Радіо об’єднує: історія про двох радіоаматорів із Світловодська (ФОТО)

Опубліковано . в Статті

Кількість переглядів - 2170

Не зважаючи на поширення соціальних мереж, «фейсбук» 60-х років — радіоаматорство — продовжує існувати. Цією соціальною мережею захоплювалися у всьому світі у другій половині ХХ сторіччя, але досі є тисячі людей, які підтримують зв’язок, послуговуючись короткими хвилями. Ця історія — про двох радіоаматорів із Світловодська, повідомляє "Ukrainer".

r5

Радіоаматори — це люди, захоплені радіозв’язком. У домашніх умовах вони конструюють спеціальні апарати, щоб виходити на зв’язок із колегами з віддалених країн, беруть участь у радіоекспедиціях та змаганнях з радіоспорту. Це явище поширилося на території СРСР в середині ХХ століття, захопивши людей різних поколінь.

Леонід Пасько цікавиться аматорським радіозв’язком вже понад пів століття. У себе вдома, у Світловодську, що на Наддніпрянщині, за допомогою домашньої радіостанції він виходить на зв’язок з українськими та іноземними колегами.

— Мета може бути різна. Одним цікаво зловити зв’язок з різними країнами і отримати підтвердження цього зв’язку. Іншим просто подобається конструювати апарати, які би працювали на тисячу кілометрів. Треті беруть участь у змаганнях, що відбуваються майже кожного тижня у різних країнах.

Розвиток електричних машин і зв’язку на території колишнього Радянського Союзу відбувався поступово. Леонід розповідає, як зароджувався доступ до радіо в Україні:

— Після війни я ще ходив у школу, то у нас не було освітлення. У кінці 50-х років провели низку заходів щодо реформи всього господарства країни. Протягнуті були електричні проводи, електростанції. З’явилося освітлення, зв’язок. Розпочалися державні програми, коли людям почали продавати мотоцикли, автомобілі, приймачі. (До того часу не продавали.) До 1954-56 років, якщо ви мали радіоприймач, ви повинні були його реєструвати в державних органах і бути на обліку.

Радянський YouTube чи SoundCloud

«Балтика» — улюблений радіоприймач Леоніда. Це була латвійська розробка, що виготовлялася у 1954-57 роках за німецькими післявоєнними схемами на заводі у Ризі.

Радіоаматорство було поширеним захопленням тогочасних підлітків. З 1930-го по 1941 рік в УРСР видавали щомісячний науково-технічний журнал «Радіо», де публікували тематичні матеріали та схеми конструкцій техніки, якими аматори потім обмінювалися. (У СРСР такий журнал виходив з 1924 року.) Молодь, яка володіла саморобним магнітофоном або програвачем, могла транслювати музику.

— Популярний на той час музичний твір — «Королева краси» Мусліма Магомаєва чи «Girl» гурту The Beatles — міг за одну добу розповсюдитись із Москви по всій території Радянського Союзу до 1968 року. По всьому Союзу були гуртки юних техніків, кожен школяр на зекономлені гроші міг собі купити найпростіший радіоприймач-конструктор. Усі вчилися паяти. Це підвищувало рівень технічної освіченості молоді. Тривав цей процес до самого початку «Празької весни», коли чехи під час повстання використовували короткі хвилі.

1968 року в Чехії відбулася низка протестів проти радянського впливу, що отримали назву «Празька весна».

У цих подіях брали участь і радіоаматори. Щоб унеможливити подібний опір в СРСР, комуністична партія вирішила знищити цей рух, який відродився лише згодом, у 1971 році.

Для того щоб стати радіоаматором та отримати ліцензію, у період панування комуністичного режиму потрібно було пройти перевірку, яка тривала близько двох років. Перевіряли, чи знає кандидат механізми техніки, чи має зв’язки за кордоном, чи не відбував військову службу за кордоном.

Сьогодні, щоб займатися радіотехнікою, також потрібно мати належний дозвіл – ліцензію національної адміністрації зв’язку. Окрім ліцензії, адміністрація присвоює кожному учаснику позивний. За допомогою позивних радіоаматори ідентифікують один одного.

Механізм передачі зв’язку

Сполучення з різним країнами відбувається завдяки радіохвилям, що відрізняються за довжиною. Ці хвилі бувають наддовгими, довгими, середніми, короткими та ультракороткими.

Короткохвильовий діапазон наразі використовують для радіомовлення, а також для аматорського і професійного зв’язку. На початку існування радіо короткі хвилі вважали малопрактичними, тому весь цей діапазон надали для експериментів аматорів-ентузіастів.

