“Ми зрозуміли, що треба жити тут і зараз”: історія переселенки з Костянтинівки

Мрія про вчителювання і стабільність

Аліна зізнається, що буду вчителькою – мрія з дитинства. Її рідна тітка по батьковій лінії була вчителькою початкових класів. Аліна, бувши дитиною, завжди із захватом дивилась, як тітка перевіряла учнівські зошити, як готувалась до уроків, з яким захопленням розказувала історії про учнів та школу, в якій викладала.

Тому Аліна не мала сумнівів щодо того, яку професію обрати для себе.

«З іграшками я завжди грала в школу, де я – вчителька, а вони мої учні. Тож не дивно, що після 11 класу я вступила до педагогічного вишу», – уточнила Аліна. 

Вона закінчила Донбаський державний університет і жодного разу не пошкодувала. 

«Вчителювання – це моє, не уявляю себе в якійсь іншій сфері. Хоча пробувала в SMM і навіть думала, що якщо не знайду тут роботу за освітою, працюватиму деінде. Проте, все склалося – і я була впевнена у своєму майбутньому, аж поки не почалася російсько-українська війна», – підкреслила Аліна.

Жителі Костянтинівки ще у 2014 році зазнали російської окупації. Так, 28 квітня озброєні російські бойовики захопили місцеву раду та відділ міліції. Вже у травні українські війська висадилися у місті й розпочали звільнення Костянтинівки від російських загарбників. Тоді повністю звільнити місто вдалося через два місяці – 5 липня.

Вже у 2022 році, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, жителі Костянтинівки також сподівалися, що бойові дії триватимуть недовго і українська армія швидко витіснить окупантів. Тому багато хто відмовлявся евакуюватися – серед них і Аліна. Вона зізналася, що найбільше тоді хотіла мирного і сталого життя, яке було до війни, і намагалася втримати його: продовжувала викладати онлайн, відмовлялася виїжджати. Та поступово магазини переставали працювати – з часом їх лишилось всього три на весь район, а ціни на продукти зросли вдвічі. 

«З початку повномасштабного вторгнення було страшно, як і у 2014 році. Проте переважна більшість місцевого населення запевняла про те, що це не надовго. З самого початку ми й не думали виїздити. Важко було наважитись на те, щоби покинути свою квартиру, де тільки завершили ремонт, своє рідне місто і виїхати у невідомість», – зазначила Аліна.

Привіт, Кропивницький!

Ще на початку березня 2022 року з Костянтинівки виїхала Алінина двоюрідна сестра з тіткою. У Кропивницькому у них були знайомі, тому вони одразу знали, що приїдуть саме в це місто. Вони довго запрошували і Аліну з родиною, проте вона щоразу відмовлялася.

Проте вже у квітні Аліна з родиною змінили думку і вирішили виїжджати. Це сталося після того, як ворожа ракета прилетіла у сусідній мікрорайон. Тоді всі прокинулась від гучного звуку і заграви, яка освітила оселю. Наступного дня міська влада оголосила про евакуацію. 

«Ми виїздили власною автівкою, разом з нами колоною рухались наші друзі. Всі ми мали роз’їжджатись по різних містах: Кам’янське, Вінниця, Дніпро, Київ. Спочатку ми думали їхати в Кривий Ріг, де жива наша кума. Проте обрали Кропивницький, адже він більш безпечний», – уточнила Аліна Аверкіна.

Бувши в дорозі, Аліна шукала в інтернеті оголошення про оренду житла для її родини з дворічною донькою Софією. Жінка писала в усі соцмережі, друзям, знайомим про допомогу в пошуку житла. 

«Я писала всім. Я стукала в усі двері, і мені відчинили: знайома, яка сама у Португалії, сказала, що є квартира у Кропивницькому, в яку можна заїхати. Так ми й зробили. Це таке диво, що люди з різних куточків світу здатні допомагати й підтримувати один одного», – зазначає Аліна. 

У Кропивницькому Аліна намагалася адаптуватися до нових умов життя і потроху знайомилася з новим для неї містом. 

«Ми поїхали в Дендропарк, парк Перемоги, гуляли в центрі. Мені сподобався Кропивницький своєю неквапливістю, спокоєм. Тут почуваєшся комфортно, у безпеці. Можу сказати, що з Кропивницьким в мене сталось кохання, бо я почуваюсь в ньому гармонійно. Поганих людей я тут не зустрічала», – ділиться Аліна. 

