Син науковця Ярослав Панченко про службу в АТО: “Важлива навіть моральна підтримка”

– Пане Ярославе, багато хто з атошників заявляє, що повертаються звідти зовсім іншими людьми. В чому ваші найбільші світоглядні зміни? 

– Дійсно, з-під обстрілів виходиш іншою людиною. Нема вже того розслаблення, що було раніше, менше споглядальності життя й більше його аналізу. Моє покоління, молодші люди вперше зрозуміли різницю між мирним життям та війною в усіх її проявах. Контраст – неймовірно великий. Ніхто до цього не може бути готовим. Ми ж ніколи не воювали – знали про війну лише з книжок. Навіть колишні афганці, котрі, як кажуть, нюхали порох, кажуть, що це зовсім інша війна – поза правилами… Слов’яни стріляють одне в одного. Навіть технічно розібратися, де свій, де чужий, – складно. Що вже говорити про емоційні речі, коли в тебе цілиться ще донедавна «брат». Грані між поняттями «ворог» і «друг» такі тонкі, такі підступні. Важко усвідомлювати, що росіяни – уже недруги, окупанти.

– Як приймають українську армію через півтора року після початку агресії?

– Змінюються люди. Вони ж наочно переконуються у ставленні до них конфліктуючих сторін. З приходом наших – відразу все починає працювати: соціальні заклади, магазини, банкомати. Місцеве населення нормально нас приймало. Не буду ідеалізувати, причісувати цю війну: випадів незрозумілих, нелогічних різних чимало траплялося, але загальне враження від тамтешнього населення – вони і допомагають, і вітаються, зустрічі з вояками організовують.

– Роль волонтерів і держави в утриманні українського війська.

– Міністерство оброни підключається, але значно повільніше, ніж мало б. Відсотків 70-80 турботи про утримання армії все одно на волонтерських плечах. Озброєння майже все – радянське. Але його вистачає. Багато техніки намагаються спихнути, коли вона вже своє віджила. Ми бачили склади, де половина техніки недіючої.

Минулого року мій батальйон був у Жовтневому районі Луганська. А потім масово зайшли російські війська. Тоді було дуже багато непорозумінь між генералітетом і нашими керівниками. Накази вищого керівництва були недолугими, а то й просто – відсутні. Хлопців це дуже бісило. Тому й довіряють виключно своїм командирам і молодшим офіцерам (серед останніх багато толкових хлопців-патріотів), до вищого командування довіра – мінімальна.

Таке ж ставлення і до влади, до депутатського корпусу. І в нашому батальйоні, і в інших сходилися на тому, що й до них час дійде. Але не тепер. Нині всі мають згуртуватися проти зовнішнього ворога.

– Пане Ярославе, яке бачення ролі Мінських домовленостей звідти, з передової.

– Вони лише шкодять процесу звільнення наших територій, забирають життя наших побратимів. Ми втрачали людей під обстрілами і в перше, і в друге так звані перемир’я. Нас обстрілювали, а ми нічим не могли зарадити. Дуже прикро тим, хто відбивав території по сантиметрах, а потім знов доводилося відступати і підставлятися під ворожі кулі.

– Коли б воля польових військових командирів – як би розвивалися події?

– Не раз чув, що треба наступати, не відбиватися, а саме гнати ворога. Нині наша армія окріпла, армія змінилася. Це вже не те військо, що було на початку війни, коли не мали нічого, крім патріотизму та ентузіазму. Тепер є навички, розуміння ситуації.

– Молодь на війні: яка вона?

– Раз на раз не випадає, трапляються молоді дуже толкові хлопці, буває що й дорослі пасують. Звісно, найкращий варіант – армія добровольців. Та де ж їх стільки набрати. Бачите ж, що кожна наступна хвиля мобілізації слабша від попередньої. Тут теж багато упирається в ефективність діяльності чинної влади. Поменше б обманів з її боку, підстав зі спорядженням, виплатами, виділенням земельних наділів після демобілізації – то й хлопці до війська охочіше йшли б.

