Наталка Бабіна: Я не думаю про тиск. Можливо, тому його і не відчуваю
Сьогодні під роздачу “Гречкиних” запитань потрапила білоруська письменниця українського походження Наталка Бабіна, переклад роману “Рибгород” якої щойно вийшов в Україні. Ми просто не могли втратити таку співрозмовницю.
Пані Наталя має чітку національну позицію щодо долі Білорусії і водночас відчуває свою українськість. Тож запитання, які поставили авторці були не стільки літературними, як суспільно-політичними.
У Вашому романі «Рибгород» поєднується детективна лінія , фантастичний і пригодницький елементи, але не обходитися без політики. Кому б ви перш за все порадили прочитати цю книгу? Яким бачите потенційного читача?
– Своїх потенційних і вже реальних читачів я мала можливість побачити на Львівському форумі – це всі, хто любить літературу. Польська перекладачка мого роману Малгожата Бухалік назвала його ” відкритим текстом , в якому кожен бачить своє”. І дійсно , я стикалася з тим , що для когось мій роман – це політичний памфлет , для когось – білоруський варіант магічного реалізму , для когось – спроба відшукання українських коренів . Польські феміністки одного разу сказали мені , що він – ” маніфест фемінізму ” , хоча , скажу чесно , от цього я у нього точно не закладала . Тому сподіваюся на широку читацьку інтерес в Україні , тим більше , що , як мені здається , Ваша країна – країна , де дійсно багато читають .
Політика для Білорусії є питання з небезпечних . Чи легко писати в сучасний Білорусії такі злободенні тексти ? На Вас не чинили тиску згори?
– Будь-яка справжня література – небезпечна. Кожен талановитий письменник – образа для свого суспільства , оскільки він – так чи інакше – пише про його вади . Мій письменницький принцип: можеш не писати – не пиши , не можеш не писати – пиши . Тобто , якщо я відчуваю , що треба висловитися, що я маю, що сказати такого , що має бути сказаним , що може бути корисним для інших , що окрім мене ніхто не скаже – я пишу і говорю. І тоді вже не думаю про можливий тиск. Так було і з цим романом. Я написала те , що хотіла. Мені здалося важливим відверто констатувати : наша влада – абсолютно аморальна . Я це зробила. Я не думаю про тиск . Можливо, тому його і не відчуваю. Крім того , я працюю в незалежній газеті “Наша Нива” . І перед моїми очима завжди приклад моїх колег- журналістів, які за свою роботу і до в’язниці потрапляли, і обшуки у них були, і за кордон їх не пускали. Маючи таких колег, є на кого рівнятися.
Рядові міліціонери в тексті підтримують людей як можуть. В Україні ж часто у слід правоохоронцям кричать «бандити, міліція – одна коаліція». У вашій країни Міліція дійсно з народом ?
– Я вірю в людей . Ось і все. Я знаю, що справжні, нормальні, хороші люди є у всіх професіях .
Якщо пам’ятаєте, у романі є момент, коли міліціонер ділиться своєю їжею з ув’язненою героїнею . Коли роман уже був написаний і вийшов, я познайомилася з чудовою людиною, Володимиром Леонюком . Це мій земляк, з села Критишін Брестської області. У 1951 році, коли йому було 18 років, його заарештували за українську пропаганду і відправили в Брестську в’язницю. Потім він за свою українськість відсидів 15 років у таборах. (Про його долю, про його книгу “Словник Берестейшчини” можна (і треба) говорити окремо).
Так от , він розповів , що коли потрапив в лапи НКВД, то три дні сидів голодний, його тільки допитували і катували, але не годували . І ось його переводять у Брестську в’язницю, він потрапляє в камеру. Розносять їжу. І доглядач, бачачи, як цей хлопчисько за хвилину з’їв миску юшки, підлив йому ще порцію, а потім ще … Уявляєте цю ситуацію? Переляканий, голодний, змучений хлопчисько, і тюремний наглядач … Така ж людина , як і ув’язнений.
Ні, я вірю в людей .
І вірю , що виродків в міліції стільки ж, як і в інших професіях. І що міліція з народом, навіть якщо зараз вони не можуть цього показати .
Ще одна вагома проблема розкрита в тексті це питання Берестейщини. Соромно, але до вашої книги ця проблема булу мені не знайома . Як вважаєте, чому інформація про цю історичну несправедливість не тиражується ?
– Я дуже рада, якщо мій роман допоміг Вам з нею познайомитися. Для мене розповісти про неї було одним з головною завдань. Чому інформація про неї не тиражується ? А ось ми і повинні порушити цю хибну тенденцію, говорити якомога більше. Принаймні, я завжди так роблю, хоча маю через це деякі розбіжності з боку білорусів. Але я завжди кажу їм: якщо хочете, щоб Брестщина була білоруською, враховуйте її українськість, звертайтеся до неї. Інакше будете мати випалене русифікацією голе поле національної байдужості.
У 1939 році Брестську рішенням Сталіна відірвали від України, і це мало трагічні наслідки. Але українськість зберігається на нашій землі, корінні жителі до цих пір говорять українською, хоча не мають жодної української школи, жодного українського класу. І нас таких близько мільйона. Задумайтеся про це, брати- українці.
У традиції української літератури, та і в сучасній літературі село – це страшна і депресивна яма, місце життя знедолення люду. У Вашому тексті село перш за все найбільш пов’язане з рідною землею і геть не здається пригніченим. Це бажання видати бажане за дійсне?
– Завдання, з яким я писала роман, показати Добратичі, – це рай на Землі. Якщо ми не відмовимося від того, що залишили нам предки, якщо ми оцінимо їх правила життя, коли зрозуміємо архаїчну цивілізацію, яку ми втрачаємо, – ми будемо жити в раю.
Для мене важливо й те, що ця архаїчна цивілізація – саме українська.
Ваш текст не має хепі енду. Як вважаєте, чого бракує Білорусії аби досягти політичного хепі енду?
– Ми повинні більше працювати для досягнення цілей, які здаються нам важливими. Зло саме не відступає. Білорусі потрібні самовіддані працівники – яких так багато в Україні, завдяки яким національне майбутнє Вашої країни видається мені забезпеченим. Працювати, працювати, працювати.
Дякую зарозмову, пані Наталю!
Розпитувала Марта Луцька
Фото з особистої сторінки у Фейсбук Марії Матіос і Літакцента