Одразу після вимушеного переїзду родина звернулась по допомогу до місцевого волонтерського центру, де людям з прифронтових областей допомагають гігієнічними й продуктовими наборами, одягом, взуттям.

«Під час евакуації до машини все не помістиш, тому доводиться обмежуватися найнеобхіднішим: документами, їжею і водою в дорогу, яка невідомо скільки може зайняти, мінімальним набором одягу. Про якесь кухонне начиння чи інші предмети мова не йде. Тому допомога місцевих у Кропивницькому, які дали нам іграшки, продукти на перший час, дуже виручили», – додає Аліна.

Одразу по приїзду Аліна разом з чоловіком першою ж справою почали шукати роботу. Аліна хоч і продовжувала викладати дистанційно у Костянтинівській школі, проте це було буквально кілька годин на тиждень, такого заробітку не вистачило б родині у новому місті. Для цього вони використовували всі доступні способи: публікували свої резюме на сайтах з пошуку роботи, шукали оголошення про вакансії, заповнювали анкети у волонтерських центрах для вимушених переселенців.

За словами Аліни, вона хотіла повернутися до улюбленої справи – викладання у молодших класах, проте в деяких школах почула відмову через те, що вона з іншої області.

«Відмови мені пояснювали тим, що я вимушена переселенка з Костянтинівки, і можу вирішити поїхати назад, додому, а їм потрібна працівниця на довгий період, щоб не довелося посеред навчального року заміну шукати», – поділилася Аліна. 

Проте з часом на її оголошення про репетиторство відгукнулися четверо учнів, у місцевому лінгвістичному Britannica kids запропонували вести підготовку до школи, а анкету з досвідом роботи, яку вона заповнила у волонтерському центрі «Території успіху», побачили в альтернативній приватній школі «Крок» – і запросили її на співбесіду.

«Раніше я вважала приватну школу несерйозною альтернативою державній. Проте директорка “Кроку” мене приємно вразила, як і теплі та дружні стосунки в колективі. Раніше я навіть не думала, що так буває», – поділилась Аліна. 

Аліна успішно пройшла співбесіду і вже у вересні 2023 року викладатиме чотирикласникам офлайн, має декілька годин роботи у лінгвістичному садку Britannica, а також продовжить роботу зі своїми учнями у Костянтинівці дистанційно.

За її словами, в громаді лишилось багато школярів із батьками. В її класі, де вона веде онлайн уроки, є учні, які наразі живуть в Костянтинівці, а є діти, які виїхали через повномасштабну війну до Нідерландів, Польщі, Німеччини. Діти ходять і в місцеві школи й долучаються до української онлайн – щоб не забувати рідної мови.

«Ось цей вимушений переїзд до нового міста навчив мене, що насправді навколо багато добрих людей, які готові допомогти – головне не боятися звернутися по допомогу. Треба постукати в багато дверей, щоб відкрили і не опускати руки після невдалих спроб», – поділилася Аліна.

Нові знайомства і враження окупувати неможливо

Жінка зазначає, що сумує за домівкою, за батьками, які живуть в Костянтинівці та за мирним життям.

«Сумую за тим життям, яким воно було до того, як його зіпсував ворог. Шкода, що його не повернути: в Костянтинівці пошкоджена наша школа, дитсадки, міська поліклініка, будинки. Навіть після Перемоги і відбудови все нагадуватиме про війну. Та наші воїни ЗСУ кажуть що все буде добре і ми їм віримо – продовжуємо підтримувати їх», – зазначає Аліна. 

У Кропивницькому, окрім роботи, подружжя Аверкіних знайшли і нових знайомих та друзів, в чому допомогла їхня трирічна донька Софійка. Щоб відволікти дитину від стресу війни, батьки почали водити доньку на різні гуртки і заходи: в артмайстерню, на художню гімнастику тощо. Там і познайомились з батьками Софійчиних однолітків, подружилися. 

«Коли ми приїхали в Кропивницький, я дуже переживала, як ми будемо у незнайомому місті. Скільки було переосмислення: ми вклали багато грошей і сил в ремонт квартири, а зараз ми тут і не знаємо, що буде далі. Ми зрозуміли, що треба жити тут і зараз, подорожувати Україною, відкривати для себе нові місця, знайомитися  з людьми – це те, чого не відбере жоден окупант», – зазначає Аліна.

Фото з архіву Аліни Аверкіної