Гоголівський тренд весни 2013 року: про виставу «Вій» на сцені кіровоградського лялькового театру(ФОТО)

Відповідно традиції відкритого спілкування із глядацькою аудиторію режисер вистави Євгеній Гімельфарб – безпосередньо перед початком першої дії – пояснив експерименти останнього часу (спектаклі для «Декамерон», «Собаче серце», також і «Вій») спробою прищепити на місцевому рівні художнє явище «тотального театру», що його був блискуче розвинув у відлигові 50-ті та застійні 70-ті роки Сергій Образцов.

Тотальний театр Образцова видобув мистецтво лялькової вистави із далекої шухляди розваг для дітей, відкривши значні оглядові площі для розробки вже «серйозних», цілком дорослих тем, як наприклад, сатира на політичний лад країни. Назване художнє явище засновується на пластичному й інтенсивному синтезі акторської гри, світлових ефектів, хореографічного та пісенного матеріалу, лялькарства тощо. Так, від лялькового театру було випозичено зображальний інструмент умовного (алегоричні або масковано-гротескові, тобто, лялькові образи людських чеснот і пороків; розвиток паралельних казково-притчевих сюжетів, що також розгортаються на здрібнілих, майже дитячих, майданчиках гри як прийом посиленого звучання змістового компоненту твору, але в інший спосіб – символічного інакомовлення), а від мистецтва класичної драми – його природну експресію, фактуру побутової звички, загалом надзвичайно широкий спектр емоцій та поведінкових нюансів, що їх можна передати тільки засобами людського тіла (пантоніми, пластики руху та інтонаційних коливань голосу)… Чи не вперше лялькарі дістали статус артистів із надзвичайно різноманітною палітрою художніх засобів. За часів переслідування десиденства тотальний театр, власне, як і костюмоване кіно літературних екранізацій, став притулком для живої думки багатьох наших талановитих сучасників – драматургів, режисерів, сценографів, акторів, художників: знайшлась можливість говорити про важливі соціальні та філософські проблеми езоповою мовою символів, казкових розповідей та віддалених у історичному часі, майже безособових аналогій.

Непоборима гріховність людської суті – ось та основна думка, ключ до інтерпретації відомого твору Миколи Гоголя, що примушує рухатися влад – деталька до детальки – кожен художній елемент постановки – будь-то характер виконання певної ролі, вибудова цікавих акторських ансамблів, особливості організації сценічного простору чи винахідливі маніпуляції з реквізитом у комедійних репризах. Світле й темне, духовне і тілесне як рівні скиби розкраяного хлібного буханця, ділять наш світ навпіл: число покидьків і лиходіїв урівноважується такою ж кількістю беззастережних добряків, а посередньо добрих людей приблизно стільки ж, скільки й злих. Споконвіку так було і буде. Проте у світі гоголівських персонажів цей баланс порушено на користь стихії тілесних задоволень: селяни лускають плітками просто під час церковної служби, підбивають на гріх перелюбу зайшлих студентів-богословів, а  поважні господарі зі своїми шлюбними половинами всідаються за різдвяний стіл спиною до глядачів, опукло соваючи сідницями на лавці (прояв режисерської винахідливості) – жвавий вистук ложок і плямкання сповіщають присутніх про справжній сенс цієї вечері.  Духовному тут відведено хіба тісний закамарок вертепної скриньки, що її носять селом бурсаки, сподіваючись, у такий спосіб, роздобути собі харч; люди захоплено спостерігають за рухомими фігурками ляльок, мимоволі обертаючи текст святої книги на продукт вже емоційного споживання. Персоніфікованим виразом темної сторони людської душі – її непогамованої жадоби насолод, безмірного самолюбства і зверхності у ставленні до інших – є образ Панночки, із якою молодий спудей Хома (головний герой твору) зустрічається наприкінці першої дії. В одностайній гущі полохливих п’яничок і сварливих бабиськ вона вирізняється своїм європейським вбранням і зухвальством, яке може дозволити собі хіба істота вищого порядку, чим, власне, неймовірно вабить до себе хлопця. Раптова поява Панночки, що справляє лячне враження завороженості (у тому числі й через вихід дії за межі сценічного кону – актриса в масці випробовує своїм крижаним, нескліпним поглядом також і глядачів у перших рядах), у свій символічний спосіб зводить контури ситуації напруженого внутрішнього діалогу Хоми із самим собою, а точніше – нарцисичного самоспоглядання. Інший полюс його душі – потребу вдячної любові та радощів родинного життя – береже потайна коханка богослова, пишнотіла шинкарка Хвеська. Три нічні служби Хоми над покійницею виражають поступальність душевної кризи людини, що зрадила своєму буттєвому покликанню, спокусившись на примари легкого життя; фігура класичного любовного трикутника нарешті стягнута у кільце зашморгу – Хома перетворюється на величезну головату люльку поряд із такою ж лялькою Панночки, що їх можна побачити під час фольклорного обряду спалення опудала смерті Марени…

В рамках показу квітневого репертуару обласний театр ляльок вітатиме свого дорослого глядача виставою в стилі дель-арте «Декамерон» ((за однойменним  романом Дж. Бокаччо).

Валентина Головань

Фото: Валерій Лебідь