Підкорюючи Монблан або на хвилі Радіо Шамоні (ФОТО): друга частина

Бoягузів серед нас не знайшлось, йдемо як можна раніше на світанку, доки каміння за ніч підмерзло, тихенько, без шуму, надійно і злагоджено. Все минулось. Кулуар позаду, а попереду найскладніша ділянка сходження на Монблан – гребінь Гюте. Дитяча прогулянка скінчилась, в хід йде все наявне спорядження, організовується страховка, на ноги вдягаються «кішки» – далі альпінізм «по-чесному». Місцями на маршруті (де вже дуже лячно) зустрічається «віа-феррата» – це такий собі закріплений стаціонарний металевий трос, пересування вздовж якого дозволяється за допомогою самострахування, але гірські гіди навіть за таких умов не відв’язували від себе своїх клієнтів.

Пів дня напруженої роботи і ми на відмітці «Dome de Gouter 3817m», і майже перші. За нашим задумом авантюрного зодчества, неподалік від притулку мало бути збудовано наметове містечко – штурмовий табір, з якого і будемо шукати щастя на схилах Білої Гори, аби тільки з погодою б підфартило. Літо цього року видалось сніжним і холодним (градусів так з десять менше нуля), продував вітерець, а наше «градостроительство» було в повному розпалі. Ось що вийшло.

Захід сонця високо в горах – це нереально й фантастично. Чи то я іноземну вивчив, чи то українську трохи підзабув, але це просто ВАУ!!!

Споглядати можна цілу вічність, але нічого не поробиш – треба йти відпочивати в «снігову берлогу», завтра вихід о 3-й ранку, та ще й клята «горняшка» підступає …

Нічне дійство під назвою «вихід на Монблан» заворожує. Знизу, десь далеко, пробиваються ліхтарики альпійських містечок, а гора кишить маленькими «циклопчиками», які своїми переміщеннями підтверджують наявність «броунівського руху». Але все своїм чередом – на виході всі рівнесенько шикуються у шеренгу, і повільними зіг-загами починають рухатись вгору.
Ніколи ще в житті я так сильно не бажав побачити сонце, все тіло розуміло, що з першими його променями прийде таке довгоочікуване тепло, а час тягнувся цілу вічність. Ну нарешті…

Справи пішли веселіше, було ясно і морозно, видимість відмінна, з’явився азарт, а в голові монотонно почало настукувати тільки одну фразу: Сьогодні буде твій день!
Стежка, провівши лабіринтами снігового поля, вивела нас на гострий небезпечний сніговий гребінь, де вітер весь час намагався відновити з нами свій «статус-кво». Серце йойкнуло і завмерло, шия витягнулась як у жирафа, а очі зосередились на одній точці – показалася вершина.

І нічого що до неї ще годину топати, і нічого що ноги вже підкорялись якимось іншим законам тяжіння, і нічого що сльози на обличчі з’являлись і відразу ж замерзали – це вже маленька перемога, маленька, але дуже потрібна.
Останні кроки навіть якось і не відклалися в пам’яті, але коліна назавжди запам’ятають як зі всього маху занурилися в сніг, а легені ніяк не могли наковтатися повітря, видихаючи його стахановськми темпами, а «сердце готово бежать из груди». Пару хвилин знадобилось прийти до тями, і ось наш прапор майорить на даху Західної Європи – ми це зробили.

В такі хвилини патріотизм просто зашкалює і виникає єдине бажання – кричати на весь світ: Ми Українці!!! Ми сильна й розумна нація! Слава Україні! Героям слава! І я цим пишаюсь.
Колективне фото на згадку, привітання і обійми з нашими іноземними колегами, і починаємо спуск. Вершина в альпінізмі, як відомо, це тільки половина шляху.

Дорога назад – це суцільне пекло, в прямому сенсі цього слова. Безкрайні снігові поля відбивають сонячні промені так, що жодна частинка ультрафіолету не оминає твого тіла. Жарко, спрага, а сніг їсти не можна… Зморені й щасливі ми повернулись в штурмовий табір.

За задумом, в цей день ми мали розпочати спуск з гори й скидати висоту, але втома вдалась взнаки, час був пообідній вже, та ще й погода почала знову псуватись. Гори, є гори. Вирішуємо ночувати на висоті.
Ранок виявився не кращим, почали повертатися перші групи, які вночі пішли на штурм – прохід закрито! Альпійська служба порятунку взяла в облогу підступи до Білої Гори, і ні під яким «предлогом» не пускала жодної групи на вершину. Ось воно, наше вчорашнє погодне віконце – справжнє альпіністське щастя. А ми вже на пів шляху до базового кемпінгу.
Десь далеко трамвайна колія почала підкреслювати горизонт, а ноги підсвідомо розвернулись в бік верхньої станції. Все, дістались. Платимо в касі за проїзд, швиденько закидаємо рюкзаки, займаємо кращі місця біля віконця і донизу з вітерцем.

Спуск трамваєм дав нам виграш у часі і в нас знов з’явився резервний день, який вирішили присвятити екскурсійній програмі. Так як з водіями, що чекали нас весь час в кемпінгу, попередньої домовленості про додаткові переїзди не було, весь наш задум опинився під загрозою. Але вердикт водіїв був швидкий і суровий: по 5 євро на бензин з носа і вперед в дорогу. І ось ми вже в ранці за 50 гривень ідемо відпочивати на … Женевське озеро, якого як виявилося потім просто не існує, мабуть в шкільній географії щось наплутано.

Ні озеро є, і воно дійсно знаходиться біля швейцарського міста Женева, але називається просто – Леман. Пару хвилин оглядин, фото на пам’ять, сумне прощання з прогулянковим кораблем (для нас дорого – 55 євро кількагодинна прогулянка озером), і ми влаштовуємось на набережній в затишній кав’ярні зі свіжою пресою та відмінним французьким вином. Ну справжні аристократи.

Вертаючись в кемпінг на останню ночівлю по дорозі не можемо промайнути прогулянку місцем, яке називають колискою альпінізму – французьким містечком Шамоні, з його легендарним Бюро гірських гідів.

Взагалі Шамоні – це визітівка французьких Альп, це справжня туристична мекка. Вузенькі вулочки наповнені багатомовним гамом і метушнею, яскраві квіти на підвіконнях будиночків, вигуки акторів вуличного театру, аромат кави та круасанів з кав’ярень під відкритим небом просто зупиняли час.

І ось наш автобус вже повернув фарами на Схід, дорога нудно потягнулася сірою полосою, а голові роздуми, роздуми… невже все скінчилося? Франція – Італія – Словенія – Угорщина, і довгоочікувана рідна Україна. Українські прикордонники знов не в гуморі, зустрічають нас як ворогів народу. То документи не в порядку, то машина не така, то якісь мита не сплачені, але година митарств по колу не принесла ніяких результатів. А нас вже поїзд піджимає. Знов скидаємось водіям по 5 євро. Не знаю куди вони діли ті гроші, але через 10 хвилин митники нам люб’язно махали вслід, напевно ввійшли в наше положення. Зустрічай нас, Україно!

Володимир Михайлов

Матеріал надісланий до редакції “Гречки” автором в рамках конкурсу “Найкращий мандрівник”. Напишіть про свої мандри, або вишліть цікаву фото чи відеоісторію та виграйте передплату на україномовну версію журналу National Geographic.