Наталія Ісаєва: Чоловіки бояться своїх фантазій, бояться зізнатися в них своїм дружинам і йдуть за новими враженнями до секс-працівниць

– Ви активно використовуєте термін «секс-працівниця» замість звичного «повія». Чому?

– Даний термін визнаний світовими організаціями, в тому числі і ООН. Він допомагає уникнути ярликів і визнати секс-роботу видом діяльності.

– Яким, на вашу думку, повинен бути ідеальний варіант розвитку секc-індустрії в Україні?

– В першу чергу, необхідно декриміналізувати даний вид діяльності. Це означає, що повнолітня людина в праві вирішувати з ким і на яких умовах він хоче займатися сексом. Зараз в Україні секс-працівниці несуть адміністративну відповідальність, яка прирівнюється до переходу дороги в недозволеному місці, а за фактом тягне за собою вимагання, погрози і складання липових протоколів. Декриміналізація також має на увазі зняття відповідальності за сутенерство. Але якщо мова йде про насильство і торгівлі людьми, то, безумовно, покарання має залишатися. Зараз, коли секс-працівниці для своєї ж безпеки живуть разом, то на одну з них обов’язково «повісять» дану статтю. Серйозні сутенери платять правоохоронним органам, які, в свою чергу, «кришують» цей бізнес і для підтримки статистики розкриття злочинів затримують звичайних дівчат. Реформа поліції – викинуті на вітер гроші. Більшість людей зі старої системи залишилися на своїх місцях.

– Свіжа кров в особі патрульної поліції істотно на ситуацію не вплинула?

– Вони звичайні патрульні – від них мало що залежить. Багато з них некомпетентні. Для них прописані превентивні заходи по боротьбі з секс-індустрією. Ці заходи являють собою те, що патрульні знімають на камеру дівчат, що стоять на окружній. Надалі ці відеозаписи з’являються на сайті патрульної поліції. На мій погляд, це неправильно.

– Чи повинна секс-робота бути легалізована?

– Якщо коротко, то так. Ми намагалися подати до Верховної Ради законопроект, який би дозволяв секс-працівниці працювати легально як ФОП або за наймом. Він також мав на увазі наявність медичної книжки і страховки. Законопроект нам допомагали розробляти більше 30 секс-робітниць з усієї України і кілька хороших юристів. На жаль, на етапі подачі виникли складності. Депутатам це абсолютно не цікаво.

– А як ви ставитеся до секс-індустрії в цілому?

– Це соціальне явище. Мене цим змусили займатися. Гостра нестача коштів і не зовсім благополучний соціальний стан стали підґрунтям мого вибору. Спочатку ми з подругою просто знайомилися з чоловіками і намагалися за їх рахунок замовити побільше їжі, яку потім згрібали в лоточки. Якщо потім був секс, то ми намагалися, щоб нам і за нього заплатили. Ми навіть не зовсім розуміли, чим займаємося насправді. Якщо розібратися, то в суспільстві нормою для чоловіка є мати кілька коханок, а послуги секс-працівниці засуджують, хоч шкоди для сім’ї, безумовно, більше саме від перших. У більшості випадків, дівчата займаються цим через низький рівень життя і низьке соціальне становище. Але комусь така робота навіть подобається. Думаю, необхідно змиритися з тим, що цей вид діяльності існує і буде існувати, бо попит на нього з часом не меншає.

– Криміналізувати клієнтів теж не має сенсу?

– У нас би це працювало так: у клієнтів явно більше грошей, і просити в них теж можна набагато більше. Корупція б процвітала. Якщо без хабарів, то на роботу або додому людям приходили б адміністративні протоколи і, в підсумку, скандал в сім’ї і глузування на роботі. Кому це потрібно?

– Які чоловіки звертаються до секс-працівниць?

