстром спорту СРСР на своїх моторах. Тобто все робив сам, від початку до кінця.
– Тобто тоді деталі не продавалися? – Вони продавалися. Але ми робили мотори самі. Починаючи із креслення, відливки,відповідної термообробки. Потім поршневий метал відливали кременчуцькі хлопці. Вони і зараз відливають. Й у світі їх метал дуже цінується. В основному передові світові моделісти літають на кременчуцькому металі.
– Так, інститут Вам дав багато у плані моделювання. А спочатку звідки Ви черпали інформацію?
– Наш керівник – Гуля Віктор Максимович – був грамотним інженером. Працював начальником відділу стандартизації на „Червоній зірці”. Він і нині (а зараз йому під 80, до речі) веде секцію моделювання в обласній станції юних техніків. Правда, тепер простенькі літачки роблять, кімнатні. Не так вже легко справа йому дається.
– Що означає зараз зробити літак? – Зараз моделювання зробило крок вперед. Багато в чому через появу на ринку німецької фірми „Граупнер”, яка торгує авіамодельним обладнанням. На цю фірму фактично працює пів-України. Вони ставлять свій лейбл під нашими деталями,а далі вони успішно розходяться світом. Тепер з’явилося радіокерування, а раніше воно заборонялося на змаганнях. Японія зробила крок вперед в моторах (фірма „Осмакс”). Хоча в нас у Харкові є фірма „Фора”, яка теж цим займається.
– А з чого це все починається?Як народжується модель? – Починається все з бажання. От я подивився літак на радіокеруванні. Він робить всі фігури вищого пілотажу. Зараз навіть льотчики справжніх пілотажних літаків часто дивляться на фігури, які виконують моделісти, і намагаються їх повторити. Та й світові стандарти літаків намагаються підігнати під ті, що ми накрутили.
Взагалі вся робота починається з креслення. далі матеріал можна використовувати будь-який. Це не реальні моделі. Це авіамоделі 3D – ними можна робити всякі викрутаси, не те що справжніми!
– А в часовому й фінансовому еквіваленті скільки модель обходиться? – У середньому модель роблю місяця два – це як відпочинок. А якщо захочу зробити її швидко, то це займає тиждень. От така модель без апаратури ( тобто не літатиме) в магазині гривень 500-600 коштує. А з найпростішою апаратурою – вже 2 тисячі.
– А як часто техніка ламається, падає? – Це залежить і від пілота, і від якості апаратури.
– Ви не отримуєте від цього заняття прибутку. А що ж воно Вам дає?
– Стимул до руху. І здоров’я. Бо отак набігаєшся за літаками – от і фізичне навантаження. Та й мозок не застоюється.
– Чи існує певний клуб за інтересами у нашому місті? – Та ні. У Кіровограді авіамоделюванням не займаються ґрунтовно, нема команди. Намагалися щось організувати, але так і не довели справу до кінця. А серйозно в місті цим займається людей із десять. Літаємо час від часу у Федорівці.
– Що б Ви побажали молоді? – Успіхів у творчості. Головне – не лінуватися. Є бажання – треба брати і робити.
Настя Дзюбак Фото з архіву Володимира Гросула
