Учитель як герой нашого часу
«Якось я зустріла людину, яка щодня перед заходом сонця начищала до блиску свою лопату. Лопата сяяла так, що в неї можна було дивитись, як у дзеркало. Я запитала, навіщо вона це робить. «У кожного з нас є янгол, — сказала та людина. — Той, що відповідає за наші вчинки. Але янголи не можуть займатися лише нами. Якщо ми щось робимо правильно — бодай щось робимо правильно, вони летять в інших важливих справах. І тоді одним лихом у світі стає менше. Якщо ж ми капостимо, янголи мусять залишатися поруч — виправляти наші капості. Мій янгол знає: увечері я завжди чищу лопату. У цей час він може бути за мене спокійний, може від мене відпочити. І він летить рятувати когось — від бурі, каменепаду, землетрусу. Летить туди, де потрібні зусилля багатьох янголів. І якщо бодай один із них не з’явиться в потрібний момент, наслідки можуть бути украй сумними»
Перепрошую за розлогу цитату, проте саме ця історія пояснює назву книги російського педагога Марини Аромштам «Коли відпочивають янголи». Читав я цей твір з великою долею здивування: чомусь був переконаний, що зараз так і про таке уже писати немодно. Ні, ну зрозуміло, Макаренко. Сухомлинський, Амонашвілі і кого там ще змушують читати у педагогічних училищах та університетах: радянські часи, чітко спрямоване ідеологічне виховання і все таке. Проте на початку ХХІ століття кого б можна було назвати «героями нашого часу», але навряд чи вчителів, тим більше вчителів початкових класів, як одна із головних персонажів книги Маргарита Семенівна або ж, як її називають у школі, 
Марсем. Формально «Коли відпочивають янголи» – це розповідь дівчинки-школярки, що перемежовується уривками зі щоденника Марсем. Представляючи подвійний – дитячий і дорослий – погляд на одні й ті ж самі події, демонструючи, яку реакцію викликають слова й учинки молодших у старших та навпаки, Марина Аромштам і говорить з юними й дорослими читачами книги про те, як важливо, повертаючись до згаданої на початку розповіді, давати янголам відпочивати. Так, кожен із нас, скільки б років йому не було, може помилятися, може з тих чи інших причин допускати негідні думки й робити негідні учинки. У книзі немає ідеальних і бездоганних персонажів, проте вони не можуть не викликати співпереживання, вони справжні, психологічно переконливі – й у цьому безперечна заслуга авторки. Марина Аромштам максимально відверта, вона не боїться торкатися, причому дуже акуратно, навіть вельми неоднозначних, проте неуникних проблем, як наприклад, взаємовідносин школярів передпубертатного віку, про які далеко не всі наважуються говорити. Цілком можливо, «Коли відпочивають янголи» – це не зразок літературної досконалості, адже часом белетристика відступає перед дидактикою, проте це, безсумнівно, потрібна книга. Книга, яка без зайвих перегинів, відверто, правдиво й зворушливо розповідає про сучасну школу, про сучасних учителів та учнів.
Дмитро Шульга
Фото звідси