– Дуже різні: від звичайних роботяг до політиків. У багатьох чоловіків я питала: «Чому ти приходиш до мене тільки за оральним сексом, тобі дружина такого не робить?» – «Ні». – «А ти питав?» – «Ні, ти що! Вона подумає, що я хворий якийсь». Такий страх перед найближчою людиною говорить про те, що виховання в дусі «нічого не говори, щоб поганого не подумали» працює дуже добре. Може, дружина і не проти, тільки сама не наважується сказати. Чоловіки бояться своїх фантазій, бояться зізнатися в них своїм дружинам і йдуть за новими враженнями до секс-працівниць. По-моєму, це боягузтво – боятися поговорити зі своєю жінкою. Інша категорія клієнтів – інваліди. Вони теж люди, зі своїми сексуальними потребами. Звичайні жінки на них уваги не звертають, тому деякі сім’ї навіть наймають дівчат своїм хворим синам або родичам. У деяких країнах людям з інвалідністю держава платить дотації, щоб ті могли скористатися послугами секс-працівниць.

– Емоційний зв’язок виникає при сексі з клієнтом або фізичний контакт сприймається виключно як робота?

– Можу говорити тільки про себе: я отримувала задоволення і намагалася надавати якісні послуги. Ще з дитинства мені подобалася похвала.

– Багато дівчат повертаються в секс-індустрію, якщо вже намагалися піти?

– Так, таке буває. Одній, наприклад, набридло, але піти вона не могла, тому що паспорта не було. Допомогли відновити паспорт, і вона зупинилася на деякий час. Потім повернулася. Особисте життя, каже, не склалося, чоловік б’є, грошей немає, а вміє вона тільки одне. Та й такий образ життя втягує сам по собі: адреналін, нові клієнти. Схоже на залежних від наркотиків, які шукають дозу, і для них сам процес пошуку стає залежністю.

– Ви довго були секс-працівницею?

– Загальний стаж у мене близько 15 років. Почала я цим займатися в 16, періодично робила перерви. Коли жила в цивільному шлюбі з першим чоловіком, він знав, ким я працюю і цілком нормально до цього ставився. На той час у мене вже народився син, і я знала про свій ВІЛ-позитивний статус.

– А коли ви зрозуміли, що пора зупинитися?

– Коли вперше зіткнулася з насильством з боку поліції. До насильства з боку клієнтів, до речі, секс-працівниці ставляться, як до належного. Відбувається це тому, що нам вбили в голову, що жертва сама винна в події: згвалтували – нічого коротку спідницю одягати, пограбували – не ходи по темних провулках, і так далі. Дівчата терплять таке ставлення, тому що в поліції їм ще й погрожувати починають – мовляв, зараз протокол складемо. Згодом моя самооцінка і рівень інформованості росли: я почала розуміти юридичні аспекти своєї роботи, стала скаржитися, і для поліції я опинилася незручною. Тоді я вже працювала «аутріч» (співробітник некомерційної організації, що дає консультації секс-працівницям і роздає їм презервативи на вулиці), а вночі надавала секс-послуги. Не буду приховувати, мені це подобалося. Працювала я сама на себе і нікому більше не платила. Мабуть, «ментам» такий підхід не сподобався і якось мені подзвонив чоловік – попросив проконсультуватися щодо ВІЛ і запропонував підвезти. У підсумку ми зупинилися покурити в провулку, як тут же поруч з’явилися співробітники з відділу по боротьбі з торгівлею людьми. У підсумку, три години мене протримали у відділку без свідків, не давали сісти, перевірили все речі, погрожували. Звідти я пішла прямо до відділу внутрішньої безпеки МВС і прокуратуру. Полетіли тоді погони. І моє прізвище з тих пір поліцейські в Кропивницькому знають добре.

– Чи в багатьох секс-працівниць є особисте життя?

– Так, у багатьох є чоловіки, діти. Дівчата з провінції їдуть на заробітки у великі міста і своїм близьким кажуть, що працюють офіціанткою, наприклад. Чоловік дуже рідко може сприймати це як роботу – почуття власності у більшості сильніше. Тому дівчата намагаються, щоб про це взагалі ніхто не знав.

