Статті

Як проходило розкуркулення на Кіровоградщині: історичні хроніки

. 11129

У рамках спільного проєкту із Національним музеєм Голодомору-геноциду – «Розкуркулення: як сталінський режим знищив українське вільне селянство» – Радіо Свобода розпвідає історії розкуркулення із усіх регіонів України. Серед них і Кіровоградська область.

583D0EFA 9A7A 42A6 8B27 5F135445BCDE cx2 cy24 cw88 w1023 r1 s

Розкуркулення селянського господарства. 1930-ті роки. Україна. Фото з архіву ЦДКФФА України ім. С.Г. Пшеничного

825209E9 86BC 441B A1AC 4657F0387332 w650 r0 sЗгідно зі сталінською директивою «​ліквідувати куркулів» та постановою Політбюро ЦК ВКП (б) СРСР «Про заходи щодо ліквідації куркульських господарств…» від 30 січня 1930 року​, у селян не лише відбирали усе нажите тяжкою працею майно, як показують архівні документи та розповіді свідків, над ними ще й знущалися.

Історію своєї родини розповів і працівник Державного архіву Кіровоградської області, історик-краєзнавця, члена Національної спілки краєзнавців України Іван Петренко.

У своїх книгах «Відібране життя (розкуркулення на Кіровоградщині)» і «Розкуркулення та інші суспільно-політичні процеси на Олександрівщині в 30-х рр. ХХ ст.» дослідник показує – на основі документів Державного архіву Кіровоградської області, частково документів Державного архіву Черкаської області, а також матеріалів колег-краєзнавців​ та розповідей свідків, – який фізичний та моральний терор чинила комуністична влади проти селян Кіровоградщини напередодні колективізації та під час розкуркулення.

Ось що пише дослідник.

Усвідомлений терор комуністів щодо хліборобів

«Наприкінці 20-х на початку 30-х років ХХ століття до фізичного та морального терору щодо хліборобів комуністична влада вдавалася цілком усвідомлено, прагнучи муками приречених якомога переконливіше вплинути на свідомість та поведінку решти селян, домагаючись при цьому від українців абсолютної покори та лояльності.

Доказів цьому є достатньо.

Так, сільський актив с. Бурти Новомиргородського району на чолі з головою сільради, комуністом Коваленком застосовував до односельчан, за несплату ними боргів, тортури: «Мусія Бруковського, Макаря Козового, Івана Іщенка…опускали в колодязь, і тоді виймали мокрого і на морозі заставляли рубати дрова; закладали між двері пальці, щоб признався: «Де ти дів хліб? Де твій хліб?».

Член президії Маловисківського РВК Газетчиков, член РВК Бабич, активіст Фугель в с. Паліївка «били середняків, погрожували зброєю, заарештовували, наливали води в чоботи й тримали на морозі. Коли один бідняк наважився суперечити – йому причепили ярлик «куркульський попихач».

В село Димине Новоукраїнського району прибув уповноважений Зінов’ївського (нині м. Кропивницький) ОВК Артюхін. Типовою у ставленні до селян була така поведінка комсомольця Артюхіна: на селян кричав, вимагав ставати перед ним по стійці «Смирно!», забороняв йому суперечити, вдаючись до команди «Не разговаривать!». А потім зробив спробу зґвалтувати сільську дівчину.

Макара Андрійовича Загороднюка з с. Стефанівка Вільшанського району – сина розкуркуленого, активісти водили босим по снігу, били та всіляко збиткувалися. Не витримавши такої наруги та знущань, молода сім’я Загороднюків – чоловік та дружина вчинили самогубство.

У скарзі на ім’я голови Зінов’ївської міськради від Григорія Свиридовича Позивая, датованої 28 груднем 1931 року, наводиться факт знущання над його матір’ю якогось «представника», який прийшов вилучати решета, але мати відмовилася їх віддавати, то «представник» «…забрав решета, і матір зовсім роздягнуту і босу повели у сільраду, вкинули її в погріб у холодний, і вона там сиділа двоє суток і страшно простудилася».

Розкуркулюючи жителя с. Губівка Компаніївського району Біловуса сільський активіст – комсомолець Григорій Антонович «…прив’язав власноруч старого за ноги до коня і потягнув до річки. Товариші по комсомольському осередку з реготом допомагали товкмачити старого в ополонку».

В селах Буланівка, Дубова, Гаївка, Лозуватка, Новогригорівка, що неподалік Зінов’ївська, місцеві активісти Сухоребренко Т., Дігтяренко Оксана, Довгий О., Сухоребренко В., Яровий М., Катеринич М., Грішнов І. та ін. «в сильні морози господарів роздягали, змушували стрибати в ополонку, опускали в колодязь – «купали», чіпляли людям на спину плакати, каталися на «куркулях» верхи та били їх».

