«Собаче серце» на сцені Кіровоградського лялькового театру(ФОТО)

За годину до початку спектаклю із репродукторів, прилаштованих до будівлі театру, лунала музика… Вже майже забуті романси у виконанні Леоніда Утьосова та Клавдії Шульженко. Пригадується, у день прем’єри «Декамерону» через увесь двір угорі були протягнуті мотузки з гірляндами-прапорцями, а випадкові перехожі завертали голови вже на мотив старовинної середньовічної мелодії.

 Пролунав останній дзвоник. У просвіті розтуленої завіси, а згодом – і на всю ширину сцени, показалося колажне панно – журнальна карикатура на «акул» західного капіталізму, плакати реклам численних промислових синдикатів, що стихійно вилуплювались і зникали за доби НЕПа… Яскрава пляма – гасла соціальної реклами, що просто не можуть не розчулити парадоксом своєї смислової зв’язності(«Європа, не тяни резину, – признай победу советской медицины!»). Також плакатної ситості спортсменки у смугастих футболках та неодмінних червоних хустинках демонструють їх  з розгорнутих транспарантів. Картинка поволі оживає. Проте за якусь мить цю струнку будову із фікцій щасливого життя у молодій радянській державі навкіс перекреслюють  фігури нових людей, так званих «соціальних типажів» – тих, кому вдалося вціліти після  навали благ та свобод, що їх принесла із собою революція: зграйка притрушених снігом повій, грабіжники, брудна торговка та кухар… Музика на фоні – щось дуже ритмічне, жваве і тривожне,  нагадує заставку до вечірнього випуску новин. Мрійливий плескіт голосу Утьосова вщух на півдорозі до зали. Вочевидь, таке чергування різнопохідного матеріалу (уривки газетного тексту, брудний вуличний гумор та мелодії з грамофонів), зумисне різкі, як порізи «фінкою», монтажні вставки за участі акторів масовки та ляльок, з однієї сторони, мають на меті передати враження нестабільності, такої собі хворобливої омани тих далеких часів, а з іншої – трохи ущільнити, додати ферменту швидкої зміни, довгим і розумним бесідам професора Преображенського з Борменталем. Як на мене, це вдавалось не завжди. Іноді хід дії спектаклю кумедно ламався через дрібні технічні заминки та надлишок алегорій, що їх намагався реалізувати режисер-постановник. Так, наприклад, загадковий покровитель Преображенського – картонна фігура чоловіка в офіцерській шинелі (з діркою замість обличчя (!) – викотився на сцену із деяким запізненням. Лікареві  довелось напружено виходжувати сценою, ще раз «думати» після  недавнього роздумливого діалогу із своїм асистентом, чим, власне, зрадив репутації людини, що не пасує перед кризами.

Цю виставу я переглядала вдруге, отже, – вдруге хочу відзначити органічність втілених образів, загалом яскравий дует виконавців ролей професора Преображенського (Володимир Кравченко) та Шарикова (Геннадій Стогодюк). Спостереження над життям, несподівані паралелі комунального розгардіяшу із стихійними діями влади пролетарів, яка згодом, із середини (Шариков – це і є образ нового народу)  все-таки «червить білу кістку», знаходять свої потрібні інтонації  коментарю збоку, якось  сумного здогаду, що проривається крізь побутову балаканину чи не кожного епізоду. Натомість сила свіжої «робітничої» крові розкошує на повну силу, забувши про будь-які припони моралі, – глядачам  неабияк смакували босякуваті поведенції Шарикова, а також його сутички з економкою та засоромленою покоївкою Зіною. Монологи Шарика, що тільки шукає нового притулку посеред засніженого і голодного міста, – заслуговують на окреме слово. Маленьке диво розчуленості!..

Найближчим часом колектив театру не готуватиме нових «дорослих» прем’єр, цілковито зосередившись на оновленні репертуару для своєї основної публіки – дітей.

Валентина Головань
Фото: Валерій Лебідь