Ірина Фаріон: «Вони реально посягають на мій рай, тому я змушена повернутися в пекло»

– Сьогодні в Кропивницькому Ви зустрічалися зі студентами: філологами й істориками. Подібні зустрічі проводите й в інших вишах країни. Як Вам сучасна молодь?

– Молодь завжди однакова. Пріоритет молоді – яскраві емоції, розширення кола спілкування, знайти якусь цікавинку, загорітися. Це одна категорія молоді. Інша категорія, яким аби відсидіти. А ще інша, коли їх батьки вступили, а діти бідні мусять вчитися. Так усюди і в Кропивницькому, і в Львові, і в інших містах. Але на цій зустрічі було важливим для мене те, що на попередній парі студенти працювали з моєю монографією про яку я вже забула, бо в мене дуже багато книжок і статей, –  «Правопис – корсет мови?». Я дуже зворушена, що студенти виявляється опрацьовували її і для них було дуже несподіваним те, що на наступну пару замість книжки до них прийде жива істота. Тому не було особливого перепаду у спілкуванні, бо студенти якоюсь мірою знайомі з автором з книжки. А нам дуже важливо наблизити студента до середовища наукового. Бо ми маємо страшну кризу науки сьогодні через те, що наука абсолютно не фінансується і студент позбавлений вибору наукового шляху. Можливо, ця індивідуальна, емоційна, експресивна зустріч поверне їх до наукових пріоритетів. Моє враження від кропивницьких студентів – як від ще одного джерела сили.

– До речі, про виші, що випускають філологів та викладачів. Не забагато для країни філологів? І наскільки вони якісні, якщо можна так сказати?

– Філологів забагато бути не може. Чому? Бо немає в країні людини, яка б не використовувала основний ресурс філолога – слово. Ми живемо в суспільстві дилетантів. Кожен знає як правильно говорити, усі знають, як грати у футбол, як лікуватися і всі розуміються на політиці. В результаті – величезна криза в названих мною царинах. Тому суть не в їх кількості, а наскільки ця галузь для держави є пріоритетною. А вона не є пріоритетною. Передусім через те, що державна мова не підкріплена належним статусом. Якщо у парламенті ухвалять закон №5670-д (наразі законопроект готують до другого читання, – ред.), то на державному статусі української мови можна поставити крапку. І ці українські філологи перетворюються у наймички у власному мовному домі. Тому, можливо, кількість буде давати і нову якість. Для того, щоб була добра якість треба запропонувати велику кількість, аби з неї ми могли вибирати.

– Ви неодноразово негативно висловлювалися про освітню реформу та міністрів освіти, які щоразу пропонують щось нове. Якою, на Вашу думку, має бути освітня реформа? Уявімо, що Ірина Фаріон стала міністром освіти.

– Найкраща реформа – це заглиблення в те, що ти робиш, а не постійні новації, які ми не встигаємо не просто закорінити, а навіть зрозуміти себе. Що таке Нова українська школа? Якщо Нова українська школа – це англійська мова для маленьких дітей, то в мене виникає запитання: «Що ви їх уже готує на експорт?». Якщо Нова українська школа це відсутність червоної ручки, а запровадження зеленої і синьої, то це реформа форми, а не змісту. Якщо Нова українська школа це 12 класів, коли вже можна почати народжувати дітей, то чи є це реформа? Що це дає для українського суспільства. Це один контекст проблеми. Якщо реформа в школі – це антидискримінаційна експертиза підручників. Слухайте, Ви, плем’я ботокуди, то назвіть себе так, як це було в XIX столітті. Назвіть себе цензорами з вилущування української національної ідеї з освітнього процесу. Коли я беру до рук підручник, який називається «Вступ до історії», бо в нас вже немає історії для 5-го класу, – це реформа? Це ми для того гинули на Майдані, щоб в 5-му класі не було історії України? Крім того, в підручнику «Вступу до історії» вилучено поняття «мова слов’їна» на тій підставі, що це є дискримінація за етнічною ознакою. Ви ідіоти? Далі з цього підручника вилучають картинку, де мама купає дитинку, а батько робить полички в гаражі. Це називається гендерна дискримінація? Бо це що мама має робити полички в гаражі, а тато мити дитинку?

