Кохання під час війни: історія херсонки, яка вчиться жити наново у Кропивницькому

24 лютого ще збиралася на роботу

37-річна Яна жила у Херсоні, працювала за фахом – економісткою в одній із місцевих фірм. У вільний час займалася фітнесом та підпрацьовувала майстринею манікюру. 

24 лютого 2022 року, не дивлячись на тривожні сповіщення, жінка збиралася йти на роботу – аж допоки вибухи не почулися зовсім близько, а прямо з вікна завиднівся стовп диму. Як згодом виявилося, то росіяни підірвали аеропорт.

«Тут я зрозуміла, що все – “прийшла на роботу”. Це був жах. Найстрашніше почалося, коли почали обстрілювати Антонівський міст. Звуки вибухів, авіації – їдкий запах пороху стояв у мене у квартирі, хоч це і восьмий поверх», – згадує Яна Ануфрієва.

Вона облаштувала собі «укриття» у ванній, де практично постійно разом зі своїм котом Платоном і жила:

«Виходила звідти, коли хоч на трішки затихли вибухи. Заснути вдавалося лише коли вже геть просто від безсилля “вимикалася”. Здається, днів три я взагалі не виходила з дому. Потім вже з подругою почали кооперуватися і виходити хоч в магазин».

Згодом жителі Херсону почали потроху адаптовуватися до нових умов життя – життя під час повномасштабної війни. Фірму, в якій працювала Яна, окупанти знищили, тож дівчина почала надавати послуги з манікюру на дому, щоб підзаробити – до цього вона пройшла відповідні курси, проте сприймала це як хобі.

Вже у березні 2022 року в житті Яни сталася  доленосна зустріч – вона познайомилася з Ігорем, татом малюка, якого вона і назвала на його честь. 

Не без Божого промислу…

«Із татом Ігорка я познайомилася не без Божого промислу, адже фактично ми зустрілися через церкву, де ми обоє були парафіянин. Хоча раніше ніколи навіть не бачили один одного там», – зауважує Яна.

У церкві, про яку говорить жінка, працює отець Сергій Чудинович, який попри службу ще й волонтерив, починаючи з 2014 року. А від початку повномасштабного вторгнення він організував штаб гуманітарної допомоги, де роздавали зокрема медикаменти за потребами людей, і навіть медичний кабінет там облаштував, де надавали невідкладну допомогу.

«Отець Сергій написав у соцмережі, що для цього медичного кабінету потрібен бойлер і якщо в когось є непотрібний, то просив поділитися. В мене якраз такий був: раніше орендувала квартиру, то довелося купити, а потім переїхала на іншу, де бойлер вже був. Тож він у мене лежав без діла. Я відгукнулася і сказала, щоб прийшли його забрали», – розповідає Яна.

За бойлером до жінки отець Сергій прислав двох чоловіків Ігоря та Андрія, які теж допомагали у гуманітарному штабі.

Фактично з цього і почалася історія кохання, яке пройшло окупацію, подарувало нове життя, і продовження якого жорстоко обірвала війна.

Він був відданим патріотом

Вже невдовзі жінка отримала повідомлення в Instagram від Ігоря: «Дякую за бойлер! Все працює». 

Та переписка на цьому не закінчилися – вони з Ігорем припали одне одному до душі та продовжили спілкування. Згодом переписка перейшла у стосунки та спільне життя. Хоча спільне лише настільки, наскільки це було можливо в умовах окупації – при тому, що Ігор був у добровольчому обʼєднанні «Варта» та партизанив разом із товаришами, співпрацюючи із ЗСУ.

При цьому Яна говорить, що як виявилося, вони роками жили в одному районі, ходили одними стежками, до одної церкви, але ніколи до до цього не зустрічалися. Та доля звела вже під час повномасштабної війни.

Яна говорить, що після початку окупації Херсону росіянами місцева влада виїхала, в тому числі і переважна більшість працівників поліції. Проте порядок потрібно було підтримувати. Ігор разом з іншими добровольцями із району організували «Варту». Вони чергували, патрулювали вулиці, перевіряли будинки, аби не було мародерства.

