Історія Арбату у Кіровограді
У жовтні фонди Кіровоградської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Д. І. Чіжевського збагатилися кількома новими виданнями, що їх подарували Кіровоградське земляцтво «Елисаветград» РФ, Національний культурний центр України в Москві та двоє місцевих авторів. Анітрохи не зменшуючи значущість інших книг, що доступні кожному з відвідувачів улюбленого закладу культури, зупинюся на книзі доктора історичних наук Володимира Мельниченка під назвою «Арбат, 9» (Феномен будинку в історії Москви арбатської). Близько місяця тому автор твору, що за смисловою напругою, безліччю несподіваних відкриттів та фактів, накалу пристрастей нагадує гостросюжетний роман, люб’язно презентував його учасникам «круглого столу» з нагоди проведення у Підмосков’ї 2-го з’їзду Українського молодіжного Форуму Росії.
«Очима українця, який прожив у Москві понад двадцять років, подивився я і на всі інші історії, що накопичилися за два століття навколо будинку №9, – пише Володимир Юхимович у передмові до книги. – Ні, не в тому сенсі, що національне око бачить зіркіше або далі, точніше або правдивіше, а лишень затим, аби виділити для читача особливо цікаві сюжети, незвичні моменти, яскраві деталі, нові
фарби, цікаві факти, що в силу різних причин не привертали увагу російських авторів. Цей підхід дозволяє по-новому підійти навіть до відомих, хрестоматійних картин та ситуацій минулого або бодай змінити звичний кут зору на них. Арбатські хроніки тануть в собі великі зразки людської дружби, видатні приклади духовних звершень, дивні перетини й переплетіння доль українських і російських історичних персонажів, та що там, – українського та російського народів. Це необхідно знати, про це треба писати!».
ВІЙСЬКОВО-ГРУЗИНСЬКА ДОРОГА
У 30-ті роки Арбат став «урядовою магістраллю» або, як пошепки казали арбатці, «військово-грузинською дорогою»: тут пролягав маршрут Сталіна з Кремля на дачу. «Він проїздив Арбатом наскрізь, пролітав з Кремля до Дорогомилового на «ближню дачу», як я розповів у віршах», – свідчив Булат Окуджава. – І кожен під’їзд, кожне підворіття забиті були охороною. Під особливим контролем знаходились вікна, що виходили не у двір, а якраз на Арбат. Я це запам’ятав, хоч тоді був маленький…».
Інший московський поет, Павло Хмара, нагадував про це у вірші «Арбату»:
По тебе в свое логово спать из Кремля уезжал
Враг и гений народов великой несчастной державы.
/Чи не виникає у вас, вельмишановний читачу, асоціацій з Межигір’ям? – авт./
Письменник Борис Ямпольський також свідчив про те, що Старий Арбат жив прихованим «режимним життям», де кожен будинок, кожен під’їзд, кожне вікно заінвентаризовані, де за всім слідкують і всіх курують.
Іммануїл Левін розповідав, що в ті часи перевірялися і переперевірялися всі мешканці будинків, вікна яких виходили на вулицю, значить, і будинку №9. Якщо до його мешканців приїздили гості або, скажімо, на одну навіть ніч залишався знайомий чи родич, господар був зобов’язаний під страхом суворого покарання, аж до виселення з Арбату, доповісти своєму управителеві будинку. Всі горища, в тому числі й будинку №9, були запечатані та опломбовані. Жінки скаржились: ніде сушити білизну…
Вся вулиця, значить, і будинок №9, перебувала під особливим наглядом: нею завжди прогулювалися агенти зовнішнього спостереження – «топтуни». Подейкують, ніби це слово вигадали самі арбатці, котрі зафіксували примітну рису агентів: узимку вони переминалися з ноги на ногу, топтали сніг, аби зігріти змерзлі ноги. Жителі нашого будинку, як і інших будинків, впізнавали топтунів в обличчя. Знали, що там, де вони, там – порядок. Хтось із арбатознавців навіть писав, що, порівнюючи із сучасним кримінальним безміром, вулиця тоді була навдивовиж спокійна й безпечна для жителів.
МАРІЄТТА ШАГІНЯН ТА ТАРАС ШЕВЧЕНКО
У 1936 році на Арбаті, 45, у престижному будинку, зведеному на місці церкви святого Миколи у Плотниках, отримала квартиру відома радянська письменниця, згодом Герой Соціалістичної Праці (1976) Марієтта Шагінян. На будинку висить меморіальна дошка. В нашій розповіді про Арбат із українським наголосом згадаймо її як автора чудових книг про Тараса Шевченка.
Перша книга Шагінян «Шевченко» вийшла з друку у 1941 році. У лютому 1944 року, тобто до 130-х роковин з дня народження поета, Шагінян захистила монографію «Тарас Шевченко» як докторську дисертацію. Праця перевидавалася у Москві у 1946 та 1964 роках, а також у Києві у 1970 році. Вона була популярною серед інтелігенції.
Богдан Ступка розповідав мені, як вразила його книга Шагінян про Шевченка наприкінці 50-х років, коли він був юнаком. Тема перебування Кобзаря в Москві виникала в книзі зрідка і висвітлювалася побіжно, проте й ці штрихи, зроблені Шагінян, й сьогодні викликають значний інтерес. Скажімо, дослідниця досить емоційно підтримала негативну оцінку Шевченком будівництва храму Христа Спасителя (архітектор Костянтин Тон): «По достоинству оценил он и бездарную казёнщину К. Тона, построившего так называемый «храм Христа Спасителя»…Увидя храм, Шевченко резко отрицательно высказался о нем в дневнике…». Власне, важливий не цей конкретний факт, а те, що Шагінян зробила обгрунтований висновок щодо глибини знань Шевченком законів архітектури. Також вона показала, що поет був прекрасним портретистом, вдумливо працював в історичному живописі, пробував себе у скульптурі. Шагінян блискуче відповіла на головне питання про творчість Кобзаря: «Что же именно хотел и должен был выразить в своём творчестве сам Шевченко? «Господствующей чертой» личности Шевченко было сознание себя сыном свого народа. Этот народ был бесправен, был сдавлен, измучен, уничтожен крепостным правом. И Шевченко не мог забыть этого никогда и ни на одно мгновение не мог стать ренегатом, отделить собственную свою судьбу от страшной судьбы свого несчастного народа».
Це лишень незначна частинка того безцінного духовного скарбу, що міститься у виданій ВАТ «Агенція друку «Столиця» книзі «Арбат, 9». Тож «просив би всіх, хто довіряє генеральному директорові Національного культурного центру України в Москві, прочитати цю книгу. Кажучи словами Пушкіна, «сие сделать бы не худо, даже можно, даже нужно – даже ради Христа сделайте…».
Москва, Олег БАЗАК
