Театральний сезон у Кіровограді розпочався з прем’єри(ФОТО)

 Режисер Євген Курман у своєрідній передмові до вистави зазначив, що цією постановкою вони намагаються доторкнутися до нової театральної форми, «ми створили виставу, яка говорить сучасною театральною мовою до сучасного глядача». Режисерська мета зрозуміла і благородна, адже вона є нічим іншим, як прагненням осучаснити кіровоградський театр, зробити його привабливим для сучасного глядача. Зазначу, що Євген Васильович Курман займався постановками «Контрабасу» Патріка Зюскінда, «Синього птаху» Моріса Метерлінка, «Непорозуміння» Альбера Камю, досвід роботи з якими не міг не відбитися на режисерській інтерпретації Карпенко-Карівського «Хазяїну».

Нова постановка «Хазяїна» не стала адаптацією п’єси до сьогоденних реалій, скоріш за все своєрідною актуалізацією, яка зберегла фабулу та взаємовідносини між героями, але стала зрозумілішою, образи стали живішими. Це дало свій позитивний ефект, тим самим не осквернило п’єси, не зіпсувало її первородного задуму.

Проблема грошей, багатства, накопичення капіталу – завжди актуальна. В усі часи, в усіх народів. А тому не потрібно вигадувати велосипед, щоб донести цю думку до глядача. Проблема «Хазяїна» – багатство задля ще більшого багатства. Класичний господар Терентій Гаврилович Пузир (у виконанні заслуженого артиста України Олександра Ярошенка) перетворюється на справжнього деспота, кримінального авторитета, мало не ватажка банди. Це відчувається у його манері говорити, у стилі поведінки. У першій сцені Пузир сидить у позі, схожій на позу «пахана» Доцента із радянського фільму «Джентльмени удачі». Економи Пузиря – ведуть себе як босяки: грають в «очко», в кості на гроші, носять при собі ножі та револьвери, намотану на руки мотузку (для душіння), відповідно розмовляють (прозвучала фраза «в натурє?», а у відповідь жест, що означає «зуб даю».), мають у своєму гардеробі такі деталі, як клітчаті кепки, що візуально нас може віднести до образів класичних ретро-бандюків, які нам малює кінематограф, зокрема телесеріал «Ліквідація» (щось є спільне між героями у манері поведінки і одязі).

Режисерові постановки Євгенію Курману вдалося створити декілька яскравих образів-символів та вражаючих сцен. Із символів можна виділити центральний – халат Пузиря, який присутній на сцені усю виставу. Велетенський халат висить на хресті посеред сцени, і покриває своїм шлейфом майданчик по якому ходять актори. Цей хрест валиться на Пузиря, після чого той вдягає цей неймовірних розмірів драний халат на себе, і тягне його за собою. Це свого роду символ того, що Терентій Гаврилович сам на собі тягне усе господарство, у той час, як всі крадуть, будують власне господарство («бізнес»), гуляють, веселяться, носяться з ящиком вина, баяном, коли хазяїн лежить на смертному одрі. Халат є його хрестом. Себто господарство є його ношею. Зморений, мокрий від поту, у білій нічній сорочці Пузир тягне за собою халат, що дуже нагадує Ісуса, який несе свій хрест на Голгофу. Терентій Гаврилович зрісся із своїм халатом – лікар уколює шприцом халат, а підстрибує і пересмикує усього Пузиря.

Запам’яталася деталь, яка увиразнює рису Пузиря – цілеспрямованість, вміння досягти свого будь-якими засобами. Коли Соня принесла Терентію Гавриловичу черствий хліб, він, щоб довести, що той хліб можна їсти, намагався його вкусити, розмочити, розбити об підлогу, б’ючи з всієї сили. В результаті – він розтрощив його вистріливши з револьвера.

Серед ефектних сцен можна виділити одну – Пузир обходить свої володіння. Повз нього пропливають зморені та зігнуті робітники із мішками на спинах, Золотницький, який тримає ікону, дочка Соня та Калинович, дружина Марія Іванівна. Створено це було завдяки тому, що сцена у театрі рухома, тобто крутиться. Пузир йшов на місці, усі інші стояли нерухомо, сцена оберталася, через що створювалася ілюзія руху саме Пузиря.

Хотілося б відзначити гру Олександра Малахатька (Феноген), Олександра Ярошенка (Пузир), та Олексія Дорошева (Куртц), яким вдалося створити яскраві образи, захопити своєю грою глядача. Образ Петра Петровича Золотницького (у виконанні Миколи Ігнатьєва) візуально нагадує іншого знаменитого виконавця цієї ролі на прем’єрі вистави – Марка Лукича Кропивницького. Свідомо це було створено чи ні – не ясно, але вийшло досить символічно й ефектно.

Особисто я не прийняв кравчиню з міста Павлину (Ірина Заіченко), яка зображена вертихвісткою. Вона умовляє Терентія Гавриловича купити халат, оголюючи ніжки, сідаючи йому на коліна. Режисерський хід виправданий – це дало комічний ефект, активізувало публіку, хоча дещо обмануло мої очікування побачити страдницю-трудівницю. Але і без цього страждань вистачає – голосіння дружини Пузиря Марії Іванівні (заслужена артистка України Галина Романюк), переживання за господаря та сльози Феногена (Олександр Малахатько), обідрані, босі робітники.
У виставі домінує сірий колір. Декорація-халат та багато костюмів зроблені із мішковини. Мішковина, заляпана кров’ю, присутня і у оформленні програмки вистави. Також на ній зображено овечку, похилений хрест, який є першою літерою назви вистави, та дерев’яний пристрій для вимірювання землі (тут він у вигляді літери «А»), який носить у виставі Пузир, на який він спирається – тобто присутні усі центральні символи.

Хазяйське колесо, яке гудить стуком коліс потяга поміж явами, про яке говорять герої, в результаті розчавило усіх – робітників, «овечок», помічників, економів, і навіть родину Терентія Пузира. Фінальна сцена – повз хазяїна проходять усі, кого чавить колесо, і сідають у товарний вагон, який рушає з місця. Закінчується вистава віршем німецькою мовою у виконанні Куртца, та колективною піснею «Ой з-за гори, та ще й з-за лиману».

За матеріалом “Гречаного блогу” Кирила Поліщука

Фото Валерія Лебедя