Про радіо з любов’ю: історія Марії Лебідь

Маріє Василівно, чим є для Вас радіо?

— Радіо — це мікрофон, магія слова і слухачі — без посередників. У цьому уявному просторі ніщо не має відволікати — ані твій вигляд, ані рухи. Слова і голос — більш нічого. І, безперечно, довіра аудиторії, яку ти відчуваєш, як свою душу. Твій вдалий шанс тут — як у музиці — не сфальшивити, знайти потрібну ноту, тональність, відчувати, що хоче почути слухач. І якщо це діалог — обирати спікерів, які цікаві тобі як профі, як особистості. Плюс живі людські емоції — тоді ті посили, які хочете донести до слухачів, обов’язково долетять і зачеплять, знайдуть відгук. Перевірено часом і досвідом.

Можете згадати свій перший робочий день на радіо?

— Перший робочий день на радіо у мене був якраз 5 травня 1980 року. Перший репортаж зі школи, який мені здавався майже досконалим, але редактор із восьми хвилин почав викреслювати цілі абзаци. І залишив лише дві хвилини з половиною. Моє серце завмерло — я мало не розплакалася, але коли почула остаточний варіант, здивувалася — це ж треба так філігранно відрубати, як мені здавалося, дуже важливе, щоб сюжет від того лише виграв. Це був перший урок, який навчив ретельно готувати матеріали. Мені щастило і нині щастить на вчителів. Тому і я завжди ділюся тим, що знаю і вмію.

Які зустрічі зі слухачами найбільше запам’ятались?

— Мені щастить на дуже цікавих і яскравих людей. Я їх пам’ятаю майже усіх, з багатьма підтримую або дружні стосунки, або впізнаю за голосом, коли телефонують на пряму лінію UA: Українське радіо Кропивницький. Бережу в пам’яті їхні життєві історії, частина з яких не потрапила до ефіру, бо зачіпали занадто чутливі моменти їхнього життя. Я багато працювала у програмах, які звучали наживо. І мої герої часто відкривали свої душі, забуваючи, що крім мене їх чують тисячі. Тоді я перейшла до записних програм, щоб вберегти їх від надлишкової відвертості, яка могла б їм зашкодити. Якось років із 7 тому одержала листа із міста Сміли Черкаської області від Надії Іванівни Гребенюк. Пенсіонерка написала, що раніше жила на Кіровоградщині у райцентрі Ульяновка (нині Благовіщенське) і завжди слухала обласне радіо. І вже у Смілі жінка серйозно захворіла, була кілька днів у комі і коли прийшла до тями, не впізнавала нікого з рідних — ні доньку, ні сина, ні чоловіка. Лікар у неї запитав, кого вона може згадати і вона згадала ім’я Марія Лебідь, обласне радіо. Я пізніше з нею подружилась і навіть їздила до неї в гості. Здається, багато ще ми не знаємо про нашу підсвідомість і про значення радіо як засобу комунікації.

Були ж, мабуть, і небезпечні робочі ситуації?

— Бували нерідко — це і аварія під час зимового відрядження, і під час прямого ефіру на ведучу та на гостя телестудії упав «задник», або прямо над головою тріснула освітлювальна лампа. Були і зйомки на небезпечних об’єктах. Наприклад, коли знімали рейдерське захоплення у Бережинці, а підрозділ «Корд» захищав рейдерів, а не фермера і селян, які його відстоювали, і напав з кийками та вівчарками на людей і на журналістку, яка була з бейджиком. Тоді потрапили під побої у — прямому розумінні — «кордівці» мені розбили гаджет, побили, довелося звертатися до лікарні. Або погрози вбити — на моїй сторінці у соцмережах. Та скільки їх ще було, що й не згадати. Але то тоді не здавалося таким уже небезпечним. Просто виконували робоче завдання і все.

Зараз час біжить шалено — нові сенси, нові комунікації — це виклик?

