Виставки нагадали кіровоградцям про трагедію 30-их
Сьогодні, в День пам’яті жертв Голодомору о 16.00 у вікнах українськиї родин запалятся свічки пам’яті про невинно убієнних і ненароджених. Запали свічку і ти! Вшануй пам’ять мільйонів.
Розповісти більше, нагадати про українську трагедію вирішили і музейники. В четвер, 22 листопада, у Кіровоградській міській бібліотеці-філії №13 ім. З. Космодем’янської відбудеться відкриття виставки «Чорні крила Голодомору», присвяченої вшануванню пам’яті загиблих під час Голодомору 1932-1933 років та 80-м роковинам тих страшних подій в історії України.
Того ж дня в Кіровоградському обласному художньому музеї розгорнуто експозицію під назвою «Щоб пам’ятали…», яка присвячена страшній трагедії, що розігралася свого часу на теренах нашої батьківщини – Голодомору 1932 – 1933 років. Ця трагедія, без перебільшень, мала катастрофічні наслідки для нашого народу і в економічній, і в соціальній, і в духовній сфері, які ми відчуваємо і досі.
Події тих років – явище, на жаль, закономірне. Адже в любій тоталітарній державі суспільство розвивається за схемою «пастух – стадо», і той, хто не вписується у цю схему, автоматично підлягає ліквідації. Тож не випадково, що, після знищення української інтелігенції, основний удар більшовицького режиму було спрямовано саме проти українського селянства, яке також було на той час носієм національної ідеї, національної культури, національних традицій тощо. Фактично мільйонам людей, які чесно працювали на своїй землі, годуючи своїм хлібом майже всю Європу, було винесено смертний вирок через історичний антагонізм таких понять як «тоталітарна держава» та «вільний хлібороб».
Тривалий час на тему голоду 1932 – 1933 років було накладене суворе табу. Суворим було і покарання для тих, хто це табу порушував – смертна кара, табори, пізніше – психіатричні лікарні.
Сьогодні тема голодомору відкрита для істориків-дослідників та спільноти, але сприйняття тогочасних подій інколи виглядає неадекватно. Хтось взагалі не визнає голод 1932 – 1933 років, тим більше – як геноцид українського народу, називаючи інформацію про нього не інакше як «буржуазною пропагандою». Інші намагаються звалити все на «окремих особистостей», виправдовуючи радянську систему в цілому. Дехто ініціює встановлення на українській землі пам’ятників катам українського народу.
І це також наслідки тих демографічних змін та духовної деградації, що відбулися у нашому суспільстві після подій 1932 – 1933 років, і на що так розраховували більшовики. Адже «стадом» легше керувати і спрямовувати його у потрібному напрямку.
Саме тому такими важливими і необхідними на сьогодні є заходи, спрямовані на вшанування пам’яті загиблих від голоду у 1932 – 1933 роках, адже вони повертають людям найголовніше – пам’ять. Цю мету переслідує і експозиція, що відкрилася у обласному художньому музею.
Атмосферу трагедії цілого народу, жаху, болю, страждань мільйонів наших співвітчизників передають роботи кіровоградських художників Бондаренка М.Г. «Зима 1933–го» (1993) та Полонського Ф.М. «Безвихідь» (2008). Остання, також, правдиво ілюструє емоційний стан людей, які дійшли до останньої межі, за якою – Вічність.
Не випадково на виставці представлена і робота Фойницького О.Ф. «Апофеоз війни» (1963), оскільки вона є символом війни, що спричиняє масову загибель людей, зокрема і тієї війни, яку розв’язала більшовицька влада проти власного народу у 1932 – 1933 роках, будучи чужою для нього і за національною, і за ідеологічною сутністю.
