Володимир Панченко: Нікому національне становлення не давалося легко, завжди з кров’ю і жертвами
Минулого тижня відомий український літературознавець професор Національного університету «Києво-Могилянська академія» Володимир Панченко, якого пов’язує з Кіровоградом багаторічна праця у КДПУ імені В. Винниченка та громадська і політична діяльність, передав обласній універсальній науковій бібліотеці імені Чижевського 700 книг із власної колекції.
Серед них, як зазначила завідувачка відділом мистецтв Світлана Ушакова, рідкісні старовинні видання, чимало книг з дарчими написами та примітками самого науковця. А ще давній друг бібліотеки Володимир Панченко поповнив її некнижкові фонди унікальним експонатом – ночвами, в яких, як він припускає, купали маленьку Ліну Костенко, та принагідно поспілкувався зі своїми кіровоградськими друзями і колегами, розповів про свої особливі стосунки з книжками та поділився баченням сьогоднішньої ситуації в Україні.
– Що стосується ідеї сьогоднішньої зустрічі, то вона народилася природно, бо моє життя – це величезною мірою книги і все, що пов’язано з книгами, – зазначив Володимир Євгенович. – З дитинства книжки мене так сильно вражали, що я все прочитане часто намагався втілити в життя. Так, прочитавши книжку Лариси Письменної «Скарб Вовчої криниці», що розповідала про дітей, які вирішують зайнятися археологією, я під враженням теж зібрав дітей, клас п’ятий, і ми пішли розкопувати Маєвську гору. А Маєвська гора в нашому селі – це узвишшя, пагорб, там колись стояв будинок панів Маєвських. Ходили легенди про погреби, льохи, в яких можна було знайти зброю, шаблюки, золото… От ми пішли розкопувати ті скарби. Може, щось і знайшли б, але приїхав на тачанці сільський ветеринарний фельдшер, і прогнав нас. Сказав, що ми там ще якусь чуму можемо викопати, бо неподалік був колгоспний скотомогильник, і ми там рилися, археологією займалися, бо я Лариси Письменної начитався. Таких епізодів можна наводити багато, але я веду до того, що книжка завжди до чогось спонукає, якщо вона пропущена через душу.
Розповів Володимир Панченко і про інший свій подарунок бібліотеці – загадкові ночви, привезені ним із Ржищева.
– Я й сам вірю, що це правда, що в них купали маленьку Ліну Костенко, – каже гість. – В мене є цілком реальні підстави так вважати. Коли я готував один із розділів до своєї книжки «Сонячний годинник», про Ліну Костенко, я, ясна річ, поїхав у Ржищев, бо там минули перші шість років життя Ліни Василівни. Її батьки жили в Києві, а дівчинку на деякий час віддали на виховання бабі у Ржищев. От я знайшов її садибу. Хати вже там не було, був тільки невеликий сарайчик, дуже ветхий. І був дуже великий і глибокий льох із овальним склепінням. Він по суті був історичним, бо потрапив до кількох творів Ліни Костенко. Зокрема, у її вірш про бабу…
– Там я знайшов стіл із різьбленими ніжками, віденські крісла, віденський стілець і оці ночви. Стіл і стільці я попросив забрати сусідів, зберегти. А ночви забрав із собою. Тим часом на подвір’ї вже стояло бетонне перекриття, що означало, що тут хтось збирається будуватися. І потім, коли я вже приїхав туди знову, там уже стояв чийсь будинок. От і все, ця садиба перестала бути меморіальною.
– Далі я хотів би сказати не про бібліотеку, і не про книжки, і не про ночви, а про наше життя-буття, – мовив далі Володимир Євгенович. – У моїй бібліотеці в Кіровограді, на Беляєва, бували різні люди, в тому числі літератори. І серед тих, хто гостював у мене вдома, був Всеволод Нестайко. Я згадав його відомо з якої причини – тому що його цими днями не стало. Ясна річ, що у нас вдома була його книжка «Тореодори з Васюківки». Всеволод Нестайко на примірнику книжки, який у нас був удома, зробив дарчий напис сину Ярославу, який тоді ще був хлопчаком: «Тореодору з Кіровограда…». Зараз цей Тореодор із Кіровограда – під Луганськом, його мобілізували у травні, вже четвертий місяць там. Коли він і ще десятеро з його батальйону хлопців приїздили на 5 днів у відпустку, я з ними розмовляв, і у мене залишилося дуже сильне враження. Я таке рідко можу це сказати. Вони спокійні, вони впевненні, вони патріотичні, вони знають, що роблять. Вони критично налаштовані до того, що відбувається в нашому внутрішньополітичному бутті. Через те я маю сподівання: коли там все закінчиться, ці батальйони нам ще допоможуть тут. Я не маю на увазі якихось там потрясінь, я думаю, що одна їхня присутність і позиція допоможуть прискорити те, що стосується реформ і очищення. От власне про це я й хотів сказати кілька слів, бо про це неможливо не говорити. Адже ми всі живемо одними тривогами і вони досить гострі. У нас зараз є дві головні небезпеки. Перша очевидна – вона на сході, це війна, Путін, Росія. Власне, сьогодні Путін і Росія – це одне й те саме. Я якось раніше в своїх статтях писав Путінська Росія. Потім зрозумів, що це не зовсім правильно, якщо 83 відсотки населення його підтримують, то непутінської Росії там немає.
– Ось цими днями писав статтю про Євгена Маланюка. Коли в 22-23 роках він потрапив до Польщі і почав видавати журнал, там було кілька месиджів. Один із них – «ми боремося з московською нацією». Тобто, ті хлопці 22 року зрозуміли, що справа не в більшовиках, що справа в російській нації. Це була війна з Росією, а не з більшовизмом. Я прийшов до висновку, що те, що зараз у нас відбувається на сході, – це дубль 1917 року. Зараз повторюються три основні елементи завоювання іншої країни. Перший – дестабілізація в «неправильній» країні. Тоді Ленін, Свердлов і Троцький так само казали, що ми ніби й визнаємо УНР, але ж там неправильна влада, її треба виправити, змінити на робітничо-селянську. Другий – це створення маріонеткового уряду на чужій території, яку потрібно підкорити. І третій – військове вторгнення, начебто як для допомоги цьому маріонетковому уряду.
– Але є ще друга небезпека – це нереформована Україна. Бо у нас за ці місяці, відколи відбувся Майдан, змінилося надзвичайно мало. Паралельно є інша тенденція – величезний патріотичний порив у середовищі молодих людей і не тільки молодих. Це те, що робить нашу націю консолідованішою і сильнішою. Тому ми обов’язково переможемо і врятуємо цю нерішучу Європу, яка ніби й підтримує нас, але так, як відкривала другий фронт – поки вже не стало зрозуміло, що ми перемогли. Тому весь тягар цього історичного моменту лежить сьогодні на наших хлопцях, – переконаний Володимир Панченко. – Ми проходимо через те, через що проходило дуже багато націй. Нікому національне становлення не давалося легко, завжди з кров’ю і жертвами. Тоді консолідувалася нація, і герої й мученики ставали духовною силою для майбутніх поколінь. Але це не означає, що історія все за нас зробить.
Олена ГОРОВА
Газета “З перших уст”
