“Стара жінка висиджує” на кіровоградській сцені під клацання мишки

Чи доводилося вам дивитися виставу під постійне клацання мишки? Оригінально, правда? Але це ніякі не спецефекти, не ноу-хау в нагнітанні нервової атмосфери, а звичайне „розтяпство”. Не знаю, чого хочуть від простих відвідувачів працівники театру, якщо не можуть провести лекцію з етикету своєму ж колективу. Чоловік за режисерським пультом спочатку голосно розмовляв по мобільному, так що народній артистці довелося його перекрикувати, а протягом усієї вистави невпинно клацав мишкою з таким завзяттям, що той звук дратував усіх в залі.

Ну добре, думали ми, може, й справді потрібно робити такі маніпуляції з технікою. Але клацання було таким вбивчим, що я вирішила глянути на його монітор, і … о, Боже!… людина просто розкладала пасьянс. На наші зауваження після вистави він відповів типово: «Вам послышалось!» Отже, внести свою ложку дьогтю у враження від хорошої вистави йому вдалося! Та це я так – керівництву театру, як кажуть, – до відома.

Ви помітили, що цього року «щастить» на вистави про літніх людей, які все шкодують за втраченим часом, нездійсненними мріями і всілякими там надіями? Згадайте одеське «Меню» в п’ятницю. Тому назва вчорашньої вистави «Стара жінка висиджує» налаштувала на щось подібне. І перші хвилин двадцять глядачі справді дивилися на кумедну, дивакувату бабцю, яка (як і всі одинокі люди) святкує свій 70-й день народження у самотності – і далеко не гордій. Біль, замаскований під брутальну поведінку, керує жінкою сповна. Щохвилинно міняється настрій – як у самої героїні, так і в глядача. Він то співчуває її марно прожитому життю, то хвилюється за її психічний стан, то плюється на її намагання запропонувати себе уявним чоловікам. На початку вистави в неї вселяється капризна дівчинка. Але якщо молодим дівчатам капризувати можна (молодість і краса роблять це не капризами, а так … родзинкою характеру), то манірна поведінка літніх дамочок викликає співчуття в перемішку з огидою. Пізніше ми вже бачимо жінку, яка за будь-що бажає народити дитину. Дарма, що вік. От вона десь читала, що й бабки народжують. Читала! Її квартира перетворилася на склад газетних вирізок. Жінка навіть розмовляє фразами з газетних новин. Газети – її єдиний зв’язок зі світом. Тому дитина стає символом сподівання на щось хороше, на можливість перервати десятиліття самотності.

Протягом усієї вистави жінка когось кличе – то кельнера, то чоловіків, з якими можна було б розважитися. Але ніхто не відгукується! Пустота… від якої розпач стає ще більшим. Героїня кидається до вікна, щоб подивитися на зовнішній світ, але бачить тільки автомобільний рух, а модрини, якими вона милувалася в молодості, давно зрубані. Знищені, викинуті на смітник часу, як, власне, і її молодість. Дякуючи майстерній грі народної артистки Лариси Кадирової, яка витягувала з глядача усі негативні емоції перед вирішальним моментом, до останніх десяти хвилин вистави героїню хочеться ненавидіти, плюватися, кричати їй: «Дурепа стара, сама винна. Чого тепер скиглиш?». Але потім, коли емоції уже ось-ось вибухнуть, відбувається раптове переродження – божевілля десь ділося, і перед нами вже трагічний образ зламаної горем жінки, зі слів якої зрозуміло, що дитина була, що син є… але … не доведи Господи пережити якійсь матері те, що випало на її долю. Так, може, вона й сама у всьому винна, але думати про це вже не хочеться, засуджувати більше не можеш. Жінка перевертає сприйняття глядача з ніг на голову, йому стає соромно за свої емоції, які вирували ще хвилину тому, і єдина емоція зараз – це біль, який він відчуває разом з героїнею.

Та спалах здорового глузду триває недовго, відкривши душу, жінка знову поринає у свій вигаданий світ, де можна бути капризною дівчинкою, залицятися до молодих чоловіків, і народжувати в сімдесят. Але тепер глядач не сміє з неї глузувати, він вдячний за таке одкровення! А ще більше вдячний майстрам сцени з Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, які подарували неймовірні хвилини експерименту з людськими емоціями!

Відгук зі сторінки у Фесбук Ольги Кирилюк

Фото з сайту коломийського театру