Левко Лук’яненко: “Вступ до партії влади – перехід на бік ворога”. Ексклюзивне інтерв’ю(ФОТО,ВІДЕО)
Нещодавно до Кіровограда завітав відомий громадський діяч, дисидент, людина, яка протягом усього життя докладала всіх можливих зусиль для проголошення нашою державою незалежності. Письменник, політик, людина-легенда… Кіровоград відвідав Левко Лук’яненко.
– Хто став героями ваших творів, книги «З часів неволі. Країна Моксель»?
– Це живі люди, живі борці, з якими я був у добрих стосунках, люди, з якими я був на таборах. З деякими спілкувався роками, з іншими менше, але з усіма довго жив і всіх їх добре знаю. Все це з життя політв’язнів. Перед тим як потрапити в одну зону, всі вони мали цікаву історію. Хтось був в УПА, розказував, де він був, як він був, а то ж складна проблема, тому що УПА в різних областях була однакова, а умови на місцях були різні. І це все складне, тому що війна була дуже непроста.
– Тобто про все це йдеться у Вашій книзі?
– Так, це історія через конкретні особистості. Я писав про тих людей, про яких більше пам’ятав. Оскільки записувати я не мав змоги, все це з пам’яті. Я мав зошит, у якому вів певні записи, але часом його вилучали на перевірку, то повернуть, а часом не повертали.
Тому природно, що щось не зовсім точно в моєму викладі, щось трошки переміщено в часі. Але я прагнув до об’єктивного висвітлення. Люди різні були, були чесні, а були і негідники, були борці, а були зрадники. По-всякому було.
– Тут є люди з УПА, частково це ті, хто був у підпільних організаціях. Боротьба ніколи не припинялася. Просто були різні її етапи. Період УПА закінчився в 56-му, а потім починаються групи як на західній так і на східній Україні. А вже у 58-му почались арешти.
З кимось я був у дружніх стосунках, з іншими так собі – з далека, але всі ми сиділи в одній зоні.
На сході переважно порушували питання демократії, виборів. В Києві та у великих містах ставили питання мови, про нищення радянською владою національної культури та традицій. Це вже період шістдесятників. Перші їх арешти – це 1965 рік.
Тут я написав про 35 осіб, а міг би і про 60. Проте коли про людину мало знаєш, то навіщо взагалі про неї писати?
– А чому всі ці люди довіряли Вам? Адже не секрет, що в УПА була сувора дисципліна і українські вояки вміли тримати язика за зубами.
– Ви знаєте, зона вона відкриває все. Там вже було зовсім інше. Коли то було підпілля, де, наприклад, потрібно було передати записку з села в село, від села старості, який був зв’язаний із підпіллям, і таке інше. То зона – то друге діло. Це обмежена територія, і всі тут знаходяться, і з часом все виявляється. Звичайно, були донощики. Їх з часом викривали, раніше таких людей вбивали, але при мені такого вже не було. Донощикам оголошували бойкот. Розумієте, він іде, а ти як проходиш мимо – або плюнь йому в обличчя, або просто пройди, не помічаючи. Тобто ні хто не мав права говорити з такою людиною. Людей у зоні 1800, а йому ні з ким поговорити! Хіба що з тими поліцаями, такими ж стукачами. Фактично, людину «ломали», і все.
– А були спроби адміністрації налагодити «співпрацю» з Вами?
– Була одного разу така річ: пустили проти мене в зоні чутку, що Лук’яненко донощик. Мені приніс звістку Степан. А ми товаришували з ним. Я кажу: «Степане, давай зафіксуємо це. Ти мені зараз це сказав, хто тобі це сказав?» Він каже: «У робочій зоні». Наступного дня, коли виводили нас на роботу, підводить він мене до верстату, стоїть за ним чоловік. Відкликали його. Іван: «Ти мені сказав це?» – «Сказав». – «Хто тобі сказав?» Ну і чоловік розплився, сказав, що КГБіст. Спробуйте зробити в якомусь селі подібне, а там – дуже просто, навіть я пройду 100 чоловік – все одно знайду того хто «запустив» чутку. Після того ЧК облишило свої спроби.
