Повномасштабне вторгнення змусило мільйони українок евакуюватися в інші країни, рятуючи не лише себе, а й дітей, батьків, хворих близьких. При цьому вони іноді стикаються із осудом від тих, хто залишається в Україні: їх засуджують, якщо вони мають буденні радощі, якщо діляться своїми переживаннями, якщо просять поради і підтримки.
Звідки з’являється бажання засудити своїх же землячок, який соціальний і психологічний аспект на це впливає – в цьому «Гречка» розбиралася із соціальним психологом Олегом Покальчуком та психотерапевткою Анастасією Сальниковою.
Ілюстративне фото
Як українки стикаються з хейтом
Після шоку перших місяців повномасштабної війни у соціальних мережах можна зустріти необґрунтовані звинувачення українців проти своїх же та дискримінаційні узагальнення. Наприклад, проти чоловіків, які не мобілізовані та залишаються працювати у тилу, проти мешканців західних областей чи східних областей, проти жінок в армії, проти переселенок і біженок.
Часто подібні наративи просувають російські ботоферми, намагаючись посіяти розкол всередині українського суспільства. Та іноді їх підхоплюють і посилюють самі українці й українки. Наприклад, львівська мисткиня з нікнеймом abrikos_abrikosovy в інстаграмі у серпні опублікувала карикатурні зображення українок, які виїхали за кордон через війну. При цьому заявила, що карикатури ґрунтуються на заявах декількох конкретних українок, від яких подібні фрази художниця «чула особисто». Проте малюнки зображають не конкретних людей, а узагальнюють та знецінюють загалом українок, яким довелось покинути дім.
Скріншот
Спання на підлозі евакуаційних поїздів, пошуки перевізників через кордон, серед яких можуть бути шахраї та торгівці людьми, проходження бюрократичних коридорів в незнайомій країні, пошуки житла і роботи, опіка над дітьми, старшими рідними – попри всі ці випробування українки закордоном знаходять ще й можливості волонтерити, виходити на мітинги, зупиняти вантажівки з товарами до країн-агресорок, підтримувати рідних, які залишилися в Україні тощо. Тож чому деякі засуджують співвітчизниць?
Звідки з’являється ненависть проти своїх же
Як пояснила психотерапевтка Анастасія Сальникова, більшість українців і українок переживають колосальний рівень фрустрації та болю в умовах війни. І цей рівень неусвідомлений, адже усвідомити його у гострій фазі дуже складно. Відповідно ця фрустрація має знаходити вихід – хтось вдається до конструктивних способів її спрямування, як то донати на армію, волонтерство, робота. А у когось фрустрація виливається у роздратування, страх, заздрість, напади на рідних. Це нормальні процеси переживання фрустрації нашою психікою, втім деякі з них більш ефективні та екологічніші за інші.
За словами психотерапевтки, у ситуації військової агресії проти нашої країни природно переживати великий обсяг злості. Втім, цивільні, не маючи можливості зі зброєю в руках нищити ворога або якось інакше вплинути на нього, іноді не відстежують, перенаправляють цю злість і біль, нападаючи на ту людину, яка просто ближче або менш захищена – сусідка, рідня або ж незнайома людина у соцмережі.
«От я злюся на ворогів, проте не можу на них напасти. І якщо людина не відстежує це за собою, то тоді справді здаватиметься, що це сусідка вас розчарувала чи розізлила, хоча насправді це зовсім не сусідка винна у вашому болі».
Інший варіант, чому людина може нападати у соцмережах на українок, які врятувалися від бойових дій за кордоном, це заздрість. Людині болить, що ось вона не може виїхати, не має достатньо грошей, не може емоційно дати дозвіл собі відпочити під час війни. І коли бачить, що хтось інший начебто «менше страждає», або дозволяє собі відпочинок – ту ж каву зранку, екскурсію абощо – то це викликає заздрість і підштовхує до необґрунтованих звинувачень.
Також причиною агресії може бути страх. «Наприклад, людина боїться, що ті хлопці і дівчата, які нас захищають, можуть демотивуватися через те, що інші відпочивають. Або що ці гроші людина могла витратити на підтримку армії, а не на себе – і з’являється страх, що підтримки недостатньо і через це є загроза», – пояснила експертка.
