Серцем – в Україні: як кропивничани в різних країнах допомагають наблизити перемогу

Олександр Б., Познань (Польща)

Олександр переїхав з Кропивницького до Польщі майже три роки тому. Каже, що про повномасштабне російське вторгнення дізнався від дзвінка мами. І вже у перші дні після цієї новини долучився до волонтерства у Познані: створив у фейсбуці групу для допомоги, опублікував там свої контакти. Поляки швидко відгукнулися і спочатку привезли цілі автівки ковдр і одягу для переселенців. Довелося у хостелі, де кропивничанин наразі живе, попросити у користування сусідній гараж, щоб всі ці речі тимчасово скласти – власниця хостелу погодилася без роздумів. Потім автівками в Україну поїхали вже і медикаменти: бинти, пластирі та інші необхідні дрібниці.

– Я не вмію волонтерити. Я просто допомагаю тим, хто хоче знайти тих, кому допомога потрібна. Я не вмію тримати зброю у руках, проте не можу не робити хоч щось для наших, – розповів Олександр.

Потім вдалося знайти тактичні костюми, які коштують по 6000 злотих. Пояснив, що зателефонували «небідні» люди і попросили підказати, як краще допомогти українцям. То він дав їм контакти українських волонтерів та допоміг у логістиці доставки.

– Я у Познані достатньо довго, добре орієнтуюся. Тому допомагаю із розселенням для біженців. Займаюся волонтерством у вільний від роботи час, хоча дзвінки постійно лунають.

Олександр зізнався, що останнім часом навантаження велике, на сон залишається 4-5 годин. Проте все одно кожен ранок починається з новин з рідної України.

Подружжя Ірина і Олександр С., Банбері (Австралія)

Ірина з Олександром познайомилися, коли навчалися у школі №17 у Кропивницькому. Та одружилися вони в Австралії, де проживають вже більше 7 років, де в них народилося дві донечки – Емілі і Міла. Кажуть, що про повномасштабне вторгнення дізналися з новин.

– Моя мама з племінницею тоді якраз вилетіти з України відпочити у Чехії. До останнього не вірили, коли я сказала про повномасштабний напад на Україну зі сторони Росії. Планували побути в Чехії тиждень, проте їм доведеться залишитися на довше, – розповіла Ірина.

У Банбері та інших містах Австралії створили тематичні групи у фейсбуці, де місцеві обмінюються інформацією, щоб допомогти приймати біженців з України, знаходити їм житло і роботу. Навіть почали збирати гуманітарну допомогу – одяг та інші речі, проте відправка маленьких вантажів на інший континент дороговартісна і довга, тому раціональніше направляти кошти. Водночас у найбільших містах Австралії збирають великі гуманітарні грузи, щоб передати цілими літаками.

Самі ж Олександр з Іриною долучаються до допомоги українцям, які шукають прихистку в Австралії, поширюють інформацію про війну в Україні у соцмережах, постійно перекидають кошти на підтримку ЗСУ та волонтерам. Наприклад, побачивши допис своєї знайомої кропивничанки, що її чоловіку, який став на захист країни, потрібна амуніція – одразу перекинули кошти їй.

– Я також купила квитки у всі зоопарки України, які потребували підтримки. І хоч ми на іншому континенті, та наші серця зараз з Батьківщиною – вони в Україні, – поділилася Ірина.

Брати Олексій і Олександр І., Париж (Франція)

^{Мітинг у Парижі, 27 лютого 2022 року}

Брати Олексій і Олександр їздять з Кропивницького у Париж: там вони працюють у сфері будівництва. У перших числах лютого вони вилетіли знову до Франції на черговий об’єкт, які за попередніми домовленостями мають закінчити до кінця квітня. А у четвер, 24 лютого, дізналися страшну звістку. Олексій розповідає, що почали одразу збирати речі – хотіли повернутися додому, до рідних.

– Та наші родини умовляли залишитися поки у Франції: тоді були хаотичні обстріли на трасах, і вони боялися, що дорога занадто небезпечна. Тим паче, що наразі звідси ми можемо більше дати для нашої армії, аніж вдома без роботи, – сказав він.

Рішення поки що залишитися та закінчити роботу далося братам дуже важко. Кажуть, що аргументи близьких «якщо на нас прилетить ракета, ваша присутність нас не врятує, а передані бронежилети можуть врятувати життя нашим» розривають серце попри свою конструктивність. До того ж, почали телефонувати друзі – і мобілізовані, і ті, які досі оббивають пороги військкоматів на Кіровоградщині. Вони також переконували, що грошова підтримка армії не менш важлива.