Знущання над жінками та дітьми

У с. Хмельове Маловисківського району при розкуркулюванні господарства Свирида Бабенка «його дітей комуністи виводили на мороз, прив’язували до стовпа, вимагаючи, щоб ті зізналися, куди батько заховав хліб».

У дитячому віці неймовірних моральних та фізичних знущань зазнала при розкуркулені її сім’ї Мотрона Семенівна Гвалтюк з с. Солгутове Гайворонського району: «Восени 1932 року, коли вже було холодно, прийшли т. зв. «буксири» – сільські активісти. Забрали не лише продукти, а й усі речі, одяг, корову, коней. Батько на той час дуже захворів, то його, лежачого, винесли на ліжку на морозне подвір’я та ще й ковдру здерли. Хату нашу замкнули, але ми відчинили ввечері двері і занесли батька до житла. Але батько ще й дуже застудився і через два дні помер. Дуже скоро від голоду померла й мама».

В с. Омельник Онуфріївського району в 1930 році до розкуркулення призначили сім’ю Чорного Михайла. Сам Михайло в 1928 році був заарештований і засланий на 5 років «на Соловки», дома залишилися дружина та троє дітей: 16, 9 та 6 років.

Хвору жінку з двома дітьми (старший син напередодні втік) стягли з печі, кинули у віз й разом з іншими сім’ями «куркулів» повезли на станцію Щаслива, де вже стояв товарний поїзд. Конвоїр, побачивши тяжко хвору жінку, сказав: «…ця баба зі своїм виводком і тут здохне, нема чого з нею морочитися!». Жінка повернулася до села, але хату вже відібрали, тож довелося їм тулитися по сусідах.

У с. Мощеному Гайворонського району селянку «Мотрону, по чоловіку Зенониху» сільські активісти безпідставно вигнали з хати, повалили піч і навіть зняли зі старої кожуха. В Парфенія Скрипника, який зачинився в хаті і чинив опір активістам, знесли солом’яний дах, відібрали кожуха, свитку та інше майно. У господаря Дем’яна Бойка розібрали дерев’яний дах, який використали для будівництва колгоспної конюшні. Євгенію Продан з чотирма дітьми «розкуркулили» так: вигнали з хати, тож жінка була вимушена викопати в кінці села землянку і там проживала. Двоє її дітей померли з голоду, а двоє згодом загинули на фронті – ці факти зберіг завідувач громадським музеєм с. Мощене Павло Муржак.

У с. Ворошилівка (нині Олександрівка) Олександрійського району влада, розкуркулюючи господарства односельців, палила куркульські хати.

Особливою «пристрастю» до цього відзначався активіст М. Лисянський (в роки нацистської окупації не евакуювався, тож продовжував жити у селі, проте весною 1942 року був заарештований, за доносом місцевих жителів, та страчений німцями).

В с. Могильному Гайворонського району сім’ю Гасюка О.С. в 1932 році виключили з колгоспу та розкуркулили. Вночі «активісти» вигнали його сім’ю на мороз. Біля хати поставили ікони, а дітей посадили на сніг, щоб вони молилися Богу…

Дочку О. С. Гасюка Віру, як дитину «ненадійного елемента», виключили з 5-го класу місцевої школи. Активісти села вимагали «негайно вигнати з комсомолу та школи» сина «куркуля Меркурія Г. Г. з Петрівського колгоспу Знам’янського району», який «сина свого учить в Знам’янській школі».

В с. Губівка Компаніївського району управління ТСОЗу заштовхало «куркулиху» Момот Ярину – матір чотирьох малолітніх дітей – в «пустий сарай до відв’язаного злого бугая, – згадував син нещасної Момот П. Г. – На ранок відкрили двері: мама лежала вся в піні під знеможеним бугаєм – він застряг рогом між каменями стіни, вибився із сил і тільки густа піна скапувала з його ніздрів. Матір відлили водою: вона опритомніла, але ненадовго… На Соловки нашу родину везли вже без неї, вона незабаром після тієї ночі померла».

У багатьох випадках свідками, а то й учасниками розкуркулення, були вчителі та учні місцевих шкіл, яких приводили до подвір’я, визначеного владою як «куркульське», та яким відводилася роль не як статистів, а сили, здатної створити вигуками, співанням «революційних» пісень, різноманітних частівок, сильний психологічний тиск на приречених селян, їхніх дітей.

«Наш клас, – ділиться спогадами Нестор Удовиченко, – 26 людей, з червоним прапором привели до сільради (с. Федосіївка Компаніївського району) з піснею:

«Эй, живо, живо даеш коллективы!

Комунны поскорее, чтоб было веселе!».