Для того щоб встановити зв’язок з іншою країною, потрібна окрема антена. У Леоніда є декілька високочастотних антен для зв’язку з далекими країнами: Австралією, Японією, США. Має також дві антени для низьких частот: одна — для зв’язку в радіусі 1000 кілометрів, а друга — близько 5000 кілометрів.

— Чому радіоаматорством захоплюються? Воно дуже схоже на збирання грибів, на полювання і таке інше. Людина сидить в ефірі і чекає, доки виникне канал зв’язку, наприклад, з якимось далеким островом. І потім, використовуючи цей момент, проводить зв’язок, отримує QSL-картку і пишається цим.

QSL-картки підтверджують двосторонній радіозв’язок між аматорськими станціями або приймання слухачем сигналу радіостанції. Типові QSL-картки за форматом схожі на листівки, їх можна надсилати звичайною або електронною поштою.

Леонід Пасько пояснює, що швидкість та якість радіозв’язку може залежати від багатьох природних факторів. Зокрема, від розташування сонця протягом доби, пори року та інших зовнішніх впливів:

— Електромагнітні хвилі Сонця бомбардують повітря, розбивають його на йони і електрони. Утворюються іонізовані хмари. І от сигнал з моєї станції у Світловодську вдаряється у хмари, як у дзеркало, відбивається і попадає в Токіо. І тоді я чую їх у Японії відмінно.

Радіоаматорський зв’язок — це певною мірою змагання: хто який канал зловить; чи це буде з’єднання з далеким островом або віддаленою країною?

Оскільки Леонід переважно має справу з короткими хвилями, зв’язок з’являється періодично. Тому важливо встигнути спіймати момент появи сигналу. Чоловік пояснює, що різні шари іоносфери по-різному впливають на поширення сигналу в діапазоні коротких хвиль:

— Існує шар D, поглинальний шар для радіохвиль. Цей шар не пропускає сигнал, а навпаки, поглинає його. І для того, щоб ми зв’язалися, наприклад, з Великобританією, треба, щоб не було поглинання шару D і щоб був відбиваючий шар E.

Якщо у радіоаматора немає комп’ютерної програми, яка контролює появу сигналів зв’язку, йому залишається постійно бути напоготові і самотужки моніторити ефір.

— Буває, приходять сигнали від Японії. Можуть сигнали прийти зі Сходу, а можуть — із Заходу. Різні шляхи проходження. Ну, це ціла наука.

r

Леонід

Знайти будинок Леоніда у Світловодську нескладно: ще здалеку видніються величезні антени на даху. Перший приймач він сконструював, коли навчався у 8 класі. Тоді радіоаматорство було певною субкультурою.

– Я народився ще за Сталіна, а в школу пішов, коли почалась інша епоха: сталінізм критикували, з’явилися певні свободи. Діти у школах почали мандрувати хвилями ефірів. Молодь потягнулася до нових знань, які раніше були забороненими. The Beatles чи The Rolling Stones були забороненими, але на короткохвильових частотах їх заборонити не могли.

Леонід захопився зв’язком завдяки своєму сусідові, який мав удома радіоприймач.

— Одного разу сусід показав, що у звичайному динаміку, який на стіні висить, можна включити звукознімач, перемикати на мікрофон — і він говорить. Це був страшний шок. А коли показав, що туди ще можна вставити три проводи і говорити зі своїми однокласниками, то це вже почалася хвороба. Радіоаматорська хвороба. У нашому класі було хлопців, мабуть, дев’ять. З них, мабуть, семеро захопилися радіо.

Після навчання на історика у Дніпрі (раніше — Дніпропетровськ. — ред.) Леонід ремонтував атомні підводні човни на Далекосхідному заводі «Зірка». Військову службу проходив на флоті у Севастополі. За його словами, на флоті постійно був брак радистів. Відтак зв’язківець мандрував Середземним та Чорним морями, Болгарією, Грузією, Сирією, Алжиром, Єгиптом та Гвінеєю.

r2

Коли СРСР очолював Йосип Сталін, радіоаматорам було непросто – вони зазнавали утисків та репресій. Зв’язок був під контролем влади, а власник незареєстрованого радіопередавача вважався шпигуном. Ситуація дещо змінилася після приходу до влади Микити Хрущова:

— При Хрущові настав гарний період, але батьки жили ще у страху. І от приходжу я одного разу додому, дивлюся — моєї «Балтики» немає. Виходжу і бачу, що на городі догорають її залишки. Батько працював весь час у полях і не знав про моє хобі, а якось прийшов, дізнався, розібрався, то у нього виник вже рефлекс. Що це ж зв’язок, радіо, радисти і таке інше… Далі від гріха він порубав приймач на частини і спалив.

