«Дебют провінціалки» – остання прем’єра цьогорічного сезону (ФОТО)
До закриття театрального сезону кропивничани підготували ще одну прем’єру, переглянути яку можна було 21 та 23 червня, – водевіль «Дебют провінціалки» Дмитра Ленського (у перекладі та сценічній редакції Марка Кропивницького).
Події твору «закручуються» на жерді конфлікту боротьби старого з новим. Свіжа та юна, щоправда, навіть на свої роки не дуже розважлива Лизя (донька старого актора Лева Синички (Микола Дорошенко) з дитинства марить сценою. Дівчина б залюбки взялася плести віночки, виводячи тужні пісні, як шекспірівська Офелія, чи лютувала в ревнощах, як Медея, але цим планам стати великою актрисою перешкоджає внутрішня політика призначення ролей у театрі, точніше – сумнозвісний «диванний» звичай. Уже кілька років поспіль найкращі ролі відходять до рук Раїси Мінічни Сурмилової (Інна Дорошенко) – коханки графа Зефірова, який і опікується провінційною трупою, особливо дбаючи про комфорт танцівниць кордебалету. Попідруки з батьком, ще тим тертим калачем, Лизі вдається обійти всі слизькі місця за лаштунками і вивернутись з обіймів князя Вітринського (Олександр Ярошенко); публіка зустрічає нову зірку сцени в розкішному образі коринфської цариці.
Передчуття близьких відпусток закралося і в ряди вірних театраломанів – до самого початку спектаклю глядачі товклись на вулиці: хтось виглядав знайомих, приміряючись до цін на нові сарафани, інші кришили хліб для голубів. Величезний кошик з квітами від голів міської адміністрації вистоював на свою хвилину слави у фоє. Показ спектаклю затримувався, але загального невдоволення це не викликало – люди набивалися до зали повагом, без метушні, як перші пасажири Ноєвого ковчегу.
Яскравий комедійний типаж, відтворений усіма придатними для цього засобами (пластика, жива і ніби кип’ятком ошпарена пантоніма, гротескова гра та костюм, що видає явний несмак його господаря (чого варта хоча б бісквітна сукня-торт з трояндочками на Сурмиловій) – ставка, що вочевидь зіграла того вечора. Додай ще чогось – не смакувало б, забагато спецій… Події вистави розгорталися в умовному безсвітті за лаштунками. Каркаси декорацій, картинні рами і стовпці афіш на задниках означили нульову координату життя, певної історії, про вірогідність зачаття яких нічого не можна сказати. Такий вже непевний народ – ці актори: сьогодні у масовці, а назавтра – всі головні ролі твої; цілий вік з валізами в руках, на битих шляхах, як сухі жмутки степової трави. Мотив зрадливого акторського щастя реалізується в монолозі Лева Синички, найбільш реалістичного з усіх персонажів, який, своєю чергою, відповідає класичному амплуа винахідливого служки – словом, «грає вашим і нашим». Решта образів, попри разючу відмінність їхньої репрезентації, збоку показують на людей «з одного тіста». У свої зрілі роки Лизя (Дарія Ярошенко) напевно еволюціонує в якусь подобу Сурмилихи – галасливої бабери з поведенціями офіцера і пересолодженим кокетством хористки. Трошки витрушений на своїх амурних скоках блискучий князь Вітринський колись-таки осяде у своєму родинному маєтку неподалік Харкова, час-від-часу, можливо, вже цілком платонічно упадаючи за якою-небудь актрискою.
Щодо різноманітних літературних алюзій, цитувань чи просто веселих меседжів із майбутнього – такі теж мали місце і зірвали свій обов’язків банк овацій. Драматург Борзенко, до печінок вимучений капризами прими, подібно Роскольнікову, зустрічає візитерів із сокирою; читання любовних листів від Вітринського та Сурмилової супроводжується «пікантним відео» з ванни та ліжка, виконаних у кращих традиціях реклами гелів для тіла.
Валентина Головань
Фото Валерій Лебідь