Хоча насправді людина не знає, скільки інша перерахувала коштів чи якимось іншим чином підтримує Україну.
Також людина може виливати у гнівні коментарі невиражене почуття… вдячності. Наприклад, людина відчуває вдячність до захисників і волонтерів, проте соромиться чи не знає як її висловити. При цьому чиюсь буденність, яка не пов’язана із війною, така людина може сприймати як знецінення зусиль армії та волонтерів. І через це може виливати агресію на людей, що вони начебто недостатньо живуть війною, вважаючи, що таким чином вона якось допомагає армії та волонтерському руху. Хоча це не так.
«Зараз у моїй практиці трапляється, що людина приходить, а в неї всередині все бурлить. І вона думає, що причиною є щось одне, але потім виявляється, що зовсім інше. Але якщо людина не відстежує причини свого стану або не звертається до психологічної підтримки, де допомагають розібратися, то людина просто відігрує свій стан через звичні способи, зокрема і через агресію», – поділилася психотерапевтка.
Це вираження своїх переживань через агресію приносить полегшення, проте тимчасове, попереджає Анастасія Сальникова.
«Тому якщо у вас тягнеться рука написати гнівні коментарі або вилити агресію на того, хто насправді не становить загрози – краще запишіться до психотерапевта чи на групу підтримки», – радить експертка.
Потерпілі пишуть постраждалим: соціальний аспект звинувачень
Як пояснив «Гречці» соціальний психолог Олег Покальчук, найбільше люди висловлюють претензії до тих, про кого вони менше за все знають, тож коментарі в соцмережах стають для цього зручним майданчиком.
Українки, які виїхали за кордон, сприймаються тими, хто залишається в Україні як такі, що можуть успішніше реалізувати свої життєві стратегії.
«Тим, хто лишилися, здається, що саме у них тут біда, а інші просто виїхали. Такі звинувачення справді мають емоційний характер, а не раціональний. Бо будь-яке раціональне наближення до об'єкта критики зменшує цю критику, адже у людини є причина їхати. Адже насправді ці люди виїхали не як туристи і не від хорошого життя», – зауважив він.
За словами експерта, українцям і українкам, особливо старшому поколінню, важко зважитися на виїзд з рідної домівки.
«Переїхати для українця – це зусилля. Тому жінки, які не виїжджають, хоч і мають таку можливість, обирають очевидні незгоди перед неочевидними перевагами: синиця в руках – а не лебідь за кордоном. Молодші українці більш європейські, у них відкриті кордони, тож переїзд не викликає такого страху, як у старших», – каже соціальний психолог.
Із точки зору суспільної моралі, вивезення дітей, старших людей або хворих за кордон і піклування про них є безумовно правильним. Водночас ті, хто не змогли чи не наважилися виїхати, можуть вважати, що ось у тих же дітей, які опинилися за кордоном, буде краще майбутнє.
«Жінка, яка залишилася, уже вибудовує щасливе життя для дитини тут. І цей конфлікт може породити розпач, заздрість», – пояснив Покальчук.
Соціальний психолог зауважив, що часто критика людей, які виїхали, мотивується виправданням власної поведінки у тих, хто не виїхали. Тобто людина прийняла рішення не виїжджати, а щоб пояснити це собі морально прийнятними мотивами, починає засуджувати тих, хто на цей крок зважився, знецінюючи їхні проблеми.
«Такого роду хейтерство підвищує самооцінку людям. Вони критикують людей, які виїхали, як ситуативні подразники, що ставлять під сумнів стабільність їх особистого життя. Це неприємно, але це не деструктивно. Хоча в деяких випадках це може послугувати тригером для тих, проти кого засудження спрямоване. Людська поведінка сформована таким чином, вона працює над підвищенням стабільності себе, або найближчого оточення та соціуму», – додав він.
