Як ми входимо в залежні стосунки?

Сьогодні в рамках рубрики для жінок “Все буде добре і навіть краще” психологиня Олена Чорна розповідає про залежні стосунки.
У кожного з нас є базова потреба в любові й приналежності: нам хочеться знати, що ми є частиною чогось більшого (сім’ї, колективу, групи), ми чиїсь і нас люблять.
Поступово людина виростає з колективу садочка-школи-університету і їй хочеться створити свій власний колектив – сім’ю, і бажано «один раз і назавжди», з гарантією. Українське слово «шлюб» походить від давньослов’янського «домовитись, дати урочисту обітницю» (за іншими версіями – від польського «присягати»). Але кому і що ми внутрішньо обіцяємо? Яку насправді обітницю даємо?
Фільми, книги, попкультура привчають нас до того, що любов – це довгоочікувана зустріч двох половинок, пристрасна залежність, невміння жити один без одного. «Любов-біль», «любов-страждання», «любов-терпіння».
Таке бачення любові є нездоровим, невротичним, компенсаторним за травми дитинства. Невротичність тут проявляється у тому, що свідомо чи несвідомо людина очікує від свого партнера, аби він компенсував ту любов, яку не додали батьки, і ту любов, яка їй потрібна уже як ніби дорослій людині.
Входячи у стосунки як «половинка», людина очікує, що партнер закриватиме її емоційні «рани», її травми, а якщо він піде, то ці рани знову болітимуть.
В чому ж причина, чому ми дорослі люди чекаємо від іншого, що він чи вона прийде і додасть усе те, що нам не додали колись, і ми будемо почуватись ок?
Карен Хорні, неофрейдистка, говорить, що причина у намаганні компенсувати базову (базальну) тривожність, і тягнеться це ще з дитинства. Колись у дитинстві, коли ми були маленькими, а світ – великим, коли дорослі поряд здавались всемогутніми, ми шукали доказів того, що світ – безпечний і про нас турбуються.
Якщо ж дитина часто проживала досвід ігнорування її потреб («Мені страшно, плачу, а ніхто не приходить»), нестачу уваги чи надмірний контроль, нестачу тепла й обіймів або гіперопіку, приниження, маніпуляції, невиконані обіцянки, потребу зайняти сторону одного з батьків у стосунках, конфліктів між ними, то її базова тривожність набирала обертів, що часто активується у дитинстві.
Звідси виникає бажання мати поруч когось постійного, «свого», хто або що буде давати відчуття захищеності і виживання. Є ряд невротичних способів компенсувати, «засунути якомога далі» ось це відчуття базової тривожності, довести собі, що зі мною все гаразд:
1. Потреба у СХВАЛЕННІ – до мене мають усі ставитись доброзичливо, касир у супермаркеті, незнайомий перехожий, сусідка, люди в черзі; при найменшому відчутті несхвалення, або, не дай Боже критики, – людина просідає у страх і тривогу, шукає, що ж вона зробила не так, чому світ її розлюбив.
2. Потреба в КЕРУЮЧОМУ ПАРТНЕРІ – є пари, де одна людина – «папік» або «сильна жінка» – приймає рішення, а інша – їм підкоряється. При цьому зовні залежний партнер може обурюватись цьому контролю, висловлювати незадоволення (частіше навіть не своєму партнеру, а третім особам – «ось бачите, як я страждаю, нічого від мене не залежить»), а внутрішньо йому комфортно і захищено.
3. У ВЛАДІ – пояснювати треба? Коротко кажучи: «Коли я командую, хай це навіть відділ у ЖЕКу невеличкого містечка, я почуваюсь живим і окей». Втрачаючи владу, виходячи на пенсію, люди з таким способом компенсації тривожності, почуваються розгубленими й рано помирають.
4. У ЧІТКИХ ОБМЕЖЕННЯХ – ходячі «люди-правила», їм важко спонтанно зібратись і поїхати на відпочинок, здійснити щось без довгих ритуалів з підготовки до цієї події.
5. У СУСПІЛЬНОМУ ВИЗНАННІ – люди, які живуть аплодисментами й захопленням мас.
6. В ІДЕАЛЬНОМУ ОБРАЗІ – це для них придумали фільтри, фотокорекцію, пластичні операції і накачані губки. Не будемо розбиратись у травмах дитинства, однією фразою це девіз: «Мене можна любити, тільки якщо я ідеально виглядаю».
7. У підкресленій САМОСТІЙНОСТІ – показне небажання приймати допомогу, уникнення будь-яких відносин, де є потреба взяти на себе обов’язки.
8. Прагнення до МОРАЛЬНОЇ БЕЗДОГАННОСТІ – бажання бути в очах інших «святою і божою», зразково моральною.
Отже, багато хто з нас має викривлене, «невротичне» бачення того, що є любов’ю і стосунками. І базується воно на дитячих рішеннях, прийнятих у віці до шести років, у дитячих способах отримання відчуття «зі мною все окей».
Але якщо в дитинстві відчуття того, що «зі мною все окей» ми могли отримати лише від іншої людини, лише через «брати», то сьогодні, в дорослості, ми можемо навчитись інакше. Ви готові? Поговоримо за тиждень як?