Якби не прикра ситуація зі спаленим приймачем, вважає Леонід, радіоаматорство могло б і не перерости у довготривале захоплення:

— Якби батько його не спалював, я би, можливо, цим радіо наситився і забув за нього. Але ж чого не вільно, те й кортить. Це хобі переросло в таку «хворобу» на все життя. Ну і радіо допомагало, кругом допомагало.

Навколо захоплення радіоаматорством сформувалася ціла спільнота. У будь-якому місті прихильники радіо можуть знайти один одного за встановленими антенами.

— Якщо я десь іду і бачу натягнуту антену, я заходжу до цієї людини. Знаю, що це мій собрат по хобі.

З Росією також існує зв’язок, щоправда, за контрольованим регламентом. Релігійні та політичні питання у такому випадку не обговорюють. Спілкування з росіянами залежить від географічних широт:

— Видно, що війна інформаційна є. А так, звичайно, як спілкувались, так і спілкуємося. Ви ж бачили, як із Бєлгородом спілкувалися. Вони співчувають. Особливо ця глибинна Росія – Тамбов, Нижній Новгород – ну то взагалі вони теплі в спілкуванні. А сюди, ближче до нас – Краснодар, Бєлгород, Воронєж – фактично є й українці, які забули мову свою, відірвалися.

«Пласт»

У Світловодську Леонід Пасько багато років викладав історію у школі. Педагог згадує, як 1995 року дізнався про «Пласт» — національну скаутську організацію України, що опікується вихованням молоді. Перший пластовий табір чоловік відвідав у місті Болехів, що в передгір’ях українських Карпат. З того часу активно розвивав «Пласт» у Світловодську. Для нього цей рух є ідеально відпрацьованою системою виховання людини.

— Школа — це, мабуть, 10 % від того, що може дати дитині «Пласт». Діти, які пройшли «Пласт» у Світловодську, створили стійкі сім’ї, закінчили навчання і успішні в житті. Вони не створювали проблем ні для своїх батьків, ні для своєї держави. І ні від кого не потребують допомоги, ще у них можна просити допомогу.

Із «Пластом» керівник розробляє краєзнавчі маршрути, водить дітей в гори, влаштовує ночівлі біля моря, організовує велосипедні, літературно-виховні та археологічні табори. Таким чином світловодський пластовий осередок побував і у визначних козацьких місцях Наддніпрянщини: у місті-резиденції гетьманів Чигирині, рідному селі Богдана Хмельницького Суботові, на могилі отамана Івана Сірка в Нікополі.

Полюбити Україну можна лише через її пізнання, говорить Леонід. Для того, щоб діти могли безпосередньо досліджувати свою країну і відчувати причетність до неї, він і почав організовувати походи:

— Щоб дитина стала патріотом, повези її в гори, щоб вона в смерековому лісі походила. Дай їй можливість зібрати там чорниці, вишні, полуниці, дай їй контакт із землею, на якій вона живе. Познайом її з надбанням людей цієї країни. Дай їй якісне: музику, літературу, фільми. І не треба їй про Україну розповідати. Вона вже в неї живе – в її тілі, в її крові.

Для походів в гори Леонід навіть сконструював спеціальний пристрій для приймання та передачі сигналів — трансивер. Цей відносно невеликий за розміром прилад дозволяє радіоаматорам працювати в польових умовах.

Керівництво місцевим ”Пластом” чоловік поєднує із заняттями радіогуртка. Працюючи як педагог-організатор з 80-х років, він навчає дітей шкільного віку електроніці та намагається знайти підхід до кожного учня.

— У дітей більше інтерес в самому конструюванні, а спілкуватися за допомогою радіозв’язку у них уже немає потреби. Більшість дітей, що приходять у гурток, починаючи десь із третього класу паяльник можуть тримати в руках. Всі хлопці, які були в моєму гуртку, можуть і конструювати, і робити на радіостанції.

Леонід захоплює своїм хобі учнів, яких навчає у гуртку:

— Змінити світ – це вкласти свою працю в цей світ, тобто відчути, що не даром проходять дні. Це виконувати свої обов’язки перед родиною, перед суспільством. Ну і допомагати, по можливості, дітям. Я міг працювати на радіозаводі регулювальником апаратури за 200 гривень, а пішов за 90 гривень вести гурток.

Учні гуртка щороку беруть участь у події Jamboree On The Air (JOTA), яку організовує міжнародна скаутська організація. Це альтернативні зустрічі скаутів, що відбуваються кожні треті вихідні жовтня. JOTA у 1950-х роках започаткував англійський пластун-радіоаматор Леслі Мітчелл. Спілкуючись за допомогою короткохвильових станцій, учасники джемборі обмінюються досвідом та знайомляться зі світом електроніки. Одночасно із джемборі на радіохвилях проходить Jamboree on the Internet (JOTI).

