У Кіровоград привезли ліричну комедію про українських емігрантів (ВІДЕО)
“Хорошо там, где нас нет. А поскольку мы уже везде, то повсюду – одинаково” – саме цими словами розпочав свою роль емігрант з Києва Володимир Голдінер, а точніше містер Голдінєр, як до нього звертаються і на Брайтоні, і на Набережній, і навіть у його квартирі. Це стало фабулою до годинної вистави “Небоскребы, небоскребы”, яку привіз учора до Кіровоградської обласної філармонії Єврейський музично-драматичний театр ім. Шолом-Алейхема з Києва.
Він простий Вовка із Києва, який працював на конторі у своєму місті вже не один рік. Але через Сьомку Ліпскера він подався до Манхетена, посеред якого грає на гітарі голий ковбой. Чого саме цей “туристичний стоп” привабив двох українців, сказати важко, але через нього “секонд-хенд “Люкс” из окна, шаурма в нос, метро по голове и Шуфутинский в уши” в невеличкій зйомній квартирі для Голдінера стало за останні два роки вже нормою життя.
Вона за походженням теж киянка, але не пам’ятає України зовсім, бо ж вивезли її звідти як їй ще й року не було. Вона місіс Джейн Уотсон, а в його квартирі Женя Равінська, в колишньому дружина гомосексуала, а тепер законослухняна американка, яка “приводит решение суда в исполнение”.
Об’єднали цих двох емігрантів червоне світло на світлофорі, пішохідний перехід і голосний звук гальм. Він – зі зламаною ногою, вона – вчасно загальмувала. І тепер за рішенням суду призвана до громадських робіт – 80 годин догляду за тим, кого ледве не вбила.
Його квартира стає місцем баталій переживань і спогадів, асиміляційних процесів і збереження культурного й корінного. Усе зводиться саме до тієї коронної фрази, що одного разу прозвучала від Людмили Гурченко: “Эмигранты – люди, которые кучкуются в одном месте и друг друга ненавидят”. Зрештою, незважаючи на цей фактично епіграф до вистави, емігранти, які спочатку ненавиділи одне одного, в кінці зібрали валізи разом.
Вистава-діалог скоріше стала майданчиком влучних цитат і гостро іронічних зауважень до радянського ладу, абсурдності й закритості життя українців, зрештою їхньої цікавості до того, що насправді не є цінним. Лірична комедія стала ще одним інтимним моментом у житті Кубіних, які і грали ролі: на сцені і пристрасні поцілунки, і тісні обійми навколо її талії, і звичний квартирний побут з недочищеною картоплею, стареньким магнітофоном і контрастуючими диваном та шафою.
Кіровоград побачив ще одну актуальну проблему емігрантства в нікуди. Але це був показ без високого класу гри чи співу, що часом породжував влучні зауваження із залу тітоньок, що сиділи на перших рядах: “І чого ото ти пищиш?”
Світлана Дубина
Відео автора
“Хорошо там, где нас нет. А поскольку мы уже везде, то повсюду – одинаково” – саме цими словами розпочав свою роль емігрант з Києва Володимир Голдінер, а точніше містер Голдінєр, як до нього звертаються і на Брайтоні, і на Набережній, і навіть у його квартирі. Це стало фабулою до годинної вистави “Небоскребы, небоскребы”, яку привіз учора до Кіровоградської обласної філармонії Єврейський музично-драматичний театр ім. Шолом-Алейхема з Києва.
Він простий Вовка із Києва, який працював на конторі у своєму місті вже не один рік. Але через Сьомку Ліпскера він подався до Манхетена, посеред якого грає на гітарі голий ковбой. Чого саме цей “туристичний стоп” привабив двох українців, сказати важко, але через нього “секонд-хенд “Люкс” из окна, шаурма в нос, метро по голове и Шуфутинский в уши” в невеличкій зйомній квартирі для Голдінера стало за останні два роки вже нормою життя.
Вона за походженням теж киянка, але не пам’ятає України зовсім, бо ж вивезли її звідти як їй ще й року не було. Вона місіс Джейн Уотсон, а в його квартирі Женя Равінська, в колишньому дружина гомосексуала, а тепер законослухняна американка, яка “приводит решение суда в исполнение”.
Об’єднали цих двох емігрантів червоне світло на світлофорі, пішохідний перехід і голосний звук гальм. Він – зі зламаною ногою, вона – вчасно загальмувала. І тепер за рішенням суду призвана до громадських робіт – 80 годин догляду за тим, кого ледве не вбила.
Його квартира стає місцем баталій переживань і спогадів, асиміляційних процесів і збереження культурного й корінного. Усе зводиться саме до тієї коронної фрази, що одного разу прозвучала від Людмили Гурченко: “Эмигранты – люди, которые кучкуются в одном месте и друг друга ненавидят”. Зрештою, незважаючи на цей фактично епіграф до вистави, емігранти, які спочатку ненавиділи одне одного, в кінці зібрали валізи разом.
Вистава-діалог скоріше стала майданчиком влучних цитат і гостро іронічних зауважень до радянського ладу, абсурдності й закритості життя українців, зрештою їхньої цікавості до того, що насправді не є цінним. Лірична комедія стала ще одним інтимним моментом у житті Кубіних, які і грали ролі: на сцені і пристрасні поцілунки, і тісні обійми навколо її талії, і звичний квартирний побут з недочищеною картоплею, стареньким магнітофоном і контрастуючими диваном та шафою.
Кіровоград побачив ще одну актуальну проблему емігрантства в нікуди. Але це був показ без високого класу гри чи співу, що часом породжував влучні зауваження із залу тітоньок, що сиділи на перших рядах: “І чого ото ти пищиш?”
Світлана Дубина
Відео автора
