Дружина полоненого Сергія Глондаря: «Діти знають, що батько є лише на фотографіях» (ФОТО, ВІДЕО)
З Катериною Глондар – дружиною полоненого Сергія Глондара, який вже більше двох років перебуває в полоні бойовиків «ДНР», зустрічаємося в парку міста Кропивницький. Вона гуляє з молодшою донькою – Анюткою, як вона її називає. Ім’я для дворічної дівчинки обрав сам Сергій, коли вже був у полоні. Власне і про те, що в нього буде друга донька він теж дізнався у полоні.
Старшій доньці Маші —майже чотири. Дівчинка знає, що тато в полоні, хоч і не розуміє що це таке. Всі його листи і нагороди Маша тримає під подушкою.
Розповідає Катя і як познайомилися, і як одружилися. І що вже тоді знала: Сергій – кадровий військовий. «Він завжди посміхається – каже Катя – навіть на фото з полону. І молодша донька – викапана він».
Цього разу — історія чекання Каті Глондар і її розповідь від першої особи про дітей, коханого і постійну боротьбу за те, щоб про її чоловіка не забували, і врешті він повернувся додому, повідомляє «Громадське телебачення».
Він потрапив у полон, це був перший день перемир’я – 16 лютого 2015-го року. Тоді їхня група супроводжувала колону. У них було завдання – вивести поранених. Вони туди з боєм, але заїхали. А назад, коли вже виїжджали, на них чекали. Їхня група з дев’яти людей потрапила в засідку.
На телефон матері о пів на п’яту вечора подзвонили люди з незнайомого номера і представилися «козаками війська донського». Сказали, що її син перебуває у них в полоні. Вона спитала: «Хто мій син? Хто саме?». Вони йому дали слухавку, і вона спитала: «Синку, ти хто? Як тебе звати?». Він сказав: «Я Сергій». Каже потім: «Я одразу зрозуміла, що то мій син». Після того виключився телефон.
Востанньє свого чоловіка я чула 21 червня 2016 року. Це вже в нас, слава Богу, йде дев’ятий місяць. З хлопцями зв’язку немає, ні з ким, не тільки з моїм чоловіком, взагалі з хлопцями у полоні немає зв’язку. Вони спочатку були в Донецькому СБУ, потім їх перевозили двічі. Останній раз — в Макіївську колонію №97, після чого з ними зв’язок обірвався.
Перший лист був написаний 5 серпня 2016 року, я його тримала 8 серпня. Другого листа отримала – їздив Тоні Фріш (на той час координатор від ОБСЄ в гуманітарній групі на Мінських переговорах – ред.). Він їздив у вересні, листи були написані 1 листопада, а Червоний Хрест нам передав їх аж 1 грудня. Деяким батькам передали взагалі в середині грудня. Півтора місяці де були листи? В мене одне питання: чому так довго?
В листі він пише, що здоров’я у нього погіршилось, просить посилки «що частіше, то краще для нас». Він мені написав ось одне в листі, мені сподобалося (читає останній — третій лист від чоловіка, який передала депутатка Надія Савченко після візиту в Макіївську колонію – ред.):
«21 січня бачив тебе з Людою…» – Люда це його сестра – «…де ви у Львові мітингуєте, бідні пташки мої, б’єтеся, а нікому й діла немає!» Це правда, нікому й діла немає.
Він мені писав в листі, що їх виводять на дві години на прогулянку вранці, і дві години ввечері вони дивляться з 19:00 до 21:00 телевізор. От і все. Весь інший час перебувають у камері.
З останнього листа я зрозуміла, що він отримав мою посилку і лист. Я йому розповідаю про дітей, що передають привіти, що за ним всі скучили. Слова підтримки. Передала фото – він попросив – малих. На фотографії її він вже бачив (має на увазі молодшу доньку Аню – ред.), але дитина його ще не знає. Поки що вони не зустрічались.
Того дня, коли він потрапив в полон, я дізналась, що ми чекаємо на другу дитину. Оскільки з ним зв’язку не було, я вирішила що ми залишимо цю дитину. Ми раніше колись з ним говорили, якщо далі буде дитина, то будемо виховувати. І потім, коли він зміг вийти до мене на зв’язок, це було десь через місяць, я йому сказала. Він сказав: «добре, значить будемо виховувати». І все.
Анічка народилася, коли він був в полоні. Зв’язку з ним не було. Я телефонувала іншим родичам, якщо раптом хтось із хлопців вийде на зв’язок, щоб він мене набрав. Аня народилася 3 жовтня, а він вийшов на зв’язок з 3-го на 4-те жовтня опівночі. Я йому сказала, що він став батьком вдруге. Він сказав: «Добре, значить буде Анюткою».
На фотографії вона знає, що в неї є тато. Питає іноді: «папа, ти де?», цілує знімки. Отак іноді ходить вдома і раптом: «Тато».
Старша донька Маша в день народження свій його дуже чекала. Цілий день у вікні виглядала. А ближче до вечора, коли зійшлися всі гості, у неї почалася істерика: «Чому він не прийшов?». Просто за всі три роки він ні разу не був вдома. Анічці був рік, — його теж не було. Я дуже сподіваюсь, що наступний день народження, хоча б на Машин, він вже буде вдома (на очах — сльози — ред.).
Маша якось почула розмову між дорослими людьми, що її тато в полоні. Вона прийшла додому і запитала: «Мамо, чому ти мені брешеш? Скажи правду, де мій тато?» Я їй кажу: «Ну, а де?» А вона мені: «А мій тато в полоні?» Після того я їй розповіла, що справді її папа перебуває в полоні. Вона може не розуміє, що таке полон, але усвідомлює, що тата наразі немає поруч.
Вона його сильно чекає. Щоразу, як нам привозять листи, вона їх собі забирає, — думає, що їх заберуть, як і папу. Ховає під подушку у своєму ліжечку.
В нас мета одна – повернути наших рідних додому. Якою це буде ціною, хто їх нам допоможе повернути – байдуже, головне, аби вони повернулися додому. Ми щоразу ходимо до людей, які мають стосунок до цього, оббиваємо все ті ж пороги. Нам постійно говорять: «Почекайте ще трішки». Скільки вже можна чекати? Закінчився вже двадцять п’ятий місяць…
