Снилось, що в яблуках гільзи замість насіння: вірші про війну

Ілюстрація Ольги Краснопольської

НЕПРОЩЕНА НЕДІЛЯ

Дружина того чоловіка, з яким ти спала іще до війни,
і тебе, і навіть його пробачила, бо немає на трьох вини
у прощену неділю.

Хлопця із сиротинця, що за снікерс не заплатив,
ще до приїзду поліції охоронець сам відпустив,
бо ж… прощена неділя.

Нас вчили все пробачати й вірити в братську любов,
та нас не чекають в нато, і москалі, виходить,
тепер тільки наше зло,
навіть в прощену неділю.

Тому-то прощення й не відають ні снарядом побита рілля,
ні в укритті народжене під звуки сирен маля,
надто в прощену неділю!

І тим, хто героєм посмертно став на своїй землі, –
ви їм не кажіть про спокій, і про тимчасовий мир,
і про неділю прощену…

Й заради тієї дівчинки, серце якої спинив москаль
(Господи, вона ж була такою за віком, як і моя донька!), –
моя непрощена неділя…
моя непрощена неділя…
моя непрощена неділя…

***
ця війна насправді об’єднала своїх,
як молитовна ве́рвиця…
і залишила в спокої всіх,
які й до війни були осторонь.
я не засуджую тих,
хто не боровшись втік,
боронь господи, –
їм тепер куди важче,
ніж тим, хто залишився…
думаю, як воно буде, якщо повернуться
й ми зустрінемося на вулицях,
що носитимуть імена тих, хто залишився…
бо рано чи пізно, повір, забудеться,
хто які гасла кричав до війни в юрбі,
хто і скільки в якому скликанні сварився пречистим матом…
хоча, знаєш, війна потрібна, щоб побачити хто є хто.
і коли все затихне і зникнуть сліди геростратів,
то джекпот не отримаєш, поки не вб’єш малолороса в собі.
голіруч. без набоїв.
заради тих, хто залишився і чиї імена носитимуть вулиці…

ВОЛОНТЕРАМ

У неї не лишилося вдома нікого, окрім кота –
двох котів, трьох, чотирьох, десяти…
Бо вже тиждень, як сусіди розбіглися по світах,
поки місто бронять її чоловік та син.

До війни її руки торкалися тільки струн,
а за тиждень пальці болять від ножиць.
Але коли вона плете сітки, не чує тривожних лун –
відчуваючи біль, почуває себе живою.

Коли вона плете сітки, то ніби сплітає долі…
Тому за кожним котом прийдуть – за кожним із десяти.
Ця жінка із болю давно уже стала мойрою
Поки місто боронять її чоловік та син.

ЧЕРНІГОВУ

Одинадцятий день війни. В укритті обіймаю сина і згадую:
Літо в розповні й забутті… Я дивлюся на Нестора… Я не в настрої…
Парк… Чернігів… Ми… Я втомлена… Сумний і щасливий ти.
Ти говориш про старість-молодість-старість – до хрипоти.

Я тебе безупинно перебиваю і розпитую про собори. Мені так легше…
На долоні немає розлуки іще… І краще за мене тебе відчуває хіба що вечір…
Випрозорює небо шаблю місяця там, де щитом будуть Болдині гори.
Але про війну за півроку – Нестор тоді нам нічого іще не говорить…

Тільки дивиться, як ти мене голубиш… І заздрить хтиво й забронзовіло…
Одинадцятий день війни. В укритті обіймаю сонного крихітку-сина.
І молюся за наш з тобою Чернігів. Бо він насправді – мій муж і воїн.
А Нестор в парку ще напише його переможну історію.

ТРИВОЖНА ВАЛІЗА

У наплічник треба покласти найважливіші речі,
щоби готовим бути за сигналом до втечі.

Гроші, паспорт, ще й ліки, книги, одяг, картини…
Що для вас найважливіше, а що для вас є безцінним?!

Нам кажуть: «Тільки важливе». І все зрозуміло. Майже…
Та пам’ять, любов, і віра у жодний наплічник не ляжуть.

Бо немає такого підвалу, немає того укриття,
де можна сховатись від себе, рятуючи власне життя.

***

Сукні, в яких ти могла б пити вина, символічно стають стрічками…
Як віртуозно він брехав про тебе дружині, та й тобі про неї – так само…
У вас не було часу на знайомство, та стало чаасу на взаємну ненависть.
Кожна з вас думала, що чимось краща за іншу. І в голові не вкладалось:
кожна з вас його пробачала і не вірила, що саме з нею він міг так вчинити…
А тепер ти і вона – ви вдвох – плетете з своїх суконь одну маскувальну сітку.
Тепер у вас з’явилося стільки спільного. Сукні. Минуле. Ножиці. І цей льох…
І тому, мабуть, не так вже й важливо, що до війни був один чоловік на двох,
коли на двох тепер ви з нею обидві маєте спільну для всіх війну…
Тому ваші сукні поволі стають стрічками… А й да ну…
І його дружина в ці дні ридає з тобою, поки ти ридаєш – і так бува.
Щоб перемога була у вас також спільна, також на двох – одна.
Бо перемога – це коли ти назавше відпускаєш минуле, мов камінь,
тоді сукні, в яких ти могла б пити вина, стають рятівними стрічками.

***
Кажуть, що і до війни можна звикнути, як і до всього звикаєш…
а мені щойно снилось, що в яблуках гільзи замість насіння… знаєш,
замість наших сусідів, які виїхали до Польщі,
поселилась пара журавок з Харкова чи Гостомеля –
ми ж єдині тепер, кордони розмиті, і пишеться вільна історія…
мені снився якийсь чоловік, що як равлик, без спину
тягнув нашу дев’ятиповерхівку, мов наплічник на спині.
і зі степу до нього підбігло двійко дівчат – десь віку моєї…
та, що не мала ручки, обіймала його однією…
інша – сніг простягла: «Пий, бо дорога не буде швидкою.
ти звикнеш, але не пробачиш, якщо й справді ти звикнеш д о в с ь о г о».