«Якщо когось ловили на правопорушеннях, чи що десь “винюхували”, то відправляли на  так звані виправні роботи: щось поприбирати в церкві, чи пофарбувати дитячий майданчик тощо»,– пояснює жінка.

Так тривало, поки окупанти не зайняли повністю всі райони. Далі продовжувати роботу «Варти» було небезпечно, а тим паче таким чоловікам як Ігор.

Він брав участь в АТО, був відданим патріотом. На плечі мав велике татуювання у вигляді тризуба.

Окупанти у місті хлопців роздягали, перевіряли всі татуювання, а в районі Острів (район у Херсоні, де жила Яна – прим. ред.) поставили блокпост. Після цього Ігорю була дорога закрита навіть для виїзду з району.

«Росіяни перевіряли кожен автобус і тролейбус. Чіплялися до всього. Для прикладу, коли я вже була вагітна і їхала з жіночої консультації, то мала при собі медичну картку у жовто-блакитній обкладинці. Вона лежала у прозорій теці. “Перевіряючий” підійшов до мене й почав випитувати, звідти їду, з ким живу, паспорт роздивлявся, що у теці. Лише коли зрозумів, що то якась картка, а не прапор України, тоді пустили далі їхати», – згадує Яна.

З її слів, із хлопцями і чоловіками було все значно серйозніше. У них і телефони перевіряли, всі переписки, соцмережі. Могли причепитися за все що завгодно, але найбільше вони намагалися вирахувати саме учасників АТО/ООС.

Яна розповіла, що в окупантів до Ігоря в них була особлива цікавість. У квартиру, де він раніше проживав з мамою, неодноразово приходили озброєні військові рф з обшуками, погрожували мамі. Йому довелося переховуватися, постійно змінюючи дислокацію. 

«У мене вдома переховуватися йому було небезпечно, адже всі знали про наші стосунки і де я живу. Ігор переховувався в інших квартирах. Я до нього приходила – звісно, це теж було ризиковано, адже нас могли відстежити та заловити. Але намагалися це все робити акуратно, почасту хтось з Ігоревих товаришів мене супроводжував», – згадує херсонка.

Вона каже, що окупанти у Херсоні за Ігоря навіть винагороду оголошували – ледь не засновником партизанського руху його вважали. Та на щастя, зловити його їм не вдалося. А після звільнення міста українською армією Ігор одразу ж приєднався до лав ЗСУ.

Маршрут життя «Херсон-Кропивницький»

Коли у листопаді 2022 звільнили місто, Яна ще не планувала виїжджати, хоча Ігор попереджав, що почнуться сильні обстріли з боку окупантів, коли туди зайдуть українські військові. Прогнози чоловіка справдились. Жінка на той час вже була на сьомому місяці вагітності.

«Гатили з усього, що можна, і куди попало: в житлові будинки, дитячі садки, у школи. Обстріли були з різної зброї, тож снаряди долітали за секунди. Ми й під мінами лежали – поїхали на автомийку, а місто почали “крити”. Я впала, а Ігор зверху прикривав. Уламки прилітали за метрів 10 від нас. Звідти ми втекли, а за декілька хвилин була чергова хвиля обстрілу і цього разу ту мийку повністю підірвали. Ми дивом лишилися живими», – згадує Яна Ануфрієва.

Тоді вже питання виїзду з Херсона постало беззаперечно: Ігор спільно з отцем Сергієм організували виїзд Яни та мами Ігоря до Кропивницького, бо отець вже мав співпрацю із місцевими волонтерами.

«У мене було 30 хвилин на збір. Ігор забіг, крикнув збирайся – я схопила найелементарніші речі і кота. Я вже навіть не сперечалася, бо розуміла, що кожен приліт вже може стати останнім», – говорить жінка.

Так, на початку грудня Яна Ануфрієва почала жити у Кропивницькому, а Ігор лишився служити в ЗСУ. Планував приїхати, вже коли народиться малюк.

