Волонтерство як спокута: історія росіянина, який допомагає переселенцям у Кропивницькому
Нікіта Волгін родом із Санкт-Петербурга і неодноразово ходив на антивоєнні мітинги, коли окупували Крим. Коли зрозумів, що не може жити у диктаторському режимі, то у 2014 році виїхав разом з дружиною і сином: повертатися до РФ вони не збираються. Зараз він працює у Гуманітарному центрі у Кропивницькому і впевнений, що провина лежить на кожному росіянину, і її потрібно спокутувати.
Про своє волонтерство у Кропивницькому, політичну позицію і перепитії при зміні громадянства Нікіта Волгін розповів «Українському кризовому медіа-центру».
Супротив диктаторському режиму
Нікіта Волгін народився і жив у Санкт-Петербурзі. Там він працював у сфері ІТ, одружився з українкою, яка родом з Кропивницького, там народився їхній син. Зазначає, що завжди був політично активним громадянином, тож при незаконній окупації Криму Росією не міг мовчати. Нікіта виходив на антивоєнні мітинги, за що потрапляв до слідчого ізолятора, платив штрафи.
«Декілька днів ми посиділи в ізоляторі та відбулись штрафом. Тоді це ще був невеликий штраф, це зараз можна на десять років за таке сісти», – каже він
Пізніше Нікіта Волгін зламав сайт футбольного клубу і опублікував там гостру критику на російську владу. За це на нього завели справу: звинуватили у образі тодішньої губернаторки міста і міської влади.
«Мені дали не термін, а штраф. Я вже тоді розумів, що тут небезпечно. Вже тоді було зрозуміло, що ті, хто проти, опиняться або за кордоном, або у в’язниці, або в труні», – розповів Нікіта.
Вже у 2014 році родина Волгіних зрозуміла, що потрібно виїжджати з Росії. Вони мали житло у Норвегії, там Нікіта займався бджільництвом і платив податки, має норвезькі водійські права, вивчив мову. Саме в Норвегії наразі перебувають його дружина із сином. Проте посвідку на постійне проживання отримати у цій країні йому не вдалося, тож родина планувала емігрувати до Канади. А оскільки там вище цінують спеціалістів з дипломом магістра, то Нікіта поїхав до Дніпра навчатись кібербезпеці і підвищити кваліфікацію. Тут, в Україні, його і застало повномасштабне вторгнення російських військ.
Спокутування вини допомогою іншим
Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, Нікіта Волгін якраз був у Кропивницькому: заїхав привести до ладу свою квартиру, яку планував здавати в оренду. Після оголошення воєнного стану до Дніпра вже не повертався.
Тут, у Кропивницькому, Нікіта створив чат, збираючи всіх небайдужих, хто готовий волонтерити. «Якимсь чином у той чат потрапила й Інга Дуднік, керівниця гуманітарного центру «Території успіху». Вона написала, що є потреба у вішаках для одягу. Тоді я пішов у супермаркет і скупив там усі, що були. Потім ще щось привіз, і ще», – згадує чоловік.
Він створив онлайн-платформу «карта переселенця», ден відмічені всі місця, де можна отримати допомогу. Сам же почав працювати у Гуманітарному штабі, у так званому відділі особливих потреб.
«Люди, які до нас приходили, могли написати про потреби, які не стосувались одягу чи їжі. Наприклад, комусь треба було дитяче ліжечко, або конче потрібна пральна машинка», – пояснив він.
Необхідне для переселенців шукали у соцмережі, також Нікіта підключив і норвезьку громаду: місцева пошта оголосила акцію, що всі посилки до України вагою до 20 кг доставлятимуть безкоштовно. «Мені зараз шлють одяг, речі для дому. Вже 15 посилок отримав, а 10 десь ще їде», – розповідає Нікіта.
Таким чином вже 3000 людей отримали допомогу предметами побуту.
Та переселенців у місті стає дедалі більше – нині мова про 23 тисячі людей, – а ресурси волонтерів, донорів і простих кропивничан не безмежні. Тому зараз, зізнається Нікіта, дістати необхідне для людей стає дедалі важче.
«На жаль, ми не маємо ресурсу всім дати все. Якби було, я серед площі поставив би контейнер з матрацами і написав: «Приходьте». Якщо навесні ми кидали клич у соцмережах і швидко знаходили потрібне, то зараз в рази тяжче. Бо цих речей просто немає, щоб віддати», – каже волонтер.
У планах – життя в Україні
Думки про еміграцію до Канади Нікіта вже відкинув, натомість планує залишитися тут, в Україні. Тому найближчим часом розпочине навчання на курсах української та у мовному клубі. Він прекрасно розуміє українську, але сам говорить нею не надто впевнено. Каже, для нього це необхідність, адже не знати мову країни, де живеш, соромно.
Та отримання громадянства України виявляється зовсім не легкою справою: треба подати всі підтверджуючі документи, далі дочекатись указу президента про присвоєння громадянства, а після впродовж двох років відмовитись від колишнього громадянства. Та такі укази президента виходять раз у кілька років і можуть не включати в перелік всіх охочих. А от в Росії, яка з легкістю роздає свої паспорти, вийти з громадянства дуже складно – є ризик за два роки цю процедуру не пройти. Крім того, віддалено це не вийде зробити, бо консульство Росії в Україні зараз не працює.
«Сходив ще раз у міграційну службу уточнити. Сказали, що від мого останнього візиту три роки тому вийшов лише нещодавно указ про громадянство від Зеленського, але з дуже малим переліком людей. Тобто ті, хто тоді вже чекав два роки, чекає й досі», – говорить Нікіта.
Проте пробувати варто, вважає він. І щиро дивується з російських опозиціонерів, які зараз виступають проти заборони видачі росіянам шенгенських віз. Нікіта переконаний, що це лицемірство, адже якщо реально є острах за своє життя, то громадянин звертається до іншої країни, прохаючи про притулок, а не про шенген.
Нікіта вважає, що всі громадяни мають нести колективну відповідальність, тому готовий, що заборона віз для громадян Росії торкнеться і його самого. «В українських чоловіків зараз своя колективна відповідальність. Вони нікуди не можуть виїхати, незалежно від своїх політичних уподобань. Чому ж у Росії думають: «Якщо ти за путіна, то сиди, а якщо проти – їдь»?
Нікіта каже, що неоплачувану роботу в гуманітарному центрі в Кропивницькому не вважає волонтерством – скоріше обов’язком, який лежить на ньому, поки не закінчиться війна.
Анастасія Дзюбак
