Пам’ятник Щорсу встояв на п’єдесталі (ФОТО)

З досьє «Гречки» Відкриття 30 квітня 1954 року на перетині вулиць Симона Петлюри та бульвару Тараса Шевченка пам’ятника видатному полководцю стало одним з найпомітніших подій святкування 300-річчя Переяславської Ради. Скульптори Михайло Лисенко, Микола Суходолов і Василь Бородай створювали фігуру Щорса при безпосередній участі … майбутнього президента України Леоніда Кравчука. 20-річний юнак тоді навчався на 2-му курсі Київського держуніверситету, свою роботу «моделлю» сприймав як щось зовсім буденне…

Ініціатива спорудження в Києві пам’ятника Щорсу належить Йосипу Сталіну. У 1936 році Батько Народів видав відповідний указ. Через початок Великої Вітчизняної війни реалізацію проекту довелося відкласти. Перший післявоєнний варіант майбутнього пам’ятника помітно відрізнявся від добре відомого киянам і гостям столиці: Микола Щорс був «безкінним». Пішу скульптуру збиралися встановити на площі Льва Толстого. У 1949 році архітектори Олександр Власов і Олексій Заваров висунули нову ідею, яку ЦК Компартії УРСР постановила втілити в життя на бульварі Шевченка.

Після перемоги Революції Гідності в Україні став набирати обертів процес декомунізації.

Перейменовувалися населені пункти, вулиці і площі, що носили ім’я Миколи Щорса. Київрада, однак, не наважився демонтувати шанований багатьма поколіннями киян монумент, бо той входить до Держреєстру пам’яток нерухомості України.

27 червня Микола Коханівський – командир батальйону ОУН, який бере участь в Антитерористичній операції на Донбасі – за допомогою Facebook закликав своїх прихильників відзначити день народження головнокомандувача Української повстанської армії Романа Шухевича поваленням чергового «комуністичного ідола». Руйнування пам’ятника Щорсу з цієї причини пропонувалося здійснити 30 червня.

Правоохоронців уздовж бульвару було в рази більше, ніж «потенційних руйнівників».

Сам же пам’ятник був в кільці національних гвардійців, поруч стояли спецназівці з касками в руках. З огляду на спеку (у Києві вчора вдень було плюс 34) їм дозволили не одягатися повністю.

Підходи до пам’ятника контролювалися поліцейськими й на обох тротуарах.

Пройшовши через кілька кордонів, я швидко «вирахував» Коханівського: той давав чергове інтерв’ю якомусь телеканалу.
– Так, сьогодні нам не дали знести «червоного командира», який боровся з Українською Народною Республікою, – визнав активіст – Для українців Щорс – це як «Моторола» і «Гіві» в «ДНР». Ганьба нації. Окупаційна влада на чолі з Кличком не поспішає демонтувати ідола і тому відновлення історичної справедливості ми беремо на себе.
– Тобто, будуть ще спроби? – питаю.
– До 24 серпня Їх буде декілька. Ми ж володіємо не одним прийомом демонтажу пам’ятників. І не двома. Або вночі прийдемо. Або взагалі без попередження почнемо його трощити вдень.
– Кого на цьому місті краще потім поставити?
– Тільки Симона Петлюру. Та ви й сам вдумайтесь: вулиця Петлюри, бульвар Шевченко – і раптом якийсь Щорс…

Поруч одягнена в українському національному стилі активістка голосно називає Коханівського «кремлівським провокатором». Мовляв, його акція ні до чого доброго не призведе. З нею вступають в суперечку «помірні» киянки, які цікавляться, кого «активістка проти незаконної забудови» насправді представляє.

– Напевно «заслана», – вимовляє одягнений в чорний мундир зі слов’янськими символами прихильник Коханівського. – Тут їх багато. Тіхарів в тому числі.
Поруч відбувається інша суперечка.

– Мойша, скільки тобі заплатили?! Тільки не бреши, що втираєш «за безкоштовно», – кричить інтелігентного вигляду чоловікові літній українець в головному уборі з тризубом.
– Понаходили і вчать нас, як жити, хто хороший, а хто ворог, – вторить йому мужик в темній сорочці-вишиванці.

«Мойшею» виявляється колишній випускник «мухінки» – Ленінградського вищого художньо-промислового училища ім. Віри Мухіної.

– По-вашому, пам’ятник не варто звідси прибирати? – цікавлюся у незнайомця.
– Він нікому не заважає, – впевнено відповідає співрозмовник. – Я стверджую: це видатний твір монументального мистецтва. Тільки повні бездарності, котрі ні чорта не тямлять, можуть влаштовувати такі скандали. Якщо «бандерівці» вирішать повторити акцію… ну що ж, доведеться й мені привести сюди своїх однодумців. Я як-ніяк радянський офіцер запасу, після військової кафедри рік відтрубив у війську «на солдатській посаді».

Телевізійники, що з’їхалися звідусіль, намагаються «розговорити» кожного одягненого у вишиванку. Зауважую для себе наступну деталь: щойно той, в кого беруть інтерв’ю, починає виголошувати доводи на користь пам’ятника – камери вимикають…

… Через кілька годин біля пам’ятника Щорсу бачу не більше двох десятків поліцейських.

Олег БАЗАК (текст і фото)