Іван Марковський про конфлікти, кримінал і узурпацію влади в “Батьківщині”

– Іване Івановичу, як сталося, що вас не обрали депутатом? Ви були, мабуть, найвідомішою людиною в місті – багаторічний голова міського осередку партії, активний учасник Революції Гідності, секретар міської ради, півтора року виконували обов’язки міського голови.

– Почну із закону про вибори. Як ви знаєте, депутати обиралися за відкритими списками. Щоб стати депутатом, мені достатньо було очолити список кандидатів до міської ради, бо перший номер не змагався за голоси виборців. Тобто я гарантовано отримав би мандат депутата, але до мене звернувся голова обласної організації О. Чорноіваненко, аби я поступився тим захищеним місцем Роману Колісніченку. Нічого не підозрюючи, я погодився, адже для мене ще важливо було змагатися на рівних з іншими кандидатами, а не бути «призначеним» депутатом. Я вибрав собі округ і набрав там найбільше голосів – майже вісімнадцять відсотків. За мною навіть міг зайти ще один наш висуванець, але, як вам відомо, результати виборів оголосили тільки за дві години до закінчення терміну підрахунків. Тобто рахували майже тиждень, хоч можна було вже наступного дня їх повідомити. Мені вбачається, що затягування з оголошенням результатів якраз і мало на меті не допустити небажаних осіб шляхом зменшення відсотку набраних партіями голосів, що і сталося.

– Ви підозрюєте, що затягувався підрахунок навмисне?
– У чому недолугість чинного закону про місцеві вибори? Поясню на конкретних цифрах. Наприклад, депутат від «Свободи» набрав 118 голосів і став депутатом, кандидати від «Са- мопомочі» – по 120-130 голо сів, а я набрав 340, але депутатом не став. Тобто ця система була вигідна партіям з низьким рейтингом.

– Чому не пройшли?
– Для когось я був не бажаний у міській раді. Що було зроблено? Використано ту ж недолугість закону. Спочатку я мав одну цифру про набрані партією голоси, а під кінець – іншу.

– Як я розумію, ви підозрюєте в цьому Чорноіваненка? А підстави?
– Підстави є. Ще напередодні виборів йому чомусь замандюрилося провести в місті опитування на предмет того, чи довіряє мені територіальна громада. Після чого, не приховуючи здивування й невдоволення, сказав мені, що я, на превеликий жаль, набрав двадцять відсотків.

– А він особисто, здається, набрав усього чотири десятих відсотка?
– Так. Скажу більше. Я добре вивчив Чорноіваненка й можу стверджувати: для нього – чим темніша ніч, тим яскравіше світять зірки. Але повернімося до виборчого закону. Його мета – якнайміцніше прив’язати людину до партії. Бо фактично діяла та ж сама мажоритарка: ти працюєш із людьми, ти в них на виду. А тепер виходить, що тебе насильно заганяють у партію. Крім того, щоб кандидати в депутати не могли й рота відкрити, хочуть схвалити імперативний мандат, який спростить позбавлення тебе депутатських повноважень. Буде дано право вищій партійній організації вирішувати, бути тобі депутатом чи ні. Виникає запитання: яка ж тоді роль територіальної громади, яка тебе обирала?

– Ви багато років успішно керували міською партійною організацією. Невже в обласному штабі не були зацікавлені, щоб ви перемогли на своєму окрузі?
– Робилося все навпаки. Для того ж і затівалося так зване опитування: мовляв, ми доведемо, що люди тобі не довіряють. Цей варіант у них не пройшов, я набрав найбільший відсоток голосів виборців.

– Чому раптом до вас змінилося ставлення?
– Це почалося давно. Ще коли на бюро обласної організації розглядалася кандидатура Чорноіваненка на голову обласної організації. Я тоді встав і сказав: вам, Олександре Анатолійовичу, буде складно працювати після Кальченка; ви повинні переламати себе, навчитися працювати з керівниками районних партійних осередків. Чому я так сказав? Бо я добре знав Чорноіваненка, його стиль і методи роботи. Знав, що він недовго очолював облспоживспілку й пішов звідти з великим скандалом. Як ви пам’ятаєте, тоді «хтось» позичив у касі управління ринками двісті тисяч гривень й не повернув наступного дня, як домовлялися. Касир ледь не покінчила життя самогубством. Пізніше по партійній квоті, бо без квоти його нікуди не взяли б, Чорноіваненко став заступником Кіровоградського міського голови, але після скандалу з уведенням в експлуатацію одного з об’єктів його швидко звільнили. Далі. Призначають Кузьменка «губернатором», він приходить на першу сесію, а його не пускають люди Чорноіваненка – Ковтуненко, Копил та інші.

– Але ж вони нібито пред ставляли самооборону Майдану.
– Хай пояснять, кого вони самообороняли, чому озброєна група на чолі з Ковтуненком їздила по фермерах і з якою метою.