– Розкажіть ще трохи про своє особисте життя, будь ласка.

– Свого часу мені дуже пощастило – у нас з першим чоловіком були відкриті і вільні стосунки. На жаль, він покинув світ. Потім я працювала в Москві, і одного разу мене «купив» клієнт, з яким я в підсумку залишилася жити. Його батькам ми сказали, що познайомилися у дворі, коли вигулювали собак. У його родині я була за працівницю – вони купили будинок в Калузькій області та залишили мене там на господарстві. Якось батько цього хлопця все-таки дізнався, ким я працювала, приїхав до мене в село і почав домагатися. Після цього в моєму житті був чоловік, який працював на лісоповалі в тій же Калузькій області. Він забрав мене до себе в інше селище, дав грошей, щоб я привезла дитину. Тоді я почала працювати санітаркою в будинку для літніх людей і знаю, що таке і горщики прибирати, і мертвих купати, коли на твоїй зміні бабуся помирає … Зараз я живу з чоловіком, від якого у мене народилася дочка. Він знає, що я була секс-працівницею, але як і раніше ревнує.

.- Якби економічне становище в країні покращилось, багато дівчат продовжили б надавати секс-послуги?

– Ні. Залишилися б тільки ті, хто отримує від цього задоволення – професіонали. Я можу сказати, що маючи залежність від алкоголю я переключалася на секс і мені це дуже допомагало. Зараз я переключила свою залежність на роботу в громадській організації – тепер у мене трудоголізм (сміється).

– Наскільки гостро стоїть питання торгівлі людьми та насильства з боку клієнтів?

– Багато що залежить від поведінки дівчини. Алкоголь, наприклад, майже завжди призводить до агресії. Коли я працювала в Москві і пила при цьому, то такі ситуації виникали. Особливо це стосується вихідців з Кавказу. Вони вважають, що раз вони «купили» дівчину, то можуть робити з нею все, що завгодно. Для них жінка – нікчема. Одного разу мене і ще двох дівчат тримали тиждень в погребі і виводили лише для того, щоб на натовп нас ґвалтував. Давали кухоль води і шматок хліба, які ми ділили на трьох. Подруг били, а зі мною займалися сексом, тому що я погоджувалася. Як виявилося, на той момент я вже була ВІЛ-позитивна. З одним з них вийшло домовитися, і ми втекли, поки всі інші спали. Позбирали речі, які могли, і майже голі йшли до траси.

– Це насильство залишилося безкарним?

– Так. Більш того, коли я приїхала на квартиру, де тоді жила, старша сказала, що раз мене тиждень не було, я буду втрачені гроші відпрацьовувати. Її абсолютно не хвилювало, що я могла взагалі не повернутися.

– Зараз, коли у вас вже є сім’я і все це позаду, ви відчуваєте себе щасливою?

– Ні, тому що мій чоловік не може прийняти мене такою, яка я є, і не може зрозуміти, що те, чим я займалася – всього лише робота. Ревнує з приводом і без. Взагалі, я була вихована з думкою, що одного разу я зустріну принца. Виявилося, що принців не буває.

– Ви нещасливі тільки через це?

– Так, в іншому все добре.

– Ваш син знає про ваше минуле?

– Так, знає. І знає про мій ВІЛ-статус. Він бачив, як у нас в квартирі ночували дівчата, тому що їм не було куди більше йти. А дівчата-то: одна на протезах, друга – на милицях. І обидві надають послуги, тому що інакше не заробиш. Вони переночували, а вранці ми з ними поїхали на тренінг до Києва. Син все це спостерігав, і я йому розповідала про проблеми інших людей. Зараз він веде здоровий спосіб життя, ходить в спортзал, заробляє собі на навчання, багато радиться зі мною. З дітьми я максимально відкрита і намагаюся передати їм свій життєвий досвід, щоб вони не наступали на ті ж граблі, що і їх мама.