— Це зустрічі в ефірі скаутів з усього світу. Не обов’язково на радіохвилях, це може бути Skype, Twitter, все інше… Тобто така міжнародна зустріч, де дітвора обмінюється враженнями від прожитого року: хто де був, де мандрував, з ким познайомився.

Леонід вважає, що останніми роками місцевий «Пласт» втрачає популярність.

— Коли ми починали, організація дитячого відпочинку була для батьків головним болем. А ми, навіть зі скромними засобами, могли дати дітям організоване дозвілля. Зараз батьки уже можуть з дитиною поїхати в Грецію, Туреччину, ще кудись віддати. Раніше, віддаючи свою дитину в «Пласт», мама погоджувалася, що пластування – це мокрі ноги, мозолі на спині, безсонна ніч, комарі… А зараз мами прагнуть дитину в комфорт десь відправити.

Заборонена література

У радянські часи Леонід Пасько долучався до самвидаву — одного з видів дисидентського руху, що полягає у виданні поза цензурою літературних, філософських і суспільно-політичних творів. Чоловік згадує, що докладав неабияких зусиль, аби знайти подібну літературу і втамувати духовний голод.

— У магазині цю літературу не можна було купити — лише в самвидаві. Бачите, яку колосальну роботу люди робили. Зараз це все є в продажі, люди можуть читати.

Особливо складно було знаходити філософську та історичну літературу. Тогочасним джерелом важкодоступних текстів для нього була бібліотека у Москві.

— Для того щоб вивчити історію свого краю, я змушений був виписувати в бібліотеці імені Леніна в Москві копії праці історика Дмитра Яворницького. Опис Дніпра, видання «Запорожжя в залишках старовини і переказах народу». За те, що ви читаєте історію України і маєте екземпляр книги Михайла Грушевського, у той час могли покарати.

Леонід має власну колекцію самвидаву – сфотографованих і передрукованих заборонених у СРСР книжок. Водночас чоловік почав цікавитися індійською філософією та народною медициною. Виховуючи трьох дітей, він вивчав методи лікування травами та позами йоги — асанами. Наприклад, при захворюваннях горла використовує позу лева. У місті його вже давно називають «йогом».

— Кожна людина бажає чого? Простору і свободи. Простору, в якому вона працює. А простір і свобода пізнання були обмежені.

r4

Геннадій

Леонід Пасько захопив радіоаматорством свого друга і сусіда Геннадія Кравченка. У 18 років Геннадій отримав травму очей під час роботи у шахті і з того часу став незрячим. Леонід працював учителем історії у школі, де дружина Геннадія Світлана була бібліотекаркою. Від неї Леонід дізнався про те, що Геннадій з дитинства захоплюється радіо і має свою «Балтику».

Попри відсутність зору, Геннадій вивчає мови та активно спілкується зі світом за допомогою радіо. Уже з травмою йому вдалося закінчити навчання в педагогічному інституті. Спочатку навчався самостійно за допомогою шрифту Брайля, а згодом Світлана почала допомагати чоловікові вивчати мови, читаючи вголос підручники.

Ще працюючи у шахті, Геннадій сконструював радіоприймач, завдяки якому можна було чути на відстані 190 кілометрів. Для Геннадія радіоаматорство — це основний інструмент спілкування зі світом, що вимагає знання багатьох мов. Наразі Світлана допомагає чоловіку вивчати італійську та арабську. Німецьку та англійську мови Геннадій засвоїв раніше, а далі планує вивчати іспанську та французьку.

З іноземцями Геннадій зазвичай спілкується англійською. Друзів-японців вітає японською, а продовжує спілкування англійською. З італійцями намагається розмовляти їхньою мовою.

— В основному я люблю з італійцями розмовляти, мені більше з ними вдається. Іспанців дуже мало, німці є, особливо східні німці більше розуміють російську мову і стараються покращити свою ж мову.

За роки захоплення радіоаматорством Геннадій зібрав колекцію далеких зв’язків. Одного разу йому вдалося на 2-3 хвилини зловити зв’язок з островами неподалік Нової Зеландії. Також удавалося налагодити зв’язок з островом Калімантан у південно-східній Азії та Австралією. Набагато рідше можна вийти на зв’язок з радіоаматорами з країн Північної Африки, Монако, Іраку та Йорданії.

r3

G

Сподобалася стаття?

Реклама

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити