«Безвісти — не означає забуті»: три історії родин зниклих безвісти військових з Кіровоградщини

«Він обожнює танцювати із сином на руках»: історія про Михайла Пікаша

Михайло Пікаш народився 18 жовтня 1994 року в Кропивницькому. Його дружина Анна теж кропивничанка — каже, що вони знайомі ще зі школи: вчилися разом, симпатія була взаємна, але зізналися одне одному в цьому лише роки згодом.

Ще з пʼятирічного віку Михайло професійно займався танцями. Після школи виступав і працював на лайнерах та в шоу-програмах, багато подорожував. Коли почалася пандемія коронавірусу, повернувся додому — і написав Анні у соцмережах.

«Просто так написав і запросив на побачення. Ми жили один від одного недалеко, але виявилося це вже потім. Вийшли “просто погуляти” у парк Перемоги — і от так уже п’ять років разом», — розповідає Анна.

Танці для Михайла — не просто професія, а його стиль життя. Починав із класики, згодом перейшов у сучасні напрямки — хіп-хоп, брейкданс, змішані постановки. Навіть коли в Кропивницькому підробляв не за фахом, рухи все одно «проривалися» у побуті.

«Де б він не був, він підтанцьовував. Міг працювати на збірці меблів — і все одно хтось сміється: “О, танцюрист — показує, що вміє”», — згадує дружина.

Через пів року стосунків пара одружилася, а згодом у них народився син Матвій, якому нині три роки.

Анна каже, що їхня сімейна «традиція» дуже проста: щодня знаходити час на прогулянку.  Не важливо, де саме і яка погода.

«Хай дощ, хай що завгодно — але ми маємо годину разом. Просто бути сім’єю і мати час лише втрьох. Наше улюблене місце для прогулянок, звісно ж, парк Перемоги — де було наше перше побачення», — пояснює вона.

Вона розповідає: «Михайло обожнює сина. Носив його на руках, танцюючи, вигадував рухливі «трюки», від яких Матвій постійно заливався сміхом».

Коли почалася повномасштабна війна, Михайло сказав дружині, що переховуватися від мобілізації не збирається, і як призвуть — стане на захист від ворога. Мобілізували його влітку 2025 року. Пройшов базовий військовий вишкіл, після чого у складі 100-ї бригади служив на Донеччині. За словами Анни, Михайло з групою виконували завдання з «зачистки» територій, звільнених від ворога. 

Про перший вихід на завдання він попередив дружину телефоном — це було 9 вересня 2025 року.

«Зранку він подзвонив: “Я йду на завдання, все буде добре”», — згадує Анна.

Уже за кілька днів вона отримала сповіщення про зникнення Михайла безвісти. Каже: найважчим стало те, що після цього з нею, за її словами, не зв’язалися ані командири, ані відповідальні особи — і вона змушена була самостійно шукати контакти та пояснення, що сталося з коханим. Родині розповіли різні версії. В офіційних документах вказано — Михайло зник під час обстрілу.

Після звістки про зникнення Анна зверталася до різних інституцій — зокрема до поліції та Координаційного штабу. Каже, часто отримує формальні відповіді або взагалі не отримує їх, а окремі речі доводиться «вибивати» додатковими заявами.

Водночас Анна знайшла групу родин, чиї близькі зникли безвісти в тому ж підрозділі. Там, за її словами, є і психологічна підтримка, і юридичні поради.

«Якщо ти один у цьому — дуже важко. Це як бути в човні посеред моря без весла. А коли знаєш, що є люди, які розуміють і підказують, діляться досвідом — стає легше», — говорить вона.

Анна разом із мамою Михайла виходить на акції на підтримку зниклих безвісти та полонених у Кропивницькому. Згодом познайомилися з жінкою, у якої чоловік служив в тій же бригаді і зник безвісти, яка переїхала до Кропивницького — і тепер виходять на акції разом.

Анна пояснює, що акції на підтримку військових, хвилина мовчання о 9-й ранку — це можливість всім нам не тільки віддати шану захисникам і захисницям, а й підтримати людей, у яких рідні воюють, зникли безвісти чи загинули.

«Ми у відносно спокійному Кропивницькому маємо цей час завдяки тим, хто став на наш захист. Хіба важко зупинитися на одну хвилину, щоб показати — ми памʼятаємо, якою ціною це відносно спокійне життя ми маємо? Уявіть, як важко тим, хто втратив рідних на війні, бачити байдужість», — обурилася кропивничанка.

Триматися в очікуванні їй допомагає син Матвій — який копія свого батька. Нещодавно хлопчик почав повторювати танцювальні рухи з відео у соцмережах, і попросив маму записати його на танці.

«Я вірю, що Михайло повернеться. Матвію потрібен його люблячий тато, мені — мій коханий. Тож я не опускатиму руки», — додала Анна Пікаш.

«Ми віримо, що він живий і чекаємо»: історія про Віктора Чилія

Віктор Чилій народився 26 вересня 2001 року в селі Перчунове, що в Новоукраїнському районі на Кіровоградщині.  Імʼя обрав старший брат Дмитро.

«Коли він народився, Діма з батьком приїхали, і я у Діми запитала: “Як назвемо братика?” А він одразу сказав: Вітя. Так і вирішили», — згадує мама Валентина.

Змалечку Віктор захоплювався спортом. Батько розповів, що геть малим Віктор накидував мамин халат і боксував у повітря.

«Так і казав: “Дивись, тату, я боксером буду!” Кажу — ну як хочеш, то будеш. А через деякий час вже сказав: “та ні, я побачив, як ті боксери бʼються — вже не хочу”», — пригадує, посміхаючись, Олександр Чилій.

Вже у школі Віктор захопився футболом: любив грати на подвірʼї з друзями, виступав за шкільну команду, у складі збірної села, їздив на змагання. 

«Ну в школі він зірок не хапав у навчанні. Але з дитинства він активний і компанійський. Тобто товаришів в нього багато, та декілька близьких друзів: йому треба певний час, щоб довіритись людині», — ділиться мама Валентина.

Після школи він разом з декількома друзями вступив до коледжу — і там теж завжди брав участь у футбольних матчах.

«Вивчився на помічника машиніста. Обрав тому, що це і можливість карʼєрного росту, і працювати можна недалеко від рідного дому», — пояснив брат Дмитро, який сам вже 13 років працює на залізниці.

На початку роботи Віктор зізнався рідним, що важко звикнути до роботи через позмінний розклад, та з часом «втягнувся» і відчув, що ця робота йому підходить.

У 2021 році на роботу Віктору прийшла повістка — призвали на строкову службу. Після навчального центру його розподілили до Державної прикордонної служби. Віктор зізнавався, що служба нелегка, важкі зміни. Він мав відслужити півтора року, після чого планував повернутися до цивільної роботи на залізниці. Але повномасштабна війна все змінила. 

У 2023 році Віктор Чилій підписав контракт, ніс службу у складі 94-го прикордонного загону, у званні старшого солдата. Серед побратимів по зброї отримав позивний «Град» — як кажуть рідні, через те, що він з КіровоГРАДської області. У тому ж році його нагородили грамотою від Держприкордонслужби за старанність й ініціативність.

Згодом підрозділ Віктора передислокували на позиції на Харківщині, на Вовчанському напрямку. 

«Іноді на позиціях звʼязку не було. Та як тільки у Віті зʼявлялася можливість — одразу телефонував нам. Там було важко, він отримав контузію», — поділилася Валентина Чилій.

Потім була ротація, і Віктора направили на місячне навчання до Великобританії. Після його підрозділ направили на новий напрямок — на Сумщину. За словами рідних Віктора, прямо не казали, де саме будуть позиції.

«Це було зранку 15 січня 2025 року. Вітя подзвонив, сказав, що вони виходять на завдання, тому певний час з ним може не бути звʼязку. Куди саме — не казав, та поділився здогадками, що, мабуть, йдеться про курщину», — поділилися рідні.  

Про те, що Віктор Чилій зник безвісти, рідним повідомили не одразу. Вони почали бити на сполох, обдзвонювати номери його командирів і побратимів, розшукувати військових з його підрозділу. Повідомлення, що Віктор насправді зник безвісти 28 січня, їм прийшло 2 лютого 2025 року.

Та коли батьки прийшли з цим повідомленням до ТЦК, там їм сказали, що це не може розцінюватися як офіційне сповіщення.

«І тут затягнулися бюрократичні перипетії. Писали запити, отримували стандартні відписки, купа документів і звернень по колу. Траплялися нормальні посадовці, а траплялися і байдужі, і навіть грубі. Це дуже важко: батьки переживають таке, а їм ще доводиться постійно бігати по інстанціях», — поділився старший брат Дмитро.

Валентина й Олександр Чилій розповіли, що рідні прикордонників, які зникли безвісти, створили спільну групу, в яких діляться юридичними порадами та власним досвідом, підтримують одне одного. Документи на статус учасника бойових дій Віктор Чилій зібрав і направив декілька разів ще після Вовчанського напрямку. То лише після зникнення батькам вдалося добитися, щоб йому присвоїли статус УБД.

«Без цієї взаємопідтримки інших родин було б набагато важче. А так ми разом добилися того, що почалися хоч якісь зрушення. Відповіді від командування можна отримати, лише якщо рідні їдуть в їх частину. Ми бʼємося, як можемо, але за рік ніяких новин… Та ми будемо добиватись», — поділилася Валентина Чилій.

Батьки Віктора постійно беруть участь в акціях на підтримку військовополонених і зниклих безвісти. Стоять з фотографіями і нагадують: безвісти зниклі — не зникли з життя своїх близьких.

«Ми віримо, що Віктор живий. Ми його чекаємо. І будемо чекати», — каже мама Валентина.

«Запальний характер і добре серце»: історія про Дмитра Бобкова

Дмитро Бобков народився у 1979 році в Кропивницькому. Після школи здобув фах слюсаря, а згодом і водія. За словами батька Володимира Бобкова, Дмитро завжди почував себе впевнено за кермом, добре розуміється на техніці.

«Водіння — це його. Машини він відчував. Ще з малого віку — я його вчив на своєму “Жигулі” кермувати, коли йому років 12 було. Я тоді сказав йому: даю три шанси гарно з місця рушити. А йому з першої ж спроби вдалося!», — згадує батько Володимир Бобков.

Дмитро працював водієм у різних установах міста, зокрема в обласній лікарні. У вільний час любив зустрічатися з друзями, їздити відпочивати компанією на природі або ж, як жартує батько — «крутити гайки», тобто ремонтувати автівки друзям і знайомим. Серед друзів його прозвали за прізвищем — «Боба». Це ж прізвисько згодом стало і його позивним в армії. 

Згодом Дмитро одружився, а у 2001 році у нього народився син Вадим. І хоч через певний час Дмитро з дружиною розлучилися, але зв’язок між батьком і сином завжди залишався теплим і близьким.

«Він завжди цікавився справами Вадима, проводив з ним час. Для нього це важливо — бути батьком», — каже Володимир Бобков.

У 2020 році Дмитро Бобков самостійно ухвалив рішення піти до війська. Про це рідним не сказав одразу — зателефонував уже тоді, коли поїхав до Запоріжжя і підписав контракт.

«Я йому дзвоню: “Ти коли приїдеш?” А він каже: “Па, не скоро, бо я служу, записався до армії”. Він у нас людина запальна, тож я тоді ще подумав, що армійська дисципліна піде йому на користь. Але це повністю його самостійне рішення, і ми його підтримали», — пригадує Володимир.

Спершу Дмитро служив водієм, згодом — заступником з технічного забезпечення. Переганяв бронетехніку, ремонтував машини, відповідав за справність транспорту. З початком повномасштабної війни залишився у складі 56-ї бригади, воював на Донеччині, неподалік від Краматорська.

Рідні розповідають, що Дмитро намагався підтримувати сина і фінансово, і просто бути поруч — наскільки це дозволяла служба. Навіть з фронту він передавав гроші додому. 

«Дмитро казав, що ось завершиться війна — він повернеться додому і викупить у сусіда його БМВ, позашляховик. Мріє про таку. Я кажу — так там одне колесо як мої “Жигулі” коштує! А він відповідав — “нічого, от закінчиться війна, назбираю і куплю собі авто”», — поділився Володимир Бобков.

Дмитро небагато розповідав рідним про службу — батько каже, що син беріг рідних від зайвих переживань. На зв’язок виходив регулярно та завжди попереджав, якщо певний час не зможе телефонувати.

Два роки тому, 7 лютого 2024 року, Дмитро подзвонив батькові порадитись, чи варто підписувати контракт. Володимир зізнається, що був проти:

«В мене серце стиснулося. Хоч він прямо не казав, та йому було все важче. Я б дуже хотів, щоб він просто повернувся додому», — зізнався Володимир.

Тоді Дмитро попередив, що має відвезти побратимів на позиції в районі Богданівки на Донеччині, тож певний час буде не на звʼязку. І заспокоїв батька, що ось повернеться із завдання  і приїде додому у відпустку.

«Він мав за кілька днів, десятого числа, приїхати додому. Та потім подзвонили й сказали, що Діма зник безвісти», — каже Володимир.

За словами побратимів, Дмитро йшов позаду групи, коли ворог накрив мінометним вогнем. Після Дмитра вже не бачили. Побратими казали, що йшли близько до ворожих позицій, тож можливо, Дмитро натрапив на них і був захоплений у полон. 

Рідні зверталися до Червоного Хреста, Координаційного штабу, писали листи до державних установ, міжнародних організацій. Родина не припиняє пошуків.

Володимир Бобков щотижня виходить на акції на підтримку зниклих безвісти у Кропивницькому. Інколи сам, інколи разом із донькою Наталею — молодшою сестрою Дмитра. В його руках — прапор з фотографією сина. Каже, що це — спосіб бути голосом сина і таких самих родин.

«Коли машини сповільнюються, сигналять, люди зупиняються — я відчуваю цю підтримку. Може, і не дарма ми тут стоїмо. Сусіди, знайомі підтримують. У них самих діти служать», — говорить він.

У родині Дмитра чекають на нього. І тримаються на надії — такій самій, як і сотні інших родин, для яких слово «безвісти» не означає «зник назавжди».

Якщо ви також чекаєте когось з близьких, хто зник безвісти на війні, і готові поділитися своєю історією — звʼяжіться з редакцією «Гречки»:

• через пошту gre4ka.info@ukr.net,
• через телефон: 066-190-55-02.