– Роль психологічної складової в АТО?

– Люди були мобілізовані по-різному: хтось сам вважав за честь захищати свою Вітчизну, а когось усіма правдами й неправдами погнали туди. Останні не готові боронити свої землі. Трапляються моральні злами й після перших боїв, коли телевізійна героїка змінюється реальною правдою життя. Важко переживати загибель близьких людей. Багато хто в страшних воєнних реаліях змінюється, і не завжди – в кращий бік. Багато хто за щастя має потрапити в госпіталь, щоб звідти вже ніколи не повернутися на передову.

– Що найчастіше згадуєте перед сном?

– Хлопців, які загинули. Обстріли. Ще й зараз прокидаєшся від того, що здається: обстрілюють.

– Коли б був варіант повернути час назад і щось змінити в минулому…

– Я б так само пішов захищати Україну від сепаратизму, від російських найманців. Та власне я й збираюся після перепочинку – знову в АТО. Поки що іншого виходу не бачу. Мушу захищати дорогих людей, суверенітет України.

– Ви не бачите поки що виходу з ситуації, що склалася на сході?

– Так, і сам над цим роздумував, і з хлопцями з приводу цього спілкувалися – туманно поки що все. Таке враження, що й наша влада не хоче цьому кінця. Хтось на цьому збагачується. Та навіть якщо відкинути питання війни – а де в країні помітні зміни? Їх не видно. Просто звідти таке бачення чіткіше.

– Колись таки настане мир, що він змінить у вашому житті?

– Однозначно, буду більше читати. А ще подорожуватиму: хочеться об’їздити Україну із заходу на схід, із півдня на північ. Цей рік навернув до життя. Хочеться дуже багато встигнути. До слова, я до війни мав нагоду побачити Луганську область і сам Луганськ. То обласний центр складав гнітюче враження, а села там були дуже пристойні. Шкода, що багато з них відновленню вже не підлягають.

– Де більше патріотів – на заході, на сході?

– Це невдячне порівняння. Вони кругом є. Інша справа, що в перші місяці військових дій західна Україна більше втратила на сході своїх синів. І з Донбасу, і з Криму люди готові віддавати своє життя за свою країну. Й вони не обов’язково україномовні, скажу вам більше – відсотків 80 вояків із нашого батальйону спілкуються російською, тож там ще раз розумієш, що мовне питання вигадане політиками задля власної вигоди.

– Про політиків – яке ставлення до тамтешніх єфремових-королевських?

– Як до мерзотників, котрим вірити не можна – у хлопців, які воюють; здебільшого, як до своїх – у місцевого населення.

– Яку дозу правди знають рідні військових про життя на передовій?

– Я особисто нічого не розповідав, та й зараз особливо не обтяжую їх спогадами. До останнього не говорив, де я, навіть будучи вже в Луганській області, все ще розказував, як добре в Харкові… Батьки «розкопали правду» десь за три місяці мого перебування в зоні АТО.

– Як військові ставляться до патріотичних флеш-мобів, фестивалів, інших розважальних заходів, коли в країні війна?

– Життя триває. Все, що вибудуване на патріотизмі, що його живить – то добре, то єднає націю. Добре, що люди нарешті усвідомили, що то бути українцем, як то гордо звучить, як то багато важить у житті.

– Насамкінець, яким сьогодні має бути внесок у перемогу пересічного українця?

– Важлива навіть моральна підтримка. Важко переоцінити дитячі малюнки й листи з побажаннями якнайшвидшого повернення з перемогою. У нас палатки були обвішані дитячими витворами. Стосовно матеріальної допомоги – краще точково допомагати: друзям, знайомим, землякам. Якщо співпрацювати з волонтерами – то тільки з перевіреними часом, бо на жаль, сьогодні дуже багато «псевдо» в нашому житті. Як і раніше армія потребує прицілів, приборів нічного бачення.

Лариса Романюк для газети “З перших уст“
Фото з приватного архіву родини Панченків