Кавовий етюд із цитрусовими дольками: про художницю Анет Войтович
Коли прикметників замало, аби на словах передати вдачу знайомої людини, виручає емоційна пам’ять про об’єкти навколишнього світу: яскрава, воднораз грайлива і виклична поведінка видає жінку «з перчинкою», а про веселунку кажуть «запальничка»; у моєму кублі асоціацій я знайшла високу, на чотирьох покутніх гранях склянку апельсинового фрешу – таке враження ятристої, кисло-солодкої, насиченої, із зернами м’якушу на зубах свіжості та ударного оптимізму, мабуть, востаннє відчувала після випитої склянки апельсинового соку та ще перегляду робіт і спілкування з Анею Войтович.
Аня вибралась на розмову із «гречаниками» в улюблене кафе «Мокко» (вул. Дворцова) ще наприкінці березня, коли підсохла бруківка, і загалом у місті встановилася тепла прогулянкова погода. Отже, публікація цього інтерв’ю – це і повернення давно заборгованого, і клечання справжньої, на ціле сонце усміхненої весни.
– Аню, твої роботи, – як картини, так і малюнки акриловими фарбами на одязі, розпис кераміки, прикраси, фотографії, листівки і багато дечого ще, – схожі на фруктове асорті: морквяно-оранжеві плями навіс перекривають широкі мазки зеленого і жовтого… Чим пояснюється вибір такої палітри – актуальним відчуттям часу і життя, модою у сучасному інтер’єрному живописі, установкою на позитивну психологію..?
– Швидше останнє. Головним для мене є емоція, настроєвий заряд, рух, витиснені із комбінації якихось кольорів – передусім світлих і веселих. Принципово не пишу похмурих, складно закручених картин-ребусів або детально пророблених сюжетних полотен; образи також є простими і цілком читабельними. Часто це веселі мульти. У моєму світі намір випереджає думку, аура – ідею.
– Отже, твоє завдання – передавати фермент радощів?
– Саме так. Мені пощастило бачити любов і теплу приязнь поміж батьків, рости у гамірному мурашнику численних родичів – уявляєте, ми навмисне покупляли дачі на одному боці вулиці, три двори підряд: по черзі ходимо на гостину однин до одного, вчиняємо розваги і пустощі, розводимо городину, відпочиваємо біля ставка… Такий от фамільний балаганчик. Але є чимало людей, яким це знання щастя й абсолютної безпеки невідоме. Звичайно, я хочу бути схожою на маму, аби і про мене так само добре відгукувались.
– До всього, тобі поталанило заробляти улюбленою справою. Можеш перелічити найбільш цікаві замовлення, над якими доводилося попрацювати?
– Наприклад, проект оздоблення зали кафе «Мокко» ми розробляли удвох із його господинею Євгенією. Виникла ідея із серією портретів, написаних розчинною кавою (задумлива дівчина над гарячою, паруючою чашкою, обличчя молодого чоловіка з напівпрофілю), панно із зображенням меленої кави на грубій полотняній основі, разком кавових зерен на стінних панелях та листівках. Я запропонувала також розписати вазони.
Часто малюю портрети – з фотографії чи натури. Тут необхідно дотримуватися правила: зображати людину із тоншим і делікатнішим, як на загал, – більш привабливим ліпленням носу, підборіддя, вилиць і т. д.; робити пишнішим волосся тощо. У такому «причепурюванні» дещо губиться унікальність кожного обличчя, проте людина залишається із враженням внутрішньої згоди зі світом.
– Яким жанрам, технікам ти надаєш перевагу?
Думаю, моя спеціалізація – художник-портретист. Люблю вибирати фактурних, з міткою породи і характеру, натурників; розкривати їх в різних образах, інтер’єрах, загортати в різні кольори. Колись, проходячи з подругами повз Центральний ринок, за яткою свіжої риби вгледіла надзвичайно цікавого дідуся. Сильний, трохи огрядної статури, із великими шерхлими долонями і густою, кошлатою бородою. Очі – усміхнено прижмурені, миготять жаринками. Почали вмовляти, а він – таке: «Дівчата, і не просіть, я порядна людина, на пенсії. А ви пропонуєте натуру! Не до забавок – скоро город саджати. Ще й жінка ревнива!» Все-таки ми піднатиснули, розпекли вмовляннями і жалощами – пішов. За його участі написано кілька портретів в образах гончара, ковбоя, задумливого літнього городянина у плащі, під парасолькою (у контрпостановці). Потім з’ясувалося, що його онука теж здобуває художню освіту. Чоловікові так сподобалося в нашій майстерні, що вже сам почав підкидати ідеї та сюжети нових робіт, приміряти на себе різну одіж.
У бакалаврській роботі «Гордість. Хитрість. Ніжність» для одного з полотен позувала Євгенія. По-моєму, такі дещо тьмяні відтінки лавандового та блакитного кольору допомагають увиразнити її тонку, вразливу красу.
Ще маю чимало акварелей, робіт у техніці гарячого батика; виконала ілюстрації до збірки любовної лірики, охоче берусь за кераміку.
– Яке воно – життя студентів мистецького факультету?
Жваве, компактно утрамбоване. Сюди приходять з різним рівнем підготовки, але виписатися до пристойного рівня, опанувати школу і проявити себе може кожен. Цікавою є практична робота. Ми розписували приміщення садка для слабозорих дітей і тролейбус до урочистостей з нагоди відзначення 250-річчя Кіровограда (він і зараз курсує – блакитний, у фатині хмар, між янголами). Для університету розписали комплект стільців за мотивам примітивного живопису Марії Приймаченко. Виконали серію робіт під назвою “Дванадцять місяців” для садка, якій відвідують слабозорі діти.
– Із якими явищами, подіями, враженнями в основному пов’язуються твої роботи?
Все звідти – з теплих спогадів дитинства. Вколисливий ритм гамака, черешня, мої часто-густо збиті колінця, ігри… Зараз мій простір заселяють ще й друзі, одногрупники, поїздки. Однак цей період я гаряче хочу повернути і примножити новими приємними епізодами.
«Гречаники» бажають Ані успішно захистити дипломну роботу, реалізувати всі плани щодо поїздок, таким чином, підживившись самій і підживлюючи нас усіх стимулом добрих справ.
Фото: з архіву Анет Войтович
