«Чорний сніг» від PostplayТеатру: автори, які не готові до глядача та глядач, який не готовий до правди

У суботу, 2 вересня, у Кропивницькому в рамках Національного мистецького фестивалю показував виставу «Чорний сніг» PostplayТеатр з Києва, авторами якої є Денис та Яна Гуменні.
Це була міждисциплінарна постановка, яка представляла собою єдність світла, хореографії, звуку та слова.
У виставі були окремі блоки: #nagasaki, #saraevo, #donetsk, #aleppо, які представляють чотири війни у чотирьох різних містах. До всіх була відповідна картинка, спроектована на чорний фон, що ілюструє зміст. Почалося все з ядерного гриба на екрані та звуків, які віддалено нагадують білий шум. Майже всі глядачі залишилися незадоволені через цю музику у блоці #nagasaki. Проте, це була п’єса Ельвіна Люсьє «In Memoriam Jon Higgins», а не довільні звуки.
«Це – класичний авангардний твір, який вивчають у музичних навчальних закладах всього світу. На жаль, його мало знають в Україні», – розповів Ден Гуменний, шеф-драматург PostplayТеатру.
Але класичний авангард не прийшовся до смаку глядачам: вони викрикували з місця фрази на кшталт «а будуть інші звуки?», вставали та виходили, а найбільші поціновувачі мистецтва не соромилися прямо під час вистави ділитися враженнями. Все це можна списати на складність «читання» матеріалу, але такий момент не робить «знижки» у контролі над своєю поведінкою.
«Це п’єса, яка ілюструє переживання, які відбуваються під час ядерного вибуху. Так само сприймає світ людина, яку контузить. Це просто наша рефлексія», – продовжив Ден.
Далі був блок #saraevo. Після цього – кадри з Донецьку, які закінчилися хореографічним номером акторки, виконаному у балаклаві.

Під час цих частин обговорення у залі не припинялись, що викликало відповідну реакцію у головної героїні, яка вилилася у провокативний монолог.
«Взагалі, тут не повинно бути моїх слів. Музика вам не та? Класика вам не та? Люсьє вам не той? По голові б’є . Навіть Донецьк мовчки не можете подивитися. До чого довели! «Чорний сніг» – вау, клас, іду! Прийшов – сиди бл*, не вий*ся. Що, смішки? Залишився, бо незручно було з заднього ряду виходити, через всіх повзти?», – таким чином акторка нарешті завоювала тишу, – «А зараз в пам’ять всіх, хто загинув, звучать дзвони. І хай хоч хтось заговорить. Кожен удар – по одному загиблому, і скільки є совісті – стільки і сидіть».
Після цих слів почалася партія на трикутнику, яка символізувала церковний дзвін. Цей уривок дійсно пройшов у мовчанні.

Вистава закінчилася реплікою акторки «Ви навіть помовчати нормально не вмієте», яку вона кинула у зал на вийшла.
Загалом, постановка викликала неоднозначну реакцію глядачів і, мабуть, стала найбільш шокуючою. Але більшість цікавило те, чи був запланований такий фінал та монолог. Відповідь – ні. Вистава не має конкретного сценарію, тільки музичну партитуру та хореографію. Є заплановані монологи, але кожного разу акторка грає по-різному, відштовхуючись від настрою глядачів та атмосфери у залі. У Кропивницькому вистава стала майже скандальною через несприйняття глядача.
Ден Гуменний розповів «Гречці» про цю виставу:
«Коли я кажу про щось одне – про що я кажу насправді?
Кожного разу є партитура, яка грається і вона дуже пластична: залежить від аудиторії. Суспільство зараз після цих років війни, після окупації територій, стає байдужим до всього цього, більшість намагаються відсторонитися. А тут глибоко занурюють у ці переживання. Це, що відбувається в залі – це нормальна людська реакція.
Міста підібрані за принципом того, що з ними пов’язані деякі переживання. Нагасакі – тому, що воно постраждало випадково, адже мали бомбити інше місто. У мене є рефлексія з цього приводу. Сараєво – так само. Нас колись вразив монолог про каву та цигарки. Ми його склали, з’єднавши тексти Набокова, наші тексти та документальний монолог людини, яка вижила у окупованому Сараєво. Тобто, ми говоримо про те, як за допомогою слова можна підмінити сенс. Тобто, у нас виходить, що Набоков типу писав про Сараєво.
Ми показуємо, як працює інструмент пропаганди. Ми беремо слова, які існують насправді, з’єднуємо їх між собою і виходить в результаті щось інше.
Донецьк – це зрозуміло. Зараз це відкрита рана. Після всіх цих міст йду відкритий хештег. Тобто, це як три крапки. А що ж буде далі? Яке місто буде наступним?» , – прокоментував Ден Гуменний, шеф-драматург PostplayТеатру.
Після вистави всі ще довго не могли перестати обговорювати побачене та почуте. Можливо, все було б не так, якби автори ввели непідготовлених глядачів у загальний контекст. Але реакція на монолог може бути пояснена тільки тим, що ніхто не хоче визнавати те, що був неправий. Адже правда – це завжди боляче.


Довідка. “PostPlayТеатр” — це перший незалежний неприбутковий відкритий театральний майданчик у Києві. “PostPlayТеатр” об’єднує навколо себе молодих театральних діячів, які працюють з гострими темами та сучасними театральними формами.
Фото Katte Tiahlo
Матеріал Олександра Гонтар




