Тетяна Бородіна: Хочу, щоб хлопці, які воюють, знали, що і тут про них теж піклуються

Полк займає історичну будівлю в центрі Кропивницького. Їдальня розмістилася в колишній стайні. Тут височенні стелі, а величезний зал заставлений столами. Буквально на днях між ними з’явилися горщики з квітами, що моментально перетворило приміщення. Це відбулося за ініціативою нової завідуючої їдальнею. Після того, як на цій посаді стала працювати волонтер Тетяна Бородіна, спецназівці натішитися не можуть: їжа стала смачною, її, виявляється, вистачає на всіх, а в самій їдальні з кожним днем стає все затишніше.

Зараз, коли в зону АТО виїжджають невеликі групи спецпризначенців, решта особовий склад знаходиться тут. І всіх треба нагодувати, як мінімум, обідом, а тих, хто в наряді – ще сніданком і вечерею. Командир полку, призначений на цю посаду півроку тому, дізнавшись про крадіжку завідуючої їдальні, не побоявся заявити про це і скласти акти.

“Перший раз ми прийшли на вечерю невеликою комісією, і тут же з’ясували, що кількість приготованих порцій не відповідає числу людей, які повинні були прийти, – каже полковник Олександр Трепак. – Завідуюча їдальнею заметушилася: кухарі зараз досмажать рибу. Але виявилося, вона навіть не була розморожена. Цілий ящик явно був підготовлений до виносу з території частини. Через кілька тижнів ми повторили свій рейд. І знову виявилося, що приготовлено набагато менше, ніж потрібно. Знову кухарів спіймали на рибі. Але в цей раз вона була порізана на порції, але смажити її ніхто не збирався. На той час я вже знав про “вікно в Європу”, яке пробила завідувачка їдальні в стіні, що межує з містом. Через нього і відвантажували все заощаджене, і прикривали плакатом … Третього разу вирішили не чекати. Склавши ще один акт, звільнили завідувачку їдальні та її матір, яка працювала кухарем, і тут з’явилось найскладніше питання: хто зможе завідувати їдальнею і не красти? За два роки спілкування з волонтерами, які допомагали моєму батальйону, коли я був його командиром, зрозумів, що адекватних і чесних людей можна знайти саме в їхньому середовищі. Подзвонив Тетяні Іванівні, попросив її знайти потрібну людину. Раптом з’ясувалося, що вона сама по утворенню завідувала виробництвом … Їй знадобилося небагато часу, щоб розібратися з усіма тонкощами нашої їдальні. Через тиждень після її появи бійці стали хвалити приготовлену їжу. Навіть каші стали смачними. Ну а як інакше? Якщо в неї покласти масла скільки потрібно, а не економно, то і смак стає іншим. Виявилося, частина отримує достатньо продуктів, щоб годувати дітей різноманітно “.
– Ну, можна було б багато чого додати в раціон військових, – посміхається Тетяна Бородіна. – Чомусь зовсім непередбачені фрукти, хіба що яблука. Ні зелені, меду. Якби я кинула клич, волонтери все це привозили б регулярно. Але, виявляється, на кожен продукт повинен бути сертифікат … Мені б дуже хотілося годувати бійців різноманітніше, корисними продуктами. Зрозумію систему краще – і буду шукати шляхи, як це можна поліпшити.

Тетяна Іванівна усміхнена і енергійна. Але як тільки розмова заходить про нюанси її нової роботи, тут же одягає окуляри,  дістає свої записи, меню на тиждень і перетворюється в відповідального працівника.  Коли людина захоплена своєю роботою, то розповідає про неї так цікаво, що заслуховувати.

– Щоп’ятниці ми складаємо перелік страв на наступний тиждень, – каже Тетяна Іванівна. – Я вже знаю, що є на складі, тому виходжу з цього. Дивіться, чим ми годуємо на цьому тижні: салат вітамінний з огірків з цибулею, макарони з сосисками, м’ясо тушковане з пшеничною кашею, борщ з м’ясом та пампушками, котлета з гречаною кашею … У раціоні солдатів є і битки, і шніцелі. Не можна ж давати хлопцям тільки смажені страви. І у нас завжди є вибір – ми пропонуємо бійцям два салати, два гарніри, дві перші страви. Якраз перед моїм призначенням в їдальню купили нову роздавальну лінію, як у кафе. Ми натішитися на неї не можемо. Це і зручно, і красиво.

Після звільнення попередньої завідуючої і її матері-кухаря ми поговорили з рештою кухарів, які добре бачили, що відбувалося на кухні, і домовилися: у нас не буде криків і лайки. Тим більше, що над їжею цього ні в якому разі не можна робити, інакше все це “вберуть” в себе страви. Вже протягом першого тижня моєї роботи виявилося, що продуктів на полк виділяється достатньо, вони якісні. І всі приготовані страви не з’їдаються. Тому ми домовилися: залишкову готову продукцію можна забирати. Ну не викидати ж їжу. Крім того, у когось сім’я велика, а комусь  не хочеться готувати ще й вдома. І таким чином всі питання в нашому кухонному колективі були вирішені. Коли кухарі стали підходити до мене і говорити: “Тепер на зміну йду радісно і спокійно”, мені аж на душі потеплішало. Для мене це – найкраща нагорода за роботу.

– Тетяно Іванівно, а чим ви займалися до того, як стали завідувати їдальнею в полку?

– Була волонтером, – посміхається жінка. – Активно брала участь у всіх подіях ще під час Майдану. Пам’ятайте, на Європейській площі перед рядами солдатів внутрішніх військ стояли мами з написами на грудях? Я була серед них.