– Тоді який Ваш перший крок, якщо завтра стали б міністром освіти?

– Негайно у всі закони внести зміни. Особливо  у вертикаль, що стосується викладання мовами нацменшин. У нас немає графи «національність». Звідки я знаю, до якої національної меншини ти належиш? Ти хто за національністю? Покажи документи? На якій підставі школа з російською мовою викладання має існувати тут? Я хочу знати. Де, документ, що ти московит? Поляк, покажи свій документ, що поляк? Отже, ми маємо зробити те, що не роблять десятками років – перепис населення. Відповідно до того, як ми зробимо перепис населення, кожна національна меншина буде мати забезпечене своє право вивчати свою мову під час навчального процесу і звичайно навчатися цією мовою в суботній і недільній школі, так як це є в Німеччині, Італії, Іспанії, Англії. Хіба це поганий приклад для наслідування? Із закону про вищу освіту обов’язково забрати четвертий пункт мовної статті, де допускається створення груп з мовами національних меншин. Ні, не допускається. Не знаєте мови – не будете вчитися у вищому навчальному закладі. Не знаєте мови – не отримаєте роботи.

– Напередодні виборів і взагалі як ніколи політики піднімають мовне питання. На тих самих білбордах «мова», «українська мова, пісня, кіно». Як Ви до цього ставитеся і чи не спекулюють нині загалом на мовній темі?

– Я за цю проблематику, винесену на рекламні носії дякую суспільству. Це політики намагаються встигнути за суспільством. Суспільство реально потребує вирішення або ж розв’язання мовної проблеми в державі. Суспільство вимагає, щоб українська мова була захищена законом. Тому вони докидають на рекламні гасла не те, що їм заманулося, не тому, що вони грають у мовну карту, а тому що вони щупають суспільство. А суспільство реально змінилося після 2014-го року. Якщо ви реально обстоюєте державний статус української мови, то ви ніколи в житті не голосуватимете у Верховній Раді за законопроект №5670-д, тому що цей закон пропонує навчання мовами національних меншин. Цей закон пропонує у науковій сфері «мови науки – мови ЄС». Це означає, що в Галичині будуть захищати дисертацію польською мовою, на Буковині – румунською, на Закарпатті – угорською. На Закарпатті, Ужгороді діє п’ять угорськомовних університетів. Невже там відкрили другий фронт, західний?

Тому те, що написано на рекламному носії і те, що насправді сповідують ці політики – когнітивний дисонанс. Це не є їхніми переконаннями. Вони просто ще раз хочуть здурити суспільство і показати, які вони патріотичні.

– До речі, коли Ви останній раз ходили в кіно на  український фільм?

– Дуже часто ходжу. Мій улюблений останній фільм – «Позивний Бандерас». Для мене було важливо піти на той фільм, тому що ми зустрілися з моїм зятем в Києві і не встигали на щось там, тому взяли таксі. Як тільки ми сіли в таксі я подумала: «Господи, невже це просто можна їхати в кіно, а не доводити комусь аксіоматичні речі весь час». Ми їхали на фільм «Позивний Бандерас» по проспекту Бандера в місті Києві. Ну хіба не зміни? Звісно, що зміни. Це грандіозний фільм, якщо його порівнювати з фільмом «Кіборги», який значно програє тому фільмові. Це фільм про світогляд, про ідеологічні цінності, про найважливіше – неминучу перемогу українця. Це фільм з дуже правильними ідеологічними акцентами. Фільм про сильного чоловіка, про українське незнищене криничне село. Я була зачарована від краєвидів у фільмі, який знімали на Херсонщині.

Але фільм, який я дивилася разів шість – це «Нескорений» про генерала Шухевича.

– У фільмі «Позивний Бандерас», окрім української, частина героїв розмовляє російською, інша – суржиком, вийшов такий собі зріз суспільства. Як Ви це сприймали, зокрема, як філолог?

– У цьому фільмі дуже мало російської мови. У фільмі російська мова власне в дружини головного героя і вона є однозначно маркером негативу, бо женщіна говорить мовою окупанта. Але вона приїздить, як волонтерка на поле битви, де вже говорить українською. І він (герой, – ред.) звертає на це увагу і каже: «Ти говориш українською?» – «Так, це кордон». Мова – це кордон.