— Так час біжить швидко, але якщо не встигаєш — зійди з дистанції і не заважай тим, хто встигає. Нові сенси вимагають нових підходів, нові комунікації — це нові шанси не лише для роботи, але й для звичайного життя. Ми уже давно навчилися працювати з комп’ютером, освоювали нові можливості монтажу теле і радіо. Скайп, зум, вайбер — це уже звичні інструменти для комунікації, а під час карантину — тим більше. Без цього — ніяк не уявляю робочого процесу сьогодні. Життя диктує темп і якщо не встигаєш — вчися. Просто треба бути готовим до викликів. А виклик — це шанс піднятися вище, навчитися більше, побачити інші можливості для росту встигнути, не відставати…

Як Вам працюється мультиплатформно: ефіри одночасно на радіо і телебаченні?

— Щодо телерадіоформату — то для мене це звичний формат. У нашій філії давно практикуємо саме телерадіоформати. Усі радійники працюють у таких ефірах. Все нормально, просто треба встигнути ще на візаж, узгодити процес із режисером, почути оператора та звукорежисера.

На що звертаєте увагу при підготовці таких ефірів?

— Трохи більше часу йде на підготовчий процес та, звичайно, треба знати певні специфічні моменти: світло, одяг, робота на камери, мікрофони. Плюс зум, вайбер, титри і чіткий графік записів. І все ж — радіо то майже інтимний камерний процес, а телеформат — то командна робота, тут буває трохи складніше одразу створити одноголосся.

У кого вчитесь?

— У всіх і завжди. І отримую від цього задоволення. Молодші колеги вчать роботі з гаджетами, якщо десь щось не виходить. Вчать багато чому і запрошені гості. Це вічний процес. Для того, щоб бути не у хвості подій, процесу, тенденцій, викликів, треба стежити постійно за тим, що відбувається у суспільстві, законодавстві, у владі і громадах, у людській психології: щоденний моніторинг новинних стрічок, аналітики, сайтів.

Розкажіть про своїх «ресурсних» людей, книги, фільми?

— Книги, чесно кажучи, сьогодні читаю, як розкіш, як відпочинок для душі. Це в основному, сучасна українська література, українські фільми, про які усі говорять, хочеться бути в курсі всіх новинок. Ресурсних людей, слава Богу, теж вистачає. Намагаюся встигати побачити, почути, відвідати, щоб розуміти, як і куди рухаємося, про тренди, тенденції, адже це може бути інформаційним приводом до програми кожного дня.

Чи вистачає на все це часу?

— Та кому його вистачає? От якби ще хоча б чотири-п’ять годин додатково щодня, тоді, можливо, ще встигла б і до театру частіше, і на виставку, і не пропустила б період цвітіння у міському дендропарку, коли там тисячі різнобарвних тюльпанів, і на подорож до найближчих місцевих цікавинок, і трохи б зайнялася живописом — для себе, для душі, навчилася б англійської. Бо знаю лише трохи німецьку, польську, болгарську та італійську слабенько.

Чим пишаєтесь у своєму житті?

— Хіба тим, що обрала ту професію, у якій ще ніколи не розчарувалася.

Чого слухачі про Вас не знають?

— Що я дуже люблю водити авто і вирощувати на балконі овочі. Взагалі, люблю висаджувати усе, що росте. Сьогодні у мене ростуть авокадо і лимони, гранат і інжир, хурма і лаванда, павловнія. Це дуже заспокоює після напружених буднів.

Маріє Василівно, яким буде радіо років за десять?

— Можливо, я не все передбачаю, але знаю напевне, воно обов’язково буде у всіх домівках, особливо сільських. Для села радіо — це щоденний співрозмовник, це віконце у світ, бо коли зникло аналогове телебачення, саме Українське радіо залишається єдиною розрадою і порадою для багатьох. Я це чула тисячі разів від сільських мешканців. Вірю, що ми переконаємо і навчимо сільських та й міських мешканців старшого віку користуватися FM-радіо і робимо це скрізь і щодня. Сподіваюся, тоді на Кіровоградщині і у всій Україні слухатимуть скрізь саме українське радіо, українську пісню, українську мову.