Завели нас у двір до одного селянина. Стоїмо у дворі, а в хаті чуємо крик, плач дітей і жінок. Там активісти описували «добро» хатнє… Виносили рядна, подушки, одяг і везли все це у сільраду… Хазяїна, його сім’ю, в тому числі трійко діток дошкільного віку, матір їхню і стареньку бабусю повантажили на підводу і відправили до Компаніївки».

В с. Губівка Компаніївського району сім’ю Шовкоплясів «куркулили» так: «Санний поїзд (з активістами) підкотився ще зранку. … Комсомольці пурхнули з саней і кинулися у подвір’я. В розчинені сінешні двері полетіли рядна, подушки та інші домашні пожитки. Двоє комсомольців, вхопивши напіводягненого Шовкопляса, витягли його на ганок. За годину на подвір’ї залишилися тільки дві руді собаки. Валка рушила. Напівзодягнену родину Шовкоплясів – дружину і двоє дітей погнали за село. Дружина, важко ступаючи, час від часу підхоплювала дітей, що ненароком спотикалися і падали в сніг. За селом їх разом з іншими попровадили до міста».

В с. Петрове (нині селище Петрове) бути розкуркуленими випало на долю сім’ї Олександра Гавриловича Реви. Про ці трагічні події згадує його донька Ольга Олександрівна Дубина – єдина вціліла душа з родини Ревів. У 1931 році родина налічувала шість осіб: двох батьків та четверо дітей (батьки та троє дітей загинуть впродовж 1932–1933 років).

«На подвір’я завалився гурт активістів. Серед них – недалекі сусіди і ті, з ким батько парубкував, гуляв на досвітках. Зайшли до хати. З полу і печі (пристанища малечі) на долівку, покриту соломою, полетіли подушки і рядна. Нових не було. Забрали все. Перевернули вміст скрині. Відібрали вироби з фабричної тканини, склали на стіл. Заглянули до комори, погреба. Вивели коня, корову і телицю, викотили воза, витягли плуга, розпашника, борони… Другого дня Реву, як злісного ворога колективізації, відправили до П’ятихаток», – свідчить Ольга Дубина.

В дитячому віці зазнала розкуркулення Антоніна Михайлівна Балашова (дів. Полєтаєва), сім’я якої проживала в с. Покровка Аджамського (нині Кіровоградський) району: «Пам’ятаю той вечір… Бачимо у вікно – їде підвід з десять: з прапором, з піснями – прямо у наш двір. І – почалося. В погребі забрали все: картоплю, буряки, моркву, помідори й огірки квашені (розсіл тільки злили), на горищі була квасоля, насіння соняхове – забрали… Усі батькові й материні речі разом із сундуком забрали, сепаратор, яким молоко віяли… Корова з череди прийшла – не пустили у хлів, кури тільки на сідало вилізли – в мішки їх, у мішки…Я тримала маленьку сестричку на руках, одіялом байковим загорнуту – забрали одіяло! А попереду ж зима. Ми голі й босі!».

Атмосфера жаху

Атмосферу, яку створили більшовики в українському селі на початку 1930-х років, характеризує лист жителя с. Аджамка Зінов’ївського району Івана Павловича Макаренцева, якого він написав особисто Сталіну. Лист має дату: 13.02.1930 року. Його оригінал зберігається в Державному архіві Кіровоградської області.

«Тов. Сталин! К дополнению к заявлению моему на Ваше имя от 25.1. 30 г. ответа не последовало. Широко описанные мною ужасы еще только увеличились: издевательства, убийства, все крестьяне беззащитные мученики. Ночи в селе тяжелые, нарушены дикими криками, угрозами, выбиванием дверей, биением в окна до потрясения стен хижин. Крестьяне как тени поделались, их мучат и убивают…

Для усугубления страдания народа заявлено чинами штаба, что ни центр, ни прокуратура, ни сельсовет власть, а подлинная власть есть штабы. Штаб его председатель Проценко Петр и его сподвижники, которые избивают людей до смерти. Я, как свидетель убийства невинного гражданина, от ужаса спасся бегством, прибыл в Зиновьевск, где скитаюсь голодный. Такое явление далеко ненормальное, что делается на местах, не подлежит описанию.

Я не могу явиться в родное село, где мучат и убивают без вины несчастных крестьян…», – писав Йосипу Сталіну селянин Іван Макаренцев.

Під листом аджамського селянина міг би підписатися ледь не кожен тогочасний житель кожного українського села та хутора – атмосфера жаху та насильства перетворилася на типову та повсякденну».

***

Історик-краєзнавець Іван Петренко у своїй роботі із раніше засекреченими архівними джерелами, серед іншого, також дослідив, в яких умовах розкуркулених депортували у Сибір та у Архангельську область Росії, що із українськими селянами відбувалося у депортації, а також окремо фокусувався на дослідженні доль дітей до 6 років із родин розкуркулених.

Поширюйте

Коментуйте


Реклама