Вадим Козловський: “Фотографія – це серйозне мистецтво!”

7 – 8 липня Кіровоград приймав Всеукраїнський фотофестиваль. Офіційна частина заходу стартувала о 14.00 виставкою “Зимові фотопленери – 2011” в бібліотеці ім. Д.Чижевського. Але ще зранку всіх кіровоградців та гостей міста люб’язні організатори “випхали” надвір шукати цікаві й несподівані кадри, ракурси, об’єкти зйомок – стартувала бліцфотозйомка “Кіровоград: фото одного дня фотохудожниками України”. Цей вид вуличної фотографії має просту й лаконічну назву – стріт-фото.

“Гречка” пропонує і вам глянути по-новому на звичні місця нашого рідного міста.

Крім того, ми не втрималися від спокуси й розпитали присутніх фотографів про їх враження від Кіровограда і пленера зокрема. Особливо цікаво було спілкуватися з відомим в Україні, але дуже скромним фотографом з Вінниці Вадимом Козловським. От з ним ми й записали розмову.

– Вадиме, яке місце фотографія займає у Вашому житті?

– Фотографією займаюся дуже довго. Є членом Національної спілки фотохудожників з моменту її заснування. Постійно цей творчий процес якось іде: щось знімаємо, робимо виставки, знову знімаємо… Як вдається показати свій доробок, так і показую.

– А як Вам сьогоднішній пленер і наше місто загалом?

– Для мене Кіровоград був білою плямою на мапі України, я навіть не уявляв, що це за місто. От Гайворон – інша справа. Нас поєднує експрес, який має номер 666 і долає відстань між Гайвороном і Вінницею в 185 кілометрів за сім з половиною годин. Для нас це єдина ознака близькості до Кіровоградщини. Я ніколи не бував раніше у вашому місті, але дуже здивований такою приємною провінційною (в хорошому сенсі цього слова!) атмосферою.

– Вона так сильно відрізняється від Вінницької? І в чому відмінність?

– Так! Місто має певний шарм, люди реагують на фотозйомку дуже дивно – багато хто говорить “дякую” (сміється). Лічені рази я з цим зустрічався десь в інших регіонах. Наприклад, на сході України суворо так, з підозрою, ставляться до того, що їх фотографують на вулиці. Якось у вас більш по-домашньому. У цьому плані мені Кіровоград сподобався.

– Ви були на тих пленерах, які представлені на виставці?

– На тому, що в Гайвороні – був, а от на зимовому – ні . Фотографії, звісно, можуть бути гірші чи кращі, так само як і в цілому виставка. Але сам факт, що в Кіровограді відбувається якийсь серйозний рух в напрямку фотографії, який підтримується владою, то це явище досить рідкісне! У Вінниці, наприклад, цей рух нікому не цікавий. Здавалося б, Вінниця – більше місто і знаходиться ближче до столиці, тому культурні рухи могли б бути жвавішими. Та ми залишаємося фактично без жодної уваги як міської, так і обласної влади. А тут бачимо пленер один, пленер другий. Планується випускати фотоальбом про Гайворон. А я не можу домогтися випуску альбому про Вінниччину вже не один десяток років! Практично кожен мер мені тиснув руку зі словами: “Який ти молодець! Ми будемо робити з тобою альбоми”. На тому вся справа й закінчувалася. У Кіровограді ж, коли починають щось робити, то все виходить.

– Декілька слів про фотовиставку “Зимові фотопленери – 2011”?

– Це виставка хорошого рівня. Її можна показувати де завгодно – у Києві вона б користувалася б таким самим попитом, як і в Кіровограді. Тут є ряд людей, які своїм персональним внеском все це штовхають, і це приємно.

– За ці півдня пленера чи стали Ви свідком  чогось такого, що запам’яталося по-особливому?

Буквально в ста метрах від бібліотеки, де ми з вами знаходимося, сидить бабуся і продає зернятка соняха, а біля неї постійно крутиться голубка, яку вона називає своєю доцею. Старенька годує пташку з руки зернятками, і ця голубка вже не тільки сама приходить до неї їсти, а ще й приводить своїх двох діточок. Отака сімейка. Я їх побачив і це зняв, навіть намагався підгодовувати з рук, але вона мене щось трохи бояться.

– Сьогодні чимало людей активно купує дорогу техніку й багато фотографує…

– Так, зараз це дійсно дуже поширено. Людина, яка купила собі камеру, дорожчу за 300 доларів, вважає себе професіоналом. Найбільш поширеним жанром робіт цих “професіоналів” є фіолетові обличчя на фоні пляшок, потім дівчата в різноманітних таких позах для розміщення “В контакті”. В основному ось у такій аморфній псевдокультурній масі вариться сучасна молодіжна фотографія. А фотографія – це серйозне мистецтво.
Часто люди навіть не намагаються вчитися цьому, вони купують техніку й починають бездумно натискати пальцем. Коли раніше була плівка на 36 кадрів – було мільйон поганих фотографій. Сьогодні їх сто мільйонів!

– Маєте рекомендації, як з користю “натискати” на кнопку й отримувати гарні знімки?

– По-перше, потрібно читати книжки. Це корисно не тільки молоді, а й старшому поколінню. По-друге, є Інтернет. Зараз освоїти щось в п’ятдесят разів легше, ніж це було колись. Наприклад, нещодавно зайшов до мене товариш, який займається стрільбою з лука, і розповів про хлопця, що придбав собі лук через Інтернет, освоїв технологію виготовлення стріли (а це дуже філігранна справа). Його трохи підучили й відправили на змагання. І той виконав нормативи майстра спорту міжнародного класу!
А зазвичай знайомство з Інтернетом у людей починається й закінчується “Контактами” й т. п, а також беззмістовною перепискою на зразок: “Як у тебе справи, … добре…, а в мене зуб заболів..”. Або переглядом якогось відео. От і все. Для того, щоб використовувати сучасні технології з користю, потрібно мати внутрішню силу. Або щоб хтось показав інші можливості. Часто молодим люям цього бракує.

– Чи не думали Ви започаткувати з цією метою фотошколу у Вінниці?

– Педагогіка – не мій фах. Я холерик, а холерики не можуть бути вчителями. Це таке діло, що можу й накричати . Не дуже це просто. Якщо я займаюся якоюсь творчістю, то саме творчістю, а не чимось іншим.

Дарина Романська, Валерій Лебідь