– Фактично «губернатор» від них відкупився. Як сказав мені колись Ковтуненко, Кузьменко дав їм кошти на ремонт шести БТРів для АТО.
– Можливо, бо після цього все стало тихо-мирно. А далі вони пікетували того, хто мав очолити обласне управління міліції, й добилися, що людина пішла, а на її місце призначили Вітюка, людину Чорноіваненка. Згадайте також, як так звана самооборона палила шини біля обласної прокуратури. Навіщо вона це робила? Щоб і прокуратуру підім‘яти під себе. І це їй вдалося. Не випадково ж, кажуть, обласна прокуратура справу про напад групи на чолі з Ковтуненком на дружину одного з фермерів витребувала в поліції й поклала її під сукно.

– Але ж Чорноіваненко там не світився!
– Дійсно, не світився, але не міг же найближчий його друг і партнер по бізнесу затівати щось, не поставивши до відома Чорноіваненка, котрий на той час уже був головою обласної ради.

– Знаю, що ви були активним учасником Євромайдану…
– За винятком кількох днів, я всю Революцію Гідності стояв на Майдані в Києві. Відповідав за місто і фактично за область, бо нікого іншого з керівництва не було. Тоді Турчинов мав вручити мені відзнаку «Ветеран партії», хоч я так і не зрозумів, скільки їх може отримати одна людина, бо я вже двічі до того нею нагороджувався. А ось Чорноіваненко з‘являвся на Майдані від випадку до ви- падку. Мені запам’яталося, як він несподівано зник 18 лютого 2014 року, коли з‘явился перші жертви. Ми тоді громили офіс Партії регіонів. Я підібрав кілька папок з документами, не надавши їм ніякого значення. Шукав Чорноіваненка, але його не виявилося. Зустрілися ми аж у Корсуні. До слова, з Києва я повертався не автобусом, яким приїздила наша група, а з фермером з Бобринецького району (нині служить в АТО). Як потім з‘ясувалося, за документи мене вже розшукувала міліція. На Олександрівському КПП зупинили автобус, в якому їхала наша група, й забрали його на стоянку. Коли я приїхав додому, біля будинку вже чекало на мене десятків зо два міліцейських машин, до сотні працівників міліції. Обшукали мене, обшукали сина і онука, які були зі мною. Шукали папери, й не знайшли, бо сталося так, що ми їх забули в авто фермера. Фермер їх виявив, коли доїздив до Компаніївки, й повернувся назад. На той час міліція вже роз‘їхалася. Наступного дня я передав документи Кальченку, а Чорноіваненко образився, що я віддав ті документи не йому.

– Сьогодні все більше утверджується думка, що Майдан, Небесну сотню елементарно здали.
– А як можна думати інакше, коли й досі не покарано винних в убивствах на Майдані? Люди сподівалися, що в країну прийдуть радикальні зміни, але нічого ж не змінилося. Те, що сталося в обласній «Батьківщині», ні в які ворота, як мовиться, не лізе. Замінили голів Ленінської і Кіровської в місті Кіровограді районних організацій, Знам’янської, Долинської, Гайворонської районних без будь-яких зборів і конференцій, а це ж ті люди, котрі постійно їздили в Харків на підтримку Юлії Володимирівни, коли вона там утримувалася в ув’язненні. Викинутими виявилися цілі сім‘ї найвідданіших партії людей – Цирфів, Косових та інших. Чому так з ними вчинили? Бо вони багато пройшли й мали моральне право задавати Чорноіваненку «незручні» запитання, і якби вони опинилися серед делегатів обласної звітно-виборної конференції, в Чорноіваненка не було б шансів знову стати головою. Чесно скажу: мені соромно перед цими людьми за те, що з ними так учинили.

– Знаю, ще до початку виборчої кампанії ви зверталися з листом до Юлії Володимирівни…
– Я звертав її увагу на осіб, яких неможна було висувати кандидатами в депутати від нашої партії. Лист до Юлії Володимирівни не потрапив. Як пізніше зрозумів, її заступник Іван Кириленко переглядає всю кореспонденцію, що надходить лідеру партії. Він запросив мене на розмову, з годину водив під руку парком і вмовляв посприяти виборам. Єдине, що він тоді зробив, – написав резолюцію для Чорноіваненка: врахувати мої зауваження в роботі. Скажу, що до тієї зустрічі я вірив Кириленку, а потім розчарувався.
Уявіть, в присутності інших заступників Юлії Володимирівни він запевняє мене, що подані Чорноіваненком списки вони не погоджували, й нічого не зробив для виправлення ситуації. В той же час на засіданні бюро обласної організації Чорноіваненко, й оком не моргнувши, сказав, що всі кандидатури узгоджувалися з лідером партії. Зрозуміло, що після тієї розмови, скільки я не телефонував, Кириленко трубки не брав. А тепер про те, чому я вирішив дати це інтерв’ю. Мені соромно перед людьми, які ризикували своїм життям на Майдані, постійно їздили до Харкова. Як могло так статися, що тепер вони виявилися зайвими? Я глибоко сумніваюся, що це було зроблено за вказівкою Юлії Володимирівни – відсторонити їх від активної партійної роботи.

– Іване Івановичу, але ж у країні «Батьківщина» впевнено набирає відсотки, все більше людей їй довіряє…
– Я точно знаю, що якою б благородною не була мета, досягати її нечесними методами неможна, бо добром це не закінчиться. Тому я переконаний, що Чорноіваненко своїми діями тільки шкодить «Батьківщині».

Валерій М‘ЯТОВИЧ, «З перших уст»