Левко Лук’яненко: “Окупаційну владу, яка душить народ, терпіти не можна!” Ексклюзивне інтерв’ю(ФОТО)

Про літературу та політику, тривалі ув’язнення та специфіку життя на зоні, стосунки між людьми та вічну боротьбу за незалежність України, про ставлення до святкування 9 травня та про найближчі плани непересічного громадянина нашої країни читайте далі:

– Ви в свій час також могли працювати на радянську державу, займатися науковою діяльністю, чи ще чимось і тихенько робити «добро Україні» без таборів і ув’язнень?

– Кожен обирає собі шлях, яким він хоче йти, а не який є можливий. Якби я думав про більший заробіток – був би секретарем обкому партії і мав би той добрий заробіток. А я хотів не заробіток, а свободу Україні, то ж пішов таким шляхом.

– Звідки у Вас таке прагнення? Є мільйони людей, яким це байдуже.

– Завжди так було. В українців, як і в кожної нації, більшість думає про шматок хліба, а лише частина – про честь і гідність свою і нації. Тому в нас було козацтво, яке воювало за самостійну Україну.

– То Вас надихала історія?

– Знаєте як, реальність життя – заборона, окупаційна влада, яка душить народ. Сім’я – батько, який працює і нічого не заробляє в колгоспі, холодно, голодно. Таку владу терпіти не можна!

Проти такої влади бунтувало все населення. Тільки що?.. Більшість лаяли на вухо один одному ту владу. А хтось має організовувати збройну чи ще якусь боротьбу. Це поступово, не одразу, звісно. Це довгий шлях, яким я йшов і прийшов до висновку, що не можу зганьбити свій козацький рід, і якщо я не слимак, то я мушу продовжувати ту боротьбу.

Я собі взяв за приклад Наливайка, і став на шлях боротьби. А це який шлях? Або згинеш у боротьбі за вільну Україну, або будеш боротися до загину. Нормальна річ.

– Мети досягнуто? Україна на сьогодні – незалежна держава?

– На жаль, я не вважаю, що досягнуто. Для себе я досягнув основного – приклався до проголошення незалежності. Тобто от «Український дім», а наводити в ньому лад – обов’язок вашого молодшого покоління. Але через те, що Господь Бог мені ще дає здоров’я, то я продовжую, бо не за таку Україну боровся. Я боровся за самостійну країну, в якій буде законність, а значить, і справедливість, яка буде українською, а не якоюсь там російською-напіврадянською. А на сьогоднішній день ми ж бачимо, що Україна під ідейною окупацією, адже вся країна вкрита пам’ятниками катів Української нації – Дзержинськими, Леніними, Кіровими і Сталіними. Тобто ми юридично оголосили незалежність, але не вийшли з-під окупаційної ідеології, яку символізують оті різні Дзержинські з Кіровими. Тому поки окупація триває, я мушу продовжувати боротьбу. І я це роблю.

– Зараз іде формування громадянського суспільства, однодумці об’єднуються, перебувають в одному інформаційному полі. Як було у ваш час, зокрема з поширенням інформації, реакцією на якісь державницькі дії з боку українців? До прикладу акція Олекси Гірника, який спалив себе в Каневі, розкидавши тисячі листівок із закликом до самостійності України. Як ви тоді сприйняли цей крок?

– Інформацію ми здобували через особисте спілкування в основному. І воно до нас приходило часом із запізненням на цілий рік. Бо це треба було, щоб хтось почув із тих, хто приїде на зустріч і розкаже.

Той факт, що він спалився, потрапив на радіо «Свобода», і хтось почув про це там. Хоча «глушіння» було страшенне. Ми сприйняли це як дуже позитивний крок. Шкода людину, але в боях за Україну багато гинуло, і це чергова жертва, а ми стояли в черзі так само. Але приємно, що національний дух не згинув, він проявляється, змагається за незалежність, і ось людина пішла на самоспалення задля цього. Таким чином це – найвищий героїзм, який може проявити людина. Ми бачили в ньому свого побратима і раділи, що знайшовся такий.