“Ціна за «какая разница» — десятки й сотні тисяч убитих”: батько чотирьох дітей, спецпризначенець Енейко про патріотичне виховання

Коли попереджаю, що вмикаю диктофон, і прошу не хвилюватись каже:  “Я хіба хвилююся, чому мало москалів видихає. Ніби по законах фізики і життя, чим ти вбиваєш більше ворога, а його все більше і більше стає”. 

“Гречка” розпитала його про те, як треба виховувати дітей, щоб Україна розвивалась і процвітала після перемоги і далі викладаємо його думки у вигляді прямої мови.

“Виховувати дитину треба ще в утробі”. 

Як впроваджувати патріотичне виховання власним прикладом

Я не називаю свою жінку жінкою. Вона в мене дружина —  частина війська. І вона тримає тил, і без нього посиплеться армія.

Тому моя сім’я мене надихає, дає змогу далі боротись, навіть після  маленького поранення, як от втрати ноги. Але це дрібничка, порівняно з тим, що ми могли би втратити країну. Ми повинні здобути цю перемогу і щоби наші діти вже не брали зброю до рук. 

Виховання українця починається ще в утробі матері. Як тільки зароджується немовля — уже тоді ми повинні думати, яким ми його виховаємо.

Я розкажу приклад із власного життя. У мене четверо дітей, і я був присутній на всіх пологах. Коли дружина народила першого, запитала в у лікаря:
— А коли починати виховувати дитину?
Він усміхнувся і спитав:
— Скільки дитині?
— Два дні.
— Ой, — каже лікар, — щоб не було вже запізно.

Ви розумієте?

Тому наших діточок потрібно виховувати ще в утробі матері, прищеплювати любов до Батьківщини. 

Як я виховую своїх синів? Та не виховую їх взагалі ніяк. Я їм подаю приклад.

Я колись перед самою війною зібрав дітей і сказав: “Діти мої, вам за мене, за мій життєвий шлях, за мій військовий шлях, за мій шлях як українця не соромно?”. Вони кажуть: “Ні, тато,  нам за тебе не соромно”. Кажу, ви теж повинні так життя прожити, щоби мені за вас соромно не було. Не обов’язково, щоб ви мали якісь професійні регалії, але потрібно, щоб ви були українцями. Ви людьми повинні бути справжніми, не фальшивими, не брехливими.”

Таке моє виховання, тому що, на жаль, діти ростуть, як в тисячах наших сімей, де батьки воюють на фронті —  без мене. Це дуже важко, бо хочеться бути поруч з ними. Але наші діти — діти війни, розуміють, що зараз дуже складний час, надзвичайно важкий час.

Намагаюся бути постійно на зв’язку з дітьми, наскільки це можливо. Ми живемо у XXI столітті, маємо різні мережі — Facebook, Instagram та інші, їх десятки. Тож у цьому сенсі проблем немає: діти бачать, чим займається їхній батько, де він перебуває, які дії виконує.

Намагаюся передавати їм фото, відео, розповідати — звісно, лише те, що дозволено і не зашкодить виконанню військового обов’язку. Коли маю змогу приїхати додому, обов’язково це роблю.

“Нашим дітям в школах повинні давати зброю в руки. Ця зброя –  знання”. 

Як освіта має допомагати патріотичному вихованню

Патріотичне виховання молоді в нас запізнилося на роки. Але нічого, ми навіть з таким запізненням повинні все надолужувати, бо це основа нашої незалежності, основа нашої свободи.

Пригадую, коли точилися бої за Сєвєродонецьк, ми зайшли до кабінету високопосадовця у мерії. І що побачили? Ні державного прапора, ні натяку на щось українське. На столі — погруддя Лєніна, у бібліотеці серед тисячі книг — самі Пушкіни й Лєрмонтови, російська література, а жодної книжки Лесі Українки, Франка чи Шевченка. Це показник. Там, де є Леся, Франко, Шевченко — там не буде «русского міра».

Чому зараз росіяни знищують садочки, школи, бібліотеки? Тому що українські книжки — це теж зброя, бо вони несуть знання, розвінчують російські міфи. 

На зустрічах зі школярами, я розповідаю, що діти теж  воїни. Їхня зброя — це знання. Бо це надзвичайно потужна сила. 

Для виховання майбутнього покоління вагомим є знання історичних фактів.

Проукраїнська тематика має бути наскрізною.

Ми маємо паралельно з освітою навчати дітей військової справи, розвивати історичні гуртки, створювати табори й молодіжні організації. І все це — виключно українською мовою.

Кардинальних відмінностей між патріотичним вихованням хлопців і дівчат немає. Подивіться: сьогодні і хлопці, і дівчата на фронті виконують свій обов’язок перед Батьківщиною. Часто дівчата демонструють таку силу й витривалість, що стають прикладом навіть для чоловіків. Це вражає й надихає.

Тому, на мою думку, відмінності можуть бути лише у фізіологічних аспектах, у певних фізичних навантаженнях. Але загалом у патріотичному вихованні не повинно бути поблажливості для когось. І хлопці, і дівчата мають виховуватися однаково — в любові до України, у готовності боронити її й у гордості за свою державу.