Щодо того, чи ці нападки у коментарях на українок за кордоном можуть роздмухуватися російськими ботофермами, то Олег Покальчук зауважив, що в межах гібридної інформаційної війни Росія зазвичай збільшує і викривляє існуючі соціальні проблеми, гіперболізуючи їх. Наприклад, намагатися висвітлити проблему біженства українців в інших країнах як тягар для інших країн, а українців – як нахабних і лінивих.
«З оглядом на загальну динаміку наших біженців та переселенців, ця стратегія видавлювання українців в Європу, а Європа начебто від цього стогнатиме – вона не працює. Тому люди вже шукають роботу, соціалізується та намагається розв'язувати проблему», – додав він.
Соціальний психолог зауважив, що евакуюватися від війни за кордон довелося українкам з різними соціальними статусами: і тим, хто має кошти й може продовжувати працювати за професією, і тим, хто вимушені сподіватися на соціальні виплати та некваліфіковану низькооплачувану роботу.
Іноді, виставляючи фото у соцмережі з кавою, або просячи поради чи допомоги, українки за кордоном можуть стикатися із закидами на кшталт «знайшла на що жалітися, у нас тут взагалі обстріли», «тут війна, а вона по кафешках ходить», «немає краю наглості» тощо.
«Коли у людини є час і сили критикувати інших, хто не становить загрози та не робить шкоди... Я дуже скептично дивлюся на цю історії, але є таке. Біда в тому, що люди, які залишилися в Україні, також страждають, як і ті, хто були змушені виїхати. І виходить, що одні потерпілі пишуть іншим потерпілим – та виникає така ось трагедія», – зауважив пан Покальчук.
Загалом, за словами експерта, українці є моральною нацією. Водночас соціальна етика виникає в державі, в країні, де ставлення до людей яких ти не знаєш, орієнтується на перетині звичаєвого права і законодавчого.
«У нас це тільки починає формуватися. Ми намагаємося натягнути цю стареньку ковдру моралі на основи соціальної етики. Але воно не лізе та рветься. Є таке подвійне мислення: з одного боку, цинічна поведінка і побутові установки, але назовні декларуються високі цінності. При необхідності робити практичний вибір люди завжди обирають практичний. Моралізаторство – це зворотня сторона цинізму. Цинізм – це модель поведінки, це не те, що люди сама собі думає та декларує. Це те, які людина обирає пріоритети», – пояснив він.
Олег Покальчук додав, що війна вплинула і в цілому на соціальні ролі в українському суспільстві. Експерт впевнений, що соціальні ролі знаходилися на роздоріжжі між архаїчною українською моделлю і європейською, яку ми приймали та починали успішно розвивати.
«Кожного разу ми бачимо радикальні зміни механізмів соціальних комунікацій, сімейних і так далі після війни. Буде щось інше – це лише процес встановлення таких ось глобальних процесів. Ми не знаємо що з цього виникне, оскільки руйнування ще триває. Але завжди можна залишити якісь власні настройки, навіть якщо вони впали нижче», – пояснив він. І зауважив, що якщо людина орієнтується на соціальні установки як на особистісні (а вони вже зруйнувалися), то вона відчуває себе посоромленою та зруйнованою, а це неправильно.
«Ми не можемо проєктувати себе з соціуму всередину. Треба навпаки. Це здорова модель поведінки. Треба починати з простих речей – облаштування свого життя, а потім вже переходити до чогось великого», – порадив він.
Людям, яким хочеться знецінити чийсь досвід або написати образи, психотерапевтка Анастасія Сальникова радить задуматися: а чого ви насправді хочете? Можливо, ви хочете висловити співчуття постраждалим, або допомогти тим, хто потребує, або долучитися до активного спротиву ворогу? Але ж гнівні й образливі коментарі насправді не мають нічого спільного із цим і точно не наблизять бажане.
Ірина Требунських.
Матеріал створено за підтримки ВОГО «Волинський прес-клуб»
- Кризовий психолог про ментальне здоров’я під час війни: «Іншого часу на життя в нас просто немає» (ПОДКАСТ)
- Ми єдина країна, яка після Другої Світової впроваджує на полі бою західні практики війни (ПОДКАСТ)
Щоб дізнаватись новини першими підписуйтесь на нас у
Поширюйте
Коментуйте