– У нас у бригаді працюють й інші українці. До того ж, наш patronne Ігор також з України. Ми всі разом із зароблених тут грошей купуємо бронежилети і медикаменти, інше необхідне і надсилаємо до України, – додав Олександр.

У Парижі , як тільки чують, що це допомога для України – одразу відгукуються. Хлопці розповідають, що прийшли до звичайної місцевої аптеки і почали замовляти необхідне – по 20, 50, 80 упаковок різних ліків. Фармацевтка здивувалася – навіщо стільки? Пояснили, що це для захисників і захисниць України. Коли побачили чек, то вже здивувалися вони: до сплати було всього 72 євро. Та дівчина відповіла, що то не помилка і що це найменше, що вона може зробити. «І так тут всюди – як тільки дізнаються, що це для України, то одразу допомагають, хто як може», – додає Олексій.

Окрім надсилання грошей фонду «Повернись живим», на спеціальний рахунок Нацбанку України, бригада кропивничан вже відправила близько сотні кілограмів медикаментів, закупають у Швейцарії бронежилети. Після роботи йдуть грузити гуманітарну допомогу – з Парижу відправляють її цілими вантажівками.

Перевізник, автобусами якого брати зазвичай добиралися з України до Парижу і назад, скасував всі рейси – його водії з транспортом зараз доставляють гуманітарну та іншу допомогу з Франції, допомагають біженцям.

Наразі Олександр і Олексій працюють чи не по 12 годин в день, щоб швидше закінчити об’єкт. По завершенню одразу приїдуть в Україну.

– Мені повістка не приходила. Та як приїду додому, міцно обійму рідних, висплюся – і піду у військкомат. А якщо не візьмуть, то буду волонтерити. Залишимося вже в Україні: нам ще відбудовувати наші міста, – сказав Олександр.

Подружжя Анастасія і Антон М., Таллінн (Естонія)

Антон працював конструктором у Кропивницькому, а восени 2021 року відгукнувся на пропозицію працювати за професією у Таллінні. Про повномасштабне вторгнення російських військ побачив зранку повідомлення, і одразу зателефонував Анастасії, яка разом з 11-річним сином на той час ще перебувала в обласному центрі Кіровоградщини. Вона сказала, що це – правда.

– Тоді мене огорнула хвиля паніки. Через тиждень Настя з Данею приїхали до мене, то трохи легше стало. Проте тривога застрягла розпеченою скалкою у грудях. У Кропивницькому залишаються наші рідні, друзі, – поділився Антон.

Анастасія розповіла, що дорога до Таллінну була складною – син спав на підлозі у поїзді, їй самій вдалося присісти лише через півтори доби, коли добралися до Польщі. Каже, що коли проїжджали у поїзді Київщиною, здалеку було чутно вибухи.

– Навіть зараз, в Естонії, ми лякаємося звуків літаків і гвинтокрилів, хоч розуміємо, що у безпеці. В перші дні шугалися від звуку працюючого ліфта, який нагадував сирену, – додала вона.

Мирне життя видається сюрреалізмом – дівчина розповідає, що іноді хочеться бігати і кричати «як ви можете займатися звичайними справами, коли в Україні війна?». Через це іноді доводиться примушувати себе робити буденні справи: прибирати, вчити із сином уроки, їсти, спати. «Все здається неправильним: от як я можу зараз тут пити каву, коли Маріуполь, Харків та інші міста під обстрілом?!», – стримує сльози Анастасія. Усвідомлює, що від того, що не поїсть чи не поспить легше нікому не стане, проте переслідує відчуття, наче вона робить замало для України.

В перші ж дні повномасштабного вторгнення родина перерахувала з усіх рахунків і бонусів гроші на ЗСУ – з «Бонус+» та «єПідтримки», з мобільного рахунку та частину власних грошей. Зібрали речі та віднесли на потреби переселенцям.

Квартиру, яку орендували у Кропивницькому, передали родині з Харкова, які автівками змогли вирватися з-під обстрілів російських загарбників.

– Їх шість людей разом з дітьми. Ми побачили, що вони шукають житло, тож запропонували нашу квартиру за тією ж ціною, що орендували самі: ми українці і маємо підтримувати одне одного, – сказала Анастасія.

Всі ці містяни, які розповіли «Гречці» свої історії, казали одне і те саме – що відчувають провину, що начебто роблять замало. Мабуть це є однією з вирішальних рис, яке відрізняє українців від росіян: в нас немає відмовки «а що ж я можу зробити», нас єднає переконання – «я зроблю все, що можу». І навіть більше.

Ірина ТРЕБУНСЬКИХ