Тому головне у вихованні — українізація, знання нашої історії, формування національної ідентичності. Фізична підготовка теж важлива, але це вже інший етап.

Чому важливо розповідати дітям правду про війну з перших уст

Ми живемо в епоху, коли московія ще не встигла ні засохнути, ні здохнути, ні остигнути, а вже весь світ бачить, як вона згорає. 

Тому варто запрошувати тих воїнів, які повернулись з війни на зустрічі із дітьми. Бо коли ви розповідаєте дітям про нинішні події як безпосередньо учасник тих подій, це набагато щиріше.

Якщо запрошують на зустрічі зі школярами чи студентами — приходжу. А інколи навіть сам напрошуюсь, бо вважаю своїм обов’язком розповідати дітям правду про війну: як ми воюємо з московською ордою, яка переважає нас у чисельності в десятки й сотні разів. 

Коли людина розповідає — і не лише словами, а одразу підтверджує документами, показує на проекторі фото —  всі бачать: це правда, а не вигадка. 

Правдиві знання про нинішні події формуватимуть ідеологію майбутнього покоління. 

Ніякі книжки чи статті не замінять слів безпосереднього учасника подій. Коли діти чують це «з перших уст», воно запам’ятовується назавжди. І навіть невеличкі речі — шеврон, підписаний прапор — стають для них великим символом.

 “Втрата ноги це дрібничка, порівняно з тим, що могли би втратити всю Україну”. 

Чому треба вчити дітей подяки воїнам

Треба розповідати й показувати правду. Не ховати від дітей реальність війни. Бо саме так формується покоління, яке розумітиме ціну свободи.

Саме зараз, у садочках і школах, ми повинні розповідати дітям правду і не соромитися цього. Часто кажуть: «Дитяча психіка травмується, коли ви говорите про війну». Але травмована якраз психіка тих, хто так говорить. 

Ми маємо чітко пояснювати дітям: хвилина мовчання — це пам’ять за наших воїнів.

Дитина повинна знати, що коли бачить військового — треба не соромитися, а підійти, потиснути руку, подякувати, прикласти руку до серця. 

Дитина не повинна лякатися, якщо військовий без ноги чи без руки. Це не «страховисько» — це українець, який не йшов грабувати чи вбивати на чужій землі, а захищав свою країну, свій дім. Це воїн, який пройшов горнило війни і смерті, який втратив руку чи ногу, але бився за майбутнє саме цих дітей. І це потрібно пояснювати і дітям, і батькам.

“Ми повинні розуміти: без мови, без віри, без армії — завтра не настане.”

Чому українізація важлива

Маємо викорінювати все російське. І це повинно діяти на всіх рівнях: державному, суспільному, підсвідомому. Від громадських організацій до шкільної програми — усюди.

Ми повинні знищувати залишки «русского міра» навіть у дрібницях, як от вивіски магазинів.

Я хочу сказати, що це має бути державна програма. На жаль, поки що такого немає. Бо ворогів усередині не бракує.

Подивіться на ТікТок. «Какая разница?» — чуємо знову і знову. Болить. Болить, коли людина каже: «Я ж захищаю Україну, але говорю російською».
Друже, якщо захищаєш — переходь на українську. Бо ідентифікувати ворога легко саме за мовою. Наших хлопців, зовсім юних, підлітків, катували й розстрілювали тільки за те, що в них був  український прапор і вони говорили українською. 

Але дехто виправдовується: «Я 50 років прожила в російськомовному середовищі».
Та досить! Ти можеш прожити хоч сто років — але твоя дитина, якій три роки, вже повинна чути й говорити українською. Ваш обов’язок — навчити дитину української. 

Тут не можна «сюсюкати» й чекати: «Ой, може, з часом перейду на українську». Ні, час уже вийшов. Ми повинні розуміти: без мови, без віри, без армії — завтра не настане.

Так, важко. Так, іноді слова виходять «каряві». Але це нормально. Сьогодні у твоєму реченні десять російських слів, завтра сім, через місяць залишиться одне, а через пів року не буде жодного. Головне — працювати над цим.

Ми повинні думати, говорити й діяти українською. Бо ціна за «какая разница» — десятки й сотні тисяч убитих. 

“Звільнення від зовнішнього ворога і від внутрішнього ярма.”

Бачення майбутньої перемоги

Перемога у цій війні — це справжня незалежність. Не тільки формальна, коли ми називаємо себе незалежною країною, а глибинна: звільнення від зовнішнього ворога і від внутрішнього ярма. Адже, на жаль, у нас є чимало ворогів усередині — тих, кого цікавлять не держава, а лише гроші.

Тому перемога — це не подія одного дня чи навіть року. Це процес, боротьба, яка може тривати десятиліттями. Перемога настане тоді, коли всі ми, без винятку, будемо українцями не лише за паспортом, а передусім у душі. 

Це і є справжня перемога. Хоча, по правді кажучи, ми вже перемогли. Бо три з половиною роки великої війни не зламали нас. Армію можна перемогти, але народ перемогти неможливо.

***

Завершуємо розмову, бо Енейку треба поспішати. Має коротку можливість поїхати додому, до родини, перед ти як знову повернутись на передову.