«Тіні незабутих предків» − хіба таке забудеш…
Я була одна на весь кінотеатр, хто після фільму плакав. Ні, ніхто не потонув в океані. Ніхто нікого не чекав десять років. Але…
Вибачте, рецензію писати не буду. Рецензія – це оцінка фільму, режисерської роботи, акцентування на слабких і сильних моментах, зауваження щодо роботи акторів і т.п. Я не годна того зробити – це все одно що давати оцінку частині самого себе. Так вийшло. Надто глибоко той фільм у мені поселився – як ота Згарда, в самому серці.
Почалося все ще в травні – тоді під враженням від трейлера до фільму я миттю знайшла Вконтакті Любомира Левицького, а він так само не зволікаючи підтвердив заявку в друзі і погодився дати інтерв’ю через соцмережу. Цей режисер, якого зараз чекають на всіх червоних доріжках країни, без усяких понтів серед ночі надсилав відповіді на мої питання, ще й пояснював: «Вибачте, що затримую повідомлення – паралельно роблю монтаж фільму…» Ще тоді я інтуїтивно відчула, що хороша людина не може зробити поганий фільм.
Наші дні. В офіційній групі вивісили інформацію, в яких містах пройде премʼєра – серед них, о Боже яке щастя, є Кіровоград. Телефоную в «Портал» − вони нічого не знають. Страшно…
Продовження триллера “Тіні незабутих предків у Кіровограді”, читайте на блозі Надії Паливоди.