Облаштуватися у новому для себе місті Яні допомогла родина Сергія Чудиновича. А далі вона, аби не сидіти на місці й відволікатися від поганих думок, пішла волонтерити – плела сітки у місцевій альтернативній школі «Крок».

28 січня Ігор написав, що живий і все добре – їхня бригада тоді йшла в наступ. Проте 1 лютого Ігор загинув. Його поховали у Херсоні.

Невдовзі, 21 лютого, Яна народила малюка. Пологи були складними: а після народження у немовляти виявили запалення легень, тому родина понад два тижні пробула у лікарні. На щастя, малюк одужав.

«Ми з Ігорем планували, що назвемо його або Олег, або Борис. Але я дивилася на сина і було відчуття, що йому ні одне, ні інше ім’я не підходить. І вирішила, що він буде Ігорем – як і тато», – пояснила вона.

Наразі Яна Ануфрієва живе із малюком у соціальному центрі матері та дитини у Кропивницькому, де  вона поселилася ще до пологів. Народжувати вже їхала із новою подругою – адміністраторкою центру Іриною, яка потім стала ще й хрещеною мамою для маленького Ігоря. Хрещеним же став Андрій, друг Ігоря, з яким він приходив по бойлер і який продовжує підтримувати родину.

Яна, за змоги, підпрацьовує майстринею манікюру і в Кропивницькому. Для цього їй прямо в Центрі матері і дитини облаштували робоче місце – допомогли у цьому благодійні організації «10 квітня» та «Чистий аркуш». Надзвичайно підтримують її, зі слів Яни, і директорка центру, і тепер вже кума Ірина, і дівчата, з якими волонтерила у «Кроці», і друзі Ігоря. 

«Я навіть не уявляла, що може бути така підтримка і допомога. І загалом Кропивницький – це місто, де, здається, всі добрі люди знають всіх добрих людей. Між собою зв’язуються, рекомендують, як вирішити те чи інше питання, ту чи іншу проблему. Це вражає», – зауважує Яна.

На момент спілкування з Яною вона ще мріяла вивезти з поки що окупованої росіянами території маму. Зараз вони вже планують разом орендувати квартиру у Кропивницькому. Каже, що вдвох легше буде доглядати сина і  вона зможе повноцінно працювати майстринею манікюру і самостійно забезпечувати себе та малюка.

Та, крім того, у Яни наразі ще одна невирішена проблема – дати синові прізвище його батька. І доводити, що Ігор є батьком маленького Ігоря, доводиться через суд. Річ у тім, що пара не встигла оформити шлюб – планували побратися, коли Ігор приїде після народження малюка. Але війна внесла свої жахливі корективи у плани.

«Я навіть не знала, що таке може бути. Записати малого на Ігоря без його присутності або дозволу виявилося неможливо, але це я дізналась після смерті Ігоря. Це для мене був шок», – пояснює Яна.

Зараз тривають суди, і Яні допомагає юристка із ГО «10 квітня». Справа вже в апеляційному суді, адже суд першої інстанції, за словами Яни, відмовив.

«Усі друзі Ігоря стали свідками по цій справі і підтвердили, що ми з ним проживали разом, що чекали на спільну дитину. Я всю можливу переписку нашу знайшла і подала як доказ. Але суддя відмовила, посилаючись на спір з Міноборони, хоча ніякого спору в мене немає. У суді просто навіть не розібралися у суті справи, адже до Міноборони я навіть не зверталася, бо від початку розуміла, що я цивільна дружина і за законом це неможливо. Довелося звертатися до апеляційного суду», – зазначає жінка. 

Наступне засідання призначили на кінець листопада 2023 року. 

Попри все, Яна вірить насамперед у перемогу України. Тішиться, що має чудового сина від чудової людини та впевнена, що маленький Ігор виросте таким же сміливим, відважним патріотом своєї країни, як і його батько. Вона впевнена, що саме коханий Ігор був їй посланий Богом, а беззаперечним свідченням цього вважає те, що попри такі важкі часи їм вдалося дати нове життя.