А коли почалася війна, в центрі Кропивницького активісти розбили намет і стали збирати допомогу армії. Я туди і прийшла, як тільки її встановили, і увійшла в громадську організацію “Серця матерів Кіровоградщини”. На пожертвувані гроші купували мобільні телефони, оптику,  каски. Містяни несли продукти і медикаменти. З холодами ми зробили оголошення,  що потрібно зігріти наших солдатів. Бабусі почали в’язати шкарпетки. Ми знайшли компанію,  яка шила валянки, нам передавали і справжні теплі кожухи. Кулінарна сотня Кіровограда робила вітамінні суміші, сушила супи і борщі. Все це ми в першу чергу віддавали спецпризначенцям полку, який знаходиться в нашому місті. Ми ж знали про те, що наші хлопці були в найгарячіших точках: і в Донецькому аеропорту, і на кордоні з Росією, де потрапили в оточення, охороняли Краматорський аеродром, склади зі зброєю в Артемівську, які намагалися захопити сепаратисти …

– Хтось із ваших рідних теж пішов захищати Україну?

– Ні, але ж це не означає, що я повинна залишатися в стороні. Для мене кожен з військових – рідна людина. Мій сусід по будинку потрапив в оточення під Іловайськ, пройшов полон. На щастя,  його швидко повернули. Так Саша розповідав, як під дулами автоматів їх змушували підстрибувати. Мене це налякало і змусило працювати на благо армії ще активніше. Дівчатка-волонтери придумали акцію: варити солдатську кашу та продавати її в центрі міста у вихідні дні, а на виручені гроші купувати все необхідне для плетіння маскувальних сіток. Я намагаюся брати участь у всіх цих активних рухах.

Так як ми багато спілкувалися з бійцями полку, я не раз чула про неподобства на кухні. А коли Олександра Сергійовича призначили командиром полку, він сам запросив волонтерів,  щоб обговорити співпрацю,  розуміти,  хто чим допомагає,  звідки йде допомога. У нас є волонтери в Німеччині і Чехії, які збирають допомогу саме для 3-го полку спецпризначення. Після цієї зустрічі ми почали спілкуватися з командуванням частини більш системно. І ось одного разу дзвонить мені Олександр Сергійович: “Потрібно знайти порядну людину, яка б керував нашій їдальні”. Я задумалась.  І зрозуміла,  що сама годжуся для цієї роботи. Друга моя професія – вчитель української мови та літератури, але в школі я не працювала, була вихователем в дитячому саду. А перша отримана освіта – технолог приготування їжі. А в той момент я не працювала. І згадала принцип, який змусив багатьох людей зайнятися волонтерством: якщо не ми, то хто? І пірнула в роботу з головою.

Під час нашої бесіди Тетяну Іванівну кілька разів викликали кухарі. То потрібно було уточнити, що саме давати на обід хлопцям, то спробувати готовий суп.

– У кожного кухаря свій смак, – посміхається Тетяна. – Є у нас одна дівчинка, так вона боїться сіль додавати, щоб не пересолити. Так їжа має спочатку солодку, як лікарняна. Ось вона постійно мене викликає знімати пробу. При цьому їдці у нас вдячні. При мені жодного разу ще не було, щоб від якоїсь страви відмовилися. Для мене самої було багато нового. Найнесподіваніше, що я дізналася: на день на одного бійця держава виділяє 60 гривень. Сюди входять транспортні витрати, зарплата робітників, комунальні послуги. І при цьому ще й три рази треба здорового чоловіка погодувати. Це ж мало! Дуже мало!

– Як ваша сім’я поставилася до такого несподіваного повороту у вашому житті?

– Син дуже переживає, щоб я не підірвала на новій роботі здоров’я – і без того слабке. А дочка підтримує. З чоловіком жартую останні місяці, бачимося по телефону. Ми з ним уже дід і бабуся – у нас четверо онуків! Не секрет, що іноді мене відкрито запитують, чому ти така активна, кому це потрібно? Але я дуже хочу, щоб хлопці, які воюють, знали, що і тут про них теж піклуються. Можу в маршрутці про це сказати, коли починаються, знаєте, такі розмови про те, що все погано, ніхто нічого не робить. Робити потрібно в першу чергу нам самим, кожному на своєму місці. Я постійно запитую службовців в полку: ви не голодні, вам смачно, порції достатні, що ще вам приготувати? І всі дівчатка, які працюють на кухні, також щиро цікавляться у хлопців, чого б їм хотілося. А для себе я вирішила: якщо здоров’я не підведе, тут, в полку, затримаюся.

У Тетяни Іванівни троє онуків. Навесні сім’я очікує появи ще одного малюка.

Коли Тетяна Іванівна зняла білий халат і залишилася в футболці, погляд зупинився на кольоровому татуюванні у неї на руках:

– Перші татуювання я зробила в сорок років. Це була золота рибка і акула. Я ж по натурі золота рибка, але якщо мене доведуть або скривдять, стаю акулою! У 44 роки додала малюнок з букв А і С. З них починаються імена моїх дітей – Артем і Світлана. Саме чудове, що мою невістку звуть Алеся, а зятя Сергій. І я їх дуже люблю. Так що букви тут теж підійшли. А обрамлення буквам я придумала сама: це сонце з променями і жучок сонечко. Іноді мене запитують: ти зробила татуювання по молодості, по дурості? Ніхто не очікує почути те, що я говорю: ні, по зрілості. Мені 50 років, а відчуваю я себе на 18.

– Призначення Тетяни Іванівни я вважаю одним з найбільш вдалих призначень в полку, – сказав полковник Олександр Трепак після екскурсії по столовій і моєї бесіди з завідувачкою. – Її прихід і робота команди, яку їй вдалося згуртувати і організувати, показує: так до своєї справи потрібно ставитися кожному.