А от суржик це неминуче явище через колонізованість українців. Але від суржика до чистої мови – один крок за однієї умови: якщо на ніч, як зараз я каву ложечкою (на початку інтерв’ю Ірина Фаріон замовила «каву з молочком», – авт.) вживати сторінку класного художнього тексту і все.  Це означає крапельниця, вітамін В, С, Д, які запустив у себе і почалися очищувальні внутрішні процеси. Крім того, треба намагатися переказати те, що прочитав. А ще знайти середовище, де хтось буде знати мову краще і ти будеш тягнутися до того рівня. Не треба публічно принижувати людину, якщо вона публічно зробила помилку. Публічно треба зважити на помилку політикові, який на це не має права.

– Є частина українців, які підтримують вживання фемінітивів, а інша – навпаки проти. Яке Ваше ставлення до фемінітивів?

– Це якась навала з фемінітивами. Їх тулять куди треба і не треба. Для мене дуже важливо з яких середовищ вони ідуть. Ідуть з ліберального середовище, з середовища, яке обстоює гендерну ідеологію від якої мене тріпає, тому що я шанувальниця традиційних стосунків між чоловіком і жінкою, традиційної родини, де чоловік – це голова, але жінка – шия. У нас в Україні завжди був матріархат і буде. Але я за те, щоб чоловік був воїном, а жінка передусім, хоч би перші три роки абсолютно віддала своїй дитині. Тому, коли починають втручатися в цю царину святая святих, то в мене виникає внутрішній супротив. І тому, коли мене представляють, як «професорка», то я ставлю запитання: «Це є така посада «професорка»?». Мене обирали на посаду професора, я бачила офіційно-діловий документ. Ви можете мене професоркою кликати на каві, але в офіційно-діловій атмосфері прошу мене називати відповідно до чинного правопису. Якщо ми це заведемо через правописну комісію, колегію мовознавців Інституту української мови, до якої я також увійду і скажу свою думку, тоді ми можемо вживати це у всіх сферах. А якщо це є черговий елемент моди, то вибачте, я не модна, тому що я стильна. Бо мода – це та штука, яка минає, а стиль це те, що залишається завжди. А немає нічого кращого серед стилів, ніж класичний.

– Прокоментуйте, будь ласка, те, що в суспільстві закидають думку, що в Україні відроджується неонацистський рух.

– Що це таке? Нацизм – це ідеологія хворих людей. Нацизм це вивищення однієї нації над іншою, біологічне вивищення скажемо так. Націоналізм – це оголений нерв скривдженої нації. Націоналізм – це природне прагнення повернути панування на своїй землі.  Крапка. І якщо в нас ще є досі люди, які не розуміють, що таке націоналізм і нацизм, то нехай собі візьмуть словник політологічних термінів і вивчать це.

– Скажіть, а в політику не збираєтеся повертатися?

– Якщо би Верховна Рада голосувала в парламенті за мій мовний закон №5669, я би вже сьогодні сиділа в архіві і писала би монографію про XVIII століття. Натомість Верховна Рада голосує не за свободівський закон №5669, а голосує за  знищений наш закон і начинений статтями закону Ківалова-Колісниченка №5670-д. То як я можу спокійно працювати в архівах? Вони мене знову змушують повертатися в політику. Я весь час цього не хочу, а вони весь час мене змушують. Знову відривають мене від моєї улюбленої роботи – спілкування зі студентами. Бо немає кращої аудиторії, ніж студентська аудиторія. Щастя для викладача – це коли закінчується пара і оце диво, коли студент підходить до тебе і каже найголовніше слово «дякую». Тепер, коли стоїть черга студентів, які хочуть тобі подивитися в очі і сказати «дякую», коли студент питає чи можна сфотографувати мовні плакати і де я ще можу про це прочитати – це називається рай. І коли ти це маєш покинути і свідомо повернутися в пекло, то ти це робиш тільки тому, що тебе до цього змушують ті, які знищують твій рай. Вони реально посягають на мій рай, тому я змушена повернутися в пекло.

Валерія Жовтун. Фото Валерія Лебідя