У Кіровограді давали виставу «Нелегалка» (за п’єсою Анатолія Крима)(ФОТО)

  В якості недільної вечері нашому не особливо пересиченому і звиклому до авангардних експериментів глядачеві без тарелі і накривки, просто як є – на голову – перекинули виварку  із брудною білизною, тільки-но зняту з конфорок.  П’єса Анатолія Крима «Нелегалка» оповідає про життя закордоном тисяч українських жінок-заробітчанок звичайною мовою написів на стінах сходових майданчиків та заборів: персонажі не ховають своїх десь цинічних, а десь – виміряно-практичних поглядів на стосунки поміж статями; з усієї люті гатять кулаками і ціляться ногою по ниркам і печінці розпластаної на землі жінки; перебирають прийомчики шантажу або навпаки – відкриваються із несподіваної сторони непоказної людяності, благородства…

Головна героїня п’єси Ніна – за фахом учитель історії, проте доходи освітянина ані на крок не наближають її до здійснення основної мети життя. Молода жінка мріє заробити достатньо грошей аби в майбутньому мати змогу оплатити навчання дочки у якомусь із солідних українських вищів і устаткувати власне житло. Кілька років назад вона подалася до сонячної Італії працювати покоївкою. Вже на першій автобусній станції Ніну було окрадено – пропали заощадженні на поселення гроші і документи. Засмучена, абсолютно дизорієнтована, зважаючи на незнання італійської, вона влаштовується ночувати на лавці під дашком зупинки, а вдень – ховається від людей у кабінці громадського туалету. Нарешті притулок Ніні у своєму домі дає Маріо – жонатий гульвіса, котрому неймовірно подобається спостерігати за гойдливими сідницями українки, коли та миє підлогу, перегнувшись навпіл у попереку.  Досить скоро жінка освоює внутрішній досвід рабині – безправної істоти людського виду, що надає у користування своє тіло так само просто, як і робочі руки; яка позбулася незайманих територій власної самості: стійких моральних переконань, уподобань, бажань і навіть здорової бридливості до чогось…

На момент зав’язки п’єси  Ніна вже є багаторічною коханкою Маріо, яку він погоджується на деякий час випозичити другові Чезаре, що саме гнітиться своєю незайманістю та імовірною чоловічою неспроможністю напередодні власного весілля. Сексуальний лікбез про око все ще наївної і доброзичливої служебки маскується послугами прибиральниці – звичайно ж, найбільшої уваги потребує брудна підлога та у вітальні молодика. Проте минає три дні й три ночі – найщасливіші у житті героїв – і Чезаре пропонує Ніні одружитися з ним та оселитись в Україні, де вони зможуть удвох виховувати її доньку, започаткувавши якийсь маленький бізнес. Мрії коханців уриваються спалахом ревнощів Маріо. Розв’язується бійка,  внаслідок якої Ніну жорстко побито, а Чезаре мусить відбути тюремний строк ув’язнення за ненавмисне вбивство колишнього друга.

Початок другої діє зображує звичайне товариство Ніни у нових обставинах життя в Україні. Відтак, символом хронічної невизначеності її долі стають довжелезні коридори митних установ та придорожні базарчики, які вона регулярно обходить у надії отримати яку-небудь інформацію про загублену дочку. Марні спроби заробити на нове щасливе життя в Італії обернулися втратою його сенсу тут, на батьківщині: мати померла, квартиру відібрали шахраї, а неповнолітня Наталка подалася жебрати, приставши до зграйки наркоманів. В очах чоловіків її землі (Михайла Івановича та Кості) жінка розпізнає новий вимір своєї ужиткової придатності – економки та контейнера для виношування дітей, адже, не зважаючи на в принципі привабливі пропозиції щодо розбудови спільного майбутнього і показні жести уваги (гучне метляння букетом квітів перед очима та хизування дороговизною подарунків), ніхто не просить її згоди, не цікавиться ходом її міркувань…

Поряд із «жіночим питанням» п’єса порушує ряд гострих соціальних, навіть історіософських проблем: так зване «соціальне сирітство», втрата зв’язку поміж владою і її народом, низький престиж України серед іноземців,  чоловіча інфантильність та відмова прийняти нові обставини життя, тенета міжкультурних стереотипів тощо. Фактично, зривання повнозначного діалогу поміж жінкою та чоловіком, як основний сюжетний мотив твору, стає тим полем приросту світоглядно-психологічної патології, із якої потім – на рівні ділення клітин – розвивається наше хворе суспільство. Адже сім’я – це його найменша складова, цеглинка…

За темпоритмом розгортання сценічної дії та формою її реалізації (розмови-вивіряння і розмови перших зустрічей) твір нагадує класичну неквапно-застільну чеховську п’єсу, щоправда, місцями розбавлену спалахами чорнушко-кримінального екшену (бійки, згадки про зґвалтування та афери) та лайкою. Як і в Чехова, герої поволі загрузають у товщах знерухомілих ілюзій та сподівань на щось краще, проте не є пасивними у справі самостійної розбудови своєї долі – радше довгорука сила приреченості, фатальних незбігів і розлук (Чезаре вирушає в Україну за коханою, проте вона змушена одружитися з іншим аби заладнати кримінальну справу, що сама ж проти волі була спровокувала)  робить їх такими нещасливими. Персонаж вродливої заробітчанки Ніни – у тому числі, через експресивний почерк виконання ролі акторкою – нав’язує асоціації із сентиментальним образом рабині Ізаури з одного із найпопулярніших бразильських серіалів 90-х років: іноді трибунно-риторична, понад міру щедра на звинувачення і «вчительську» повчальність, що різнить її із жінками цієї долі.

Валентина Головань
Фото: